Спочатку:
На сторінку книги
Почуваю себе некомфортно в автомобілі Марка. Хлопець вмовив мене сісти на переднє сидіння, а тепер я шкодую про це.
Здається, занадто багато неправильних вчинків у мене останнім часом. Зроблю, а потім жалкую. Як з Алексом... Стискаю губи від невдоволення цим всім. Марко, здається, помічає це, тому що одразу ж починає розмову:
– Ти теж хотіла в кіно?
–Ні, я... згадала дещо. Забула про контрольну важливу, – виправдовуюсь, натягуючи фальшиву усмішку.
Марко дивиться на мене з цікавістю. Він ігнорує дорогу, тому я навмисне відвертаюся, вчепившись у пасок безпеки. Не хочеться потрапити в аварію через те, що хлопець задивляється на мене.
–Прогуляймося набережною? – пропонує він.
–Контрольна, – нагадую, театрально розводжу руками.
–Жаль... А завтра?
Ні, ну угомониться він чи ні? Потрібно його відшити. Точно. Відмовитись від побачень категорично. Так, щоб більше не телефонував, не чіплявся.
–Працюю, – повторюю жест руками.
–І в четвер? – з якось надією в голосі запитує.
–О, до четверга ще знаєш скільки всього може трапитись! Можуть викликати на роботу, наприклад, або на навчанні затримати. Вірус якийсь небезпечний з'явиться, карантин введуть, або каміння з неба посиплеться...
Плету нісенітниці, вигадуючи їх на ходу.
–Кумедна ти, Світі, – усміхається блондин, хитаючи весело головою.
«Та яка вже є...» – думаю, мовчки стогнучи від того, що не вийшло його відлякати цими безглуздями.
Коли ми нарешті опиняємось у дворі мого дому, я швиденько відстібаю ремінь та хочу вийти з автомобіля, проте Марко мене зупиняє, обережно взявши за обидві руки. Від цього дотику стає неприємно, хочеться вирватись, але не наважуюсь. Мабуть, благальний погляд хлопця мене зупиняє.
–Світі, ти мені подобаєшся, – каже.
Один кутик його губ підіймається в усмішці, а в очах стільки ніжності, що мені стає ніяково. Повільно витягую свої долоні з його рук і відповідаю:
– Вибач, Марку, та я закохана в іншого.
Ці слова стають для мене відкриттям. Невже й справді закохана в нього? Невже ті кілька коротких, зате яскравих зустрічей, і один поцілунок зіграли таку велику роль в моїх почуттях? Здається, що так! В таку випадку, я дев'ятсот разів дурило. Не дев'ять, то мало. Дев'ятсот.
–Ну гаразд...
Здається, для хлопця це не стало несподіванкою. Він навіть не засмутився.
Тільки якийсь дивний блиск з'явився в очах.
Виходжу з автомобіля та прямую до дверей під'їзду.
–Світі! – гукає Марко.
Розвертаюся, зупинившись на півдорозі. Хлопець підходить ближче, майже впритул і говорить тихо та хитро:
–Годі з себе незайману корчити, Світі! Ти ж не така! Я бачу, що ти мене хочеш! Чи, можливо, ти сьогодні не можеш? Тоді зустріньмося, коли в тебе закінчяться ці дні...
Відсахуюсь, бо не вірю в те, що почула. Бридкі, неприємні слова, наче багнюка заповнюють мене всю. Стає неприємно. Від того, що він так поводиться, коли ще хвилину назад був таким милим. Від того, що думає про мене... отак... ніби я легкодоступна.
Підходжу ближче, щоб стати навшпиньки, щоб бути вищою від нього та виплюнути прямо в обличчя послання з трьох непристойних букв. Але не виходить...
Мерзотник міцно хапає мої руки, безсоромно притискає мене до себе та боляче впивається в губи, прикушуючи їх зубами. Я торопію від його нахабства. Від того, як йому легко вдається втримувати мене. Вириваюся, але я добряче затиснута, а його холодні руки, немов щупальця, тримають мою голову та спину, не дозволяючи відійти. Здається, що це триває дуже довго. Відчуваю, як в очах з'являються сльози, а в легенях не вистачає кисню.
Зрештою, зібравшись з силами, відштовхую хлопця від себе, б'ю по обличчі та кричу, погрожуючи розправою. Тікаю додому, а він проводжає мене глузливою зверхньою посмішкою, котра обіцяє продовження. Тільки пізніше, коли я заспокоюсь. Коли не очікуватиму від нього підстави.
Вдома нікого немає. Я одразу ж йду в душ, щоб змити з себе неприємні обійми, котрі відчуваються на тілі липкими плямами. Гидота. Втираю сльози щохвилини та намагаюся так само витерти ті бруднючі слова. Мерзенний Марко, як і його друг Ярослав! Знайшла ж собі подруга друзів!
Ще дужче починаю плакати, коли згадую, як відмовила Алексу. Моєму сипатичному, доброму Алексу, котрий нізащо в світі не сказав би про мене таких бридких слів! Він ні про кого не сказав би такого, навіть, якби то було правда. Бо Алекс інший. Добрий, шляхетний, вихований. Він ідеальний! Він навіть силоміць цілує ідеально! Не те, що цей бридкий слимак, що виглядає таким милим на перший погляд. Клятий мажор!
А мій Алекс тепер не зателефонує, бо я йому відмовила... Відмовила! Ходжу по своєму невеличкому балконі, міряю його кроками та палю. А ще плачу. Так відчайдушно хочеться йому зателефонувати. Попросити пробачення і сказати... Сказати, що жалкую... Попросити приїхати. Зараз же! Щоб утішив... Здається, я б не відмовила зараз йому ні в чому. Навіть, якщо б він попросив щось таке...
Руками, що трясуться, беру телефон та наважуюся на дзвінок. Знаходжу його ім'я в списку контактів, натискаю на позначку зеленої слухавки. Щойно на екрані з'являється вихідний виклик, одразу ж скидаю дзвінок. Ні, я не можу... Не можу!
Дістаю ще одну сигарету, дивлячись на його номер. Запам'ятовую кожну цифру, але так і не наважуюся на дзвінок. Лячно. Боязко, що відмовить. Виглядатиму тупо. Спочатку відшила, потім передумала, але стало пізно. Ні. Не буду. Відношу телефон у кімнату, вертаюсь на балкон і палю. До тих пір, поки не починає нудити від гіркого диму.
Коли батьки вертаються додому, вдаю, що сплю. Не хочеться їх засмучувати. З часом, під їхні голоси, що лунають з кухні, й справді засинаю.
