Спочатку:
На сторінку книги
Світі
– Мамо! Я вдома! – кричу від дверей. Поки їхала в метро – прийняла від неї дзвінок через хвилювання. Роззуваюся та ставлю сумочку на поличку.
– Де була? – запитує мама зацікавлено, підійшовши ближче. Ми обіймаємо одна одну.
–Здається, на побаченні, – відповідаю та йду мити руки.
–Ого! – радіє вона. – Розповіси?
–Точно не сьогодні, мам. Мені треба це все переварити. А ще хочу Катю побачити.
–То ви зустрічаєтесь? – не вгаває матуся. – Чи все було так жахливо?
–Мамо, я тобі все розповім. Скажімо, завтра. Обіцяю. Я сама ще нічого не розумію.
–Це той хлопчик, про якого ти нам говорила?
–Так, мамо, це він. Але йому 25 і він точно уже не хлопчик, а дорослий і, – зітхаю замріяно, – високий прекрасний чоловік.
–Ну гаразд. Але ти все мені обов'язково розповіси! Цікаво ж як! – потирає руками щаслива мама.
–Так! – киваю та сідаю за стіл. – Чую, щось дуже-дуже смачно пахне!
–Котлетки вам з татом приготувала! Вряди-годи! А то все працюю та працюю!
–Як там, до речі, на роботі?
–Ой, не питай! – відмахується мама і все ж розповідає про своїх дратівливих колег.
Після вечері телефоную Каті. Хочеться поговорити в першу чергу з нею. Радію, тому що вона сидить вдома.
–Ярослав з друзями на футболі, – жаліється з сумом в очах, коли я приходжу до неї додому, – а мене не захотів брати з собою, уявляєш?
Ми сидимо на її ліжку та дивимось музичні кліпи.
–Мене сьогодні поцілував Алекс Рікс... – ігнорую її запитання. Спочатку Кітті похмуро розглядає свої нігті, мабуть, думаючи, що пора обновити манікюр, а потім вирячує очі та дивиться на мене не кліпаючи.
–Тебе сьогодні поцілував Алекс Рікс?! – перепитує голосно.
Киваю.
–А чого стільки суму в очах? Не сподобалось? – дивується подружка, хапаючи крекери зі стола. Їй Богу, наче попкорн.
–Навпаки, навіть дуже. Так, що аж коліна тряслись. І руки. І серце. І все...
–То в чому проблема?! – вона хапає мене за плечі та починає трясти, ніби намагається привести до тями.
–Ка-тя! – сердито вигукую, вириваючись з її чіпких рук. – Проблема в тому, що я не довіряю йому.
–Розповідай! Я хочу знати все. Від самого початку й аж до того моменту, як ти зайшла в цю кімнату.
Катя закидає жменю крекерів до рота і починає їх жувати. Виглядає вона, як здоровенний хом'як. Бачив би це її ніженка-Ярослав...
Розповідаю все, не пропускаючи самих мілких деталей. Подруга час від часу мене перебиває, вставляючи свої коментарі. А на моменті, коли я кажу про френдзону, взагалі отримую непоганий удар в плече. Я ж казала...
Після моєї розповіді у Каті не залишається ні крекерів, ні слів. Дівчина дожовує останні ласощі та хитає головою, не вірячи у мої слова.
–Ні, ну ти й пустоголова, Світі! – вигукує зненацька, підірвавшись на ноги. Кітті бігає по кімнаті, наче це вона відштовхнула самого досконалого хлопця на світі, а не я.
–Знаю, знаю! Але ти б його бачила! Він зовсім не такий, як на картинках. Він кращий. Він... він... ідеальний. Хіба ж я йому рівня?
–Та кого це хвилює? – мало не кричить подруга. – КОГО ЦЕ ХВИЛЮЄ?! Навіть якщо це буде коротенький роман, то чого б не спробувати? Емоцій на все життя!
–Катю! – сердито кажу. – Якщо це буде короткий роман, я потім не оговтаюсь! Якщо пірну в цей океан з назвою «Алекс», то потону. І ніхто мене звідти не витягне!
–Океан! – перекривлює мене Кітті, ставши наді мною в позу «руки в боки». – Ти несповна розуму! Ти знаєш, що інші віддали б за те, щоб тільки побути поряд з ним?! Мабуть... Мабуть, якусь частину тіла!
–А я без серця не зможу жити! – кричу їй і теж підвожусь. Я вища, тому Каті доводиться задирати голову, щоб дивитись в мої очі. Її запал потихеньку зникає, тому я знову опускаюсь на ліжко.
–Я боюсь, – кажу тихо, опустивши голову, – боюся, що він мені причинить біль. В наступних випусках буде щось відверте. Я не знаю... Не знаю, що мені з цим робити, Катю. Так хочеться... І так страшно!
–Ох, Світі! Вибач, що накричала, – Катя обіймає мене та погладжує плечі, – я постійно забуваю, які ми з тобою різні.
Попрощавшись з подругою, йду додому. В кімнаті мене зустрічає усміхнений Алекс. «Коли я вже ті плакати познімаю?» – запитую подумки сама в себе, падаючи на ліжко.
–Гей, Алексе, тобі ж набридло, мабуть, висіти на стінах? Чи ні?
Зображення мовчать, але оживає телефон.
«Алекс телефонує». Беру слухавку, але мовчу. Чомусь дух вибиває.
–Світі? – тихий приємний голос розриває тишу.
І нащо я дала йому свій номер?
–Вона, – відповідаю хриплим від хвилювання голосом.
–Ти вже спиш?
–Ні, думаю про тебе, – нащось кажу правду.
–І я про тебе думаю.
Затамовую подих, не маючи сил і слова мовити.
–Вибач іще раз. Я не хотів тебе образити.
Зітхаю важко, а потім кажу:
–Ти мене не образив. Просто це було несподівано.
–Зустрінемося завтра? – запитує своїм гіпнотичним голосом, немов співає.
Прокручую в голові якісь безглузді відмазки, плани на завтра. Хоч що-небудь, за що можна вхопитись.
–Світі? Ти тут?
Здається, занадто довго мовчу.
–Тут.
Несподівано в голову приходить Якс. Зоопарк! Я обіцяла, що піду з ним в зоопарк!
–У мене завтра зустріч, не вийде, – кажу з полегшенням.
–У тебе...побачення?...
–Якщо похід з другом в зоопарк можна назвати побаченням, то так.
–Я... я не хочу, щоб ти йшла, – каже жадібним голосом.
–Пізно, я пообіцяла. Все, Алексе, на добраніч. Я сьогодні дуже втомилася. Ноги відпадають.
–Світі?
–Що?
–На добраніч.
Засинаю з думками про нього.
Наступного ранку пишу Яксу, чи наша зустріч досі в силі, сподіваючись, що не доведеться пертись через весь Київ в зоопарк. Хлопець відповідає, що чекає мене через чотири години біля входу. Стогну, стукаючи ногами та руками об ліжко. Нащо я погодилася?
Не хочу, але все одно їду. Спочатку автобусом, потім на метро, далі – пішки. Зрештою, поки дістаюсь того зоопарку, уже не хочеться нічогісінько.
–Світі, маєш гарний вигляд! – гукає Матвій ще здалеку, поправляючи окуляри. Сьогодні мені захотілось одягти плаття. Мабуть, що не єдине в моїй шафі. І в мене навіть знайшовся час на косметику.
–Дякую, – відповідаю, коли підходжу ближче.
–Ну що, ходімо? – радісно запитує Якс, махаючи рукою в сторону входу. – Білети я вже купив.
–Скільки я тобі винна? – дістаю гаманець.
–Ніскільки! – відмахується, а я закочую очі. Джентльмен, бляха... Одного мені мало!
Ми заходимо на територію зоопарку та одразу ж поринаємо у цікаве життя тваринок. Жирафи, мавпочки, тигри, леви, ведмеді. Ми з захопленням спостерігаємо за їх щоденними турботами та поведінкою. А ще спілкуємося з Яксом на цікаві теми (жодного слова про теореми). І я думаю, що не все так погано.
–А хто той хлопець, котрий тебе налякав учора, мені він наче знайомий? – запитує мій колега і я завмираю. Цього ще не вистачало.
–Один знайомий... – відповідаю відсторонено.
– З минулого? – уточнює, поправляючи окуляри.
Киваю, а в думках пропливає:
«А, можливо, й з майбутнього...»
–Світі, якщо він тебе ображає, то...
–То він мене не ображає, – перебиваю хлопця, – і тема закрита.
Ми ще тривалий час гуляємо, а потім Якс пропонує поласувати морозивом. Я погоджуюся. Ми сідаємо на лавку, автоматично дістаючи телефони.
«Як твоє побачення?»
Алекс. Усміхаюсь. Якесь приємне тепло розтікається по тілу.
«Жахливо. Ніхто не намагається мене силоміць поцілувати!» – пишу жартома, із сарказмом.
«Можу це виправити.»
Ще цього мені не вистачало!
«Тільки спробуй!» – пишу, відкусивши здоровенний шматок морозива від злості, що аж голова починає боліти.
«Уже їду:)»
Сподіваюся, він це жартує...
–А чим ти плануєш займатися після навчання? – запитує Якс, відірвавшись від свого смартфону.
–Яксе! – вигукую емоційно. – Я тільки на другому курсі! У мене ще купа часу! Я не знаю!
–Я, наприклад, точно піду в магістратуру, – в тисячний раз поправляє окуляри.
–А я вийду заміж! – кажу, не подумавши. – І буду народжувати дітей!
–Від мене? – питає й облизується, мабуть, від морозива.
–Від того, кого покохаю, – кажу серйозно, дивлячись в очі.
Якс зітхає, здається, вирішивши, що краще мовчати.
Через 2 години після цієї розмови ми нарешті виходимо з зоопарку. Веселі, задоволені та щасливі.
Сміємось, згадуючи дивне звірятко з великими очима, котрі дивляться в одну точку.
–Наче наркоман якийсь, – жартує хлопець і я знову сміюся, хоча ще секунду тому заспокоїлась.
–Світі! – гукає мене хтось позаду, привертаючи до себе увагу.
Зупиняюся, наче вкопана. Адже впізнаю цей голос одразу ж.
