Раді Вас бачити!

Розділ 2. Дівчина за зачиненими дверима

Шотландія, жовтень 1895 року

Двері батькового кабінету були прочинені, і Елеонора Маклейн виразно почула останні слова лорда Едмунда:

— Якщо моя дочка не розуміє, що таке обов’язок, я примушу її зрозуміти.

Елеонора зупинилася на порозі. Її пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Вона знала батька достатньо добре, щоб розуміти: за його спокійним тоном ховалася непохитна рішучість. Лорд Маклейн не звик, щоб йому перечили. Особливо власні діти.

Вона штовхнула двері й увійшла.

Батько стояв біля високого вікна, тримаючи в руці келих із бурштиновим віскі. На його письмовому столі лежали листи, кілька газет і розгорнутий календар. У каміні потріскували дрова, але в кімнаті все одно відчувалася холодна напруга.

— Ти хотіла зі мною поговорити? — запитав він, навіть не повернувши голови.

— Так. Про Ізабель.

— Якщо ти прийшла просити мене помилувати її, то марнуєш час.

— Я прийшла нагадати, що вона ваша дочка, а не одна з ваших земельних ділянок, якими можна розпоряджатися на власний розсуд.

Батько повільно обернувся.

— Обережніше, Елеоноро.

— Чому? Правда надто неприємна для вашого кабінету?

— Ти завжди вважала себе розумнішою за інших. Саме тому я терпів твої журналістські витівки в Единбурзі. Але не дозволю тобі руйнувати майбутнє твоєї сестри.

— Її майбутнє? Ви називаєте майбутнім шлюб із чоловіком, якого вона не кохає?

— Лорд Вільямс має маєтки, гроші та вплив. Він може забезпечити Ізабель усім необхідним.

— Окрім щастя.

— Щастя, — повторив батько з такою інтонацією, ніби це слово було особливо безглуздим. — Ти начиталася романів і тепер вважаєш, що світ має обертатися навколо почуттів. Але шлюб у нашому колі — це не дитяча забавка. Це союз родин, репутація, майбутнє.

— А кохання? Воно взагалі має якесь значення?

— Кохання не сплатить боргів і не захистить прізвище Маклейнів від ганьби.

Елеонора завмерла.

— Отже, справа не лише в тому, що Ізабель намагалася втекти зі слугою?

Батько поставив келих на стіл.

— Не втручайся в те, чого не розумієш.

— Тоді поясніть мені. Чому ви так поспішаєте видати її заміж? Чому не можете дати їй хоча б кілька років?

— Тому що рішення вже ухвалене.

— Ким? Вами? Чи, можливо, лордом Вільямсом, який давно звик отримувати все, чого забажає?

— Досить!

Його голос змусив полум’я свічки на столі здригнутися.

— Заручини відбудуться за кілька днів, — продовжив він. — Я повідомлю про них найближчим часом. Ізабель поводитиметься належним чином, а ти повернешся до Единбурга й перестанеш підбурювати її проти власної родини.

— А якщо вона відмовиться?

— Тоді залишиться під моїм наглядом, доки не навчиться розуміти свої обов’язки.

Елеонора дивилася на батька й раптом усвідомила, що переконати його не вдасться. Для нього Ізабель була не шістнадцятирічною дівчиною, яка вперше закохалася, а проблемою, яку необхідно якнайшвидше усунути.

— Ви можете зачинити її двері, — тихо сказала Елеонора. — Можете забрати листи, заборонити зустрічі й відіслати Джеймса. Але ви не змусите її розлюбити.

— Ти забуваєш, із ким розмовляєш.

— Ні, батьку. Я нарешті починаю розуміти.

Вона розвернулася й вийшла, залишивши його наодинці з невимовленими погрозами.

У коридорі панувала тиша. На стінах висіли портрети предків, чиї суворі обличчя ніби стежили за кожним кроком. Елеонора зупинилася біля портрета матері.

Колись леді Маклейн казала їй, що родина має бути місцем, де людина знаходить захист, а не кліткою, з якої мріє втекти.

«Якби ти була тут, мамо, ти б не дозволила цьому статися», — подумала Елеонора.

Але матері не було вже шість років. І тепер захищати Ізабель доводилося їй самій.

***

У кімнаті молодшої сестри було холодно. Важкі штори майже повністю закривали вікна, а на столику біля ліжка стояла недоторкана чашка чаю. Ізабель сиділа на підвіконні, підібгавши ноги, й дивилася на сад, де жовте листя кружляло над мокрими доріжками.

Почувши кроки, вона різко обернулася.

— Елеоноро!

Дівчина зіскочила з підвіконня й кинулася до старшої сестри.

— Тихіше, люба, — прошепотіла Елеонора, обіймаючи її. — Не хочу, щоб батько вирішив, ніби ти задумала нову втечу.

— А хіба я не задумала? — Ізабель спробувала всміхнутися, але губи затремтіли. — Я вже не знаю, що робити.

Елеонора зачинила двері й перевірила, чи немає когось у коридорі. Потім підсунула до сестри крісло.

— Розкажи мені все. Не те, що ти сказала батькові. Не те, що він хоче почути. Розкажи, що насправді сталося між тобою та Джеймсом.

Ізабель опустила очі.

— Я кохаю його.

Ці слова прозвучали тихо, проте впевнено.

— Знаю, — відповіла Елеонора.

— Ні, ти не розумієш. Я кохаю його не тому, що він був добрий до мене чи тому, що він єдиний у цьому домі ставився до мене як до звичайної людини. Хоча це теж правда. Я кохаю його, бо поруч із ним можу бути собою. Мені не потрібно вдавати виховану леді, яка знає, як правильно тримати чашку й кому першою вклонятися.

Вона підійшла до письмового столика й витягнула з шухляди невеликий аркуш паперу.

— Коли ми гуляли біля старої стайні, він розповідав мені про місця, які хотів би побачити. Про Глазго, про Единбург, про море. Він мріяв заробити достатньо грошей, щоб ми могли винайняти маленький будинок. Він казав, що посадить біля дверей троянди, хоча зовсім не вміє доглядати за квітами.

На обличчі Ізабель промайнула усмішка.

— Я сміялася з нього. А він відповідав, що навчиться. Що навчиться всього, аби тільки я була щаслива.

Елеонора мовчки слухала.

— А тепер батько хоче, щоб я вийшла за лорда Вільямса. Йому сорок сім років, Елеоноро! Він старший за тебе майже вдвічі. Коли він дивиться на мене, я почуваюся річчю, яку збираються придбати.

— Ти казала про це батькові?

— Казала. Він відповів, що я ще надто молода, щоб знати, чого хочу. Що з часом я звикну до чоловіка й навчуся поважати його.

Ізабель стиснула аркуш.

— Але я не хочу звикати до чужої людини! Я не хочу прокидатися щоранку в будинку, де мені доведеться усміхатися й дякувати за життя, якого я не обирала. Я не хочу, щоб Джеймс став лише спогадом, про який мені заборонено говорити.

Її голос зірвався. Вона прикрила обличчя долонями.

Елеонора підвелася й обійняла сестру.

— Послухай мене. Ти не зробила нічого поганого тим, що закохалася.

— Але я зганьбила родину.

— Ні. Ти лише відмовилася жити за чужим сценарієм. Це не ганьба.

— Батько ніколи цього не пробачить.

— Можливо. Але його образа не повинна коштувати тобі всього життя.

Ізабель підняла на неї заплакані очі.

— Ти допоможеш мені?

Це питання повисло між ними. Елеонора розуміла, про що просить сестра. Допомогти означало виступити проти батька, ризикнути власним становищем і, можливо, назавжди втратити можливість повернутися до родового маєтку.

Вона згадала редакцію газети, слова редактора Томаса Грея про те, що її статті надто гострі. Згадала десятки історій жінок, яким суспільство пропонувало мовчати, терпіти й називати покорою те, що насправді було неволею.

І ось тепер така сама історія розгорталася у власному домі.

— Так, — сказала вона. — Я допоможу тобі.

— Справді?

— Але ми не можемо діяти навмання. Батько стежитиме за тобою. А якщо він запідозрить, що я збираюся втрутитися, то може відправити тебе до родичів або замкнути під наглядом служниці.

Ізабель зблідла.

— Що ж нам робити?

— Спершу потрібно зрозуміти, наскільки далеко він готовий зайти.

— Він уже наказав забрати в мене всі листи Джеймса. Сказав, що більше я не побачу його й не почую про нього нічого.

— А лист, який він тобі залишив?

Ізабель міцно притиснула до грудей складений аркуш.

— Я сховала його в підкладці своєї скриньки. Батько не знає про нього.

— Добре. Збережи його. Це не лише пам’ять про Джеймса. Це нагадування, що ти не сама.

Ізабель витерла сльози рукавом.

— Ти думаєш, він ще кохає мене?

— Якби не кохав, не залишив би тобі такого листа.

— А якщо він уже поїхав? Якщо вирішив, що я надто боягузлива, щоб утекти з ним?

— Джеймс знає, що ти живеш під владою батька. Не переконуй себе в тому, чого не знаєш.

Елеонора помітила, як сестра трохи заспокоїлася.

— А тепер, — продовжила вона, — мені потрібно, щоб ти була уважною. Не сперечайся з батьком без потреби. Не показуй йому, що втратила надію, але й не провокуй його. Якщо він запитає, чи погодилася ти на шлюб, скажи, що тобі потрібен час подумати.

— А якщо він не дозволить мені навіть цього?

— Тоді ми знайдемо інший шлях.

Ізабель подивилася на неї з недовірою, змішаною з надією.

— Ти справді ризикнеш усім заради мене?

Елеонора взяла її за руки.

— Ти моя сестра. Я не дозволю, щоб твоє життя вирішили за тебе.

***

Наступні два дні минули в напруженому очікуванні.

Лорд Едмунд наказав слугам не випускати Ізабель за межі маєтку без супроводу. Її прогулянки садом скасували, а служниці отримали розпорядження не передавати їй листів без дозволу господаря.

Елеонора залишалася в батьківському домі, хоча кожна година давалася їй дедалі важче. Вона не могла повернутися до Единбурга, залишивши сестру напризволяще. Водночас їй потрібно було знайти безпечне місце, де Ізабель могла б перечекати, доки вони вирішать, як діяти далі.

Одного вечора, коли Елеонора спускалася сходами, вона почула голоси з вітальні.

— Я домовився з лордом Вільямсом, — говорив батько. — Він приїде в четвер. Ми влаштуємо невеликий прийом, а потім оголосимо про заручини.

— Четвер? — перепитала тітка Агнес, сестра покійної матері. — Але ж Ізабель зовсім дитина.

— Вона достатньо доросла, щоб розуміти наслідки власних вчинків.

— Едмунде, шістнадцять років — це надто мало, щоб…

— Цю розмову закінчено, Агнес.

Елеонора відступила в тінь, перш ніж хтось помітив її присутність.

Четвер. У них залишалося лише кілька днів.

Вона піднялася до своєї кімнати, зачинила двері й підійшла до письмового столу. На чистому аркуші паперу з’явилися кілька рядків:

*Потрібне місце, де нас не шукатимуть одразу. Не в Единбурзі. Не в знайомих родичів. Якомога далі від маєтку.*

Вона довго дивилася на написане, поки в пам’яті не спливла розмова з колегою-журналістом кілька місяців тому. Той розповідав про невелике містечко на півночі, біля темного озера, куди люди приїздили відпочити від міського шуму. Там стояв старий готель із незвичайною назвою — «Срібна зірка».

Елеонора не знала, чи знайде там притулок, але мала принаймні назву й напрямок.

Вона дістала дорожню сумку й почала складати найнеобхідніше: дві сукні, теплу накидку, рукавички, невелику суму грошей, записник і кілька олівців. До внутрішньої кишені сховала журналістське посвідчення та лист від редактора.

Коли вона почула тихий стукіт у двері, сумка вже була майже готова.

— Увійди.

На порозі стояла Ізабель. На ній була проста темна сукня, а довге волосся вона заплела в косу.

— Ти збираєшся кудись їхати? — запитала вона, помітивши сумку.

Елеонора на мить замовкла, а тоді кивнула.

— Так. І ти поїдеш зі мною.

Ізабель притиснула руки до грудей.

— Куди?

— До маленького містечка біля озера. Там є старий готель. «Срібна зірка».

— Але батько…

— Батько не дозволить тобі піти добровільно. А якщо ми чекатимемо, поки він змінить думку, то одного дня ти прокинешся вже нареченою лорда Вільямса.

Ізабель зблідла, але в її очах спалахнула рішучість.

— Я готова.

— Ти розумієш, що це означає? Ми не зможемо просто повернутися завтра. Батько буде розлючений. Можливо, він оголосить нас обох невдячними доньками й відмовиться від нас.

— Я не хочу завдавати йому болю, — тихо сказала Ізабель. — Але ще більше я боюся втратити себе.

Елеонора обійняла її.

— Тоді ми вирушимо сьогодні вночі.

***

Маєток Маклейнів занурився в темряву.

Вітер шарпав гілки старих дубів, а дощ дрібно стукав у шибки. Десь далеко гримів грім. У коридорах згасли майже всі лампи, залишивши лише тьмяні відблиски біля сходів.

Елеонора чекала біля службового виходу, загорнувшись у темну накидку. У руці вона тримала невеликий ліхтар. Ізабель стояла поруч, стискаючи сумку, у якій лежали її речі та лист Джеймса.

— Я ніколи не думала, що колись тікатиму з власного дому, — прошепотіла молодша сестра.

— Я теж, — відповіла Елеонора. — Але іноді дім перестає бути домом задовго до того, як ти переступиш його поріг.

Вони тихо рушили коридором. Кожен скрип підлоги здавався гучним, кожен шерех змушував їх зупинятися. Біля кухні вони почули голоси двох служниць і завмерли за важкою завісою, доки ті не пішли до комори.

Нарешті сестри дісталися заднього виходу.

Елеонора обережно відчинила двері. Холодне повітря одразу вдарило їм в обличчя. На подвір’ї стояла стара карета, яку вона заздалегідь домовилася взяти в місцевого візника. Чоловік чекав біля коней, ховаючи обличчя під широким капелюхом.

— Міс Маклейн? — тихо запитав він.

— Так. Ви готові?

— Як і домовлялися. До залізничної станції близько години їзди. Якщо дорога не розмокла зовсім, устигнемо на ранковий потяг.

Елеонора передала йому обумовлену плату.

— Дякую. І прошу, не розповідайте нікому, кого ви сьогодні везли.

Візник сховав гроші.

— Я не ставлю зайвих запитань, міс.

Сестри сіли в карету. Коли колеса рушили по мокрій дорозі, Ізабель озирнулася на маєток.

Високі вікна світилися тьмяним жовтим світлом. За одним із них, можливо, ще сидів їхній батько, упевнений, що все в цьому домі підкоряється його волі.

— Мені страшно, — зізналася Ізабель.

Елеонора накрила її руку своєю.

— Мені теж.

— Ти не боїшся, що ми зробили помилку?

— Боюся. Але ще більше я боялася б одного дня побачити тебе поруч із чоловіком, якого ти не кохаєш, і знати, що могла допомогти, але не зробила цього.

Ізабель притулилася до її плеча.

— Я ніколи цього не забуду.

— Тоді пообіцяй мені дещо.

— Що саме?

— Якщо ми потрапимо в небезпеку, ти не відділятимешся від мене. Жодних самостійних пошуків Джеймса, жодних таємних листів без моєї допомоги. Ми діятимемо разом.

Ізабель після короткого вагання кивнула.

— Обіцяю.

Карета минула залізні ворота, і маєток зник за поворотом дороги.

Елеонора дивилася у вікно, спостерігаючи, як знайомі поля поступаються місцем темному лісу. Вона не знала, що чекає на них попереду. Можливо, батько негайно пошле людей на пошуки. Можливо, лорд Вільямс використає свій вплив, щоб повернути Ізабель. А можливо, за межами родового маєтку вони нарешті отримають шанс самостійно вирішувати власну долю.

Та одне Елеонора знала напевно: назад вони не повернуться, доки молодша сестра не буде в безпеці.

***

На світанку сестри дісталися залізничної станції.

Небо над Шотландією було затягнуте свинцевими хмарами. На платформі пахло вугіллям, мокрою вовною та гарячим чаєм, який продавав літній чоловік із невеликого візка. Кілька пасажирів куняли на дерев’яних лавках, чекаючи на потяг.

Елеонора придбала два квитки до містечка, назву якого тепер повторювала подумки, мов заклинання.

— Ти колись була там? — запитала Ізабель.

— Ні.

— А якщо готель виявиться поганим? Якщо нас не захочуть приймати?

— Тоді знайдемо інше місце.

— А якщо батько нас знайде?

Елеонора подивилася на сестру.

— Тоді я говоритиму з ним сама. Ти не повинна повертатися лише тому, що він підвищить голос.

Нарешті з-за повороту почувся протяжний свисток. Потяг повільно в’їхав на станцію, випускаючи клуби пари. Двері вагонів відчинилися, і провідник почав квапити пасажирів.

Елеонора допомогла Ізабель піднятися сходинками. Вони знайшли вільне купе біля вікна й розташували сумки на полиці.

Коли потяг рушив, Ізабель заплющила очі.

— Знаєш, що найдивніше? — промовила вона за кілька хвилин. — Я думала, що відчуватиму лише страх. Але мені ще й легко. Ніби я вперше за довгий час можу дихати.

— Запам’ятай це відчуття, — сказала Елеонора. — Воно допоможе тобі, коли стане важко.

За вікном пропливали поля, кам’яні огорожі та невеликі села. Подекуди на пагорбах виднілися старі замки, чиї башти губилися в ранковому тумані. Осінь розфарбувала Шотландію в мідні, золоті й темно-червоні кольори, але краса пейзажу не могла повністю заспокоїти Елеонору.

Вона дістала записник і занотувала назву готелю.

**«Срібна зірка».**

Дивна назва. Майже казкова.

Вона ще не знала, що за кілька годин ця назва стане для них не просто прихистком від батьківського гніву. Що старий готель приховує історії, про які місцеві воліють мовчати. Що в його коридорах зберігаються сліди давніх подій, а за зачиненими дверима можуть ховатися відповіді на запитання, яких ніхто не наважувався ставити.

І що втеча двох сестер стане лише початком значно небезпечнішої історії.

***

Надвечір потяг зупинився на маленькій станції, оточеній лісистими пагорбами. Поруч лежало озеро, темне й спокійне, наче величезне дзеркало, у якому відбивалося похмуре небо. Над водою стелився туман, а вдалині чулося каркання ворон.

— Це тут? — запитала Ізабель, ступаючи на платформу.

— Здається, так.

Елеонора перевірила адресу, яку записала зі слів колеги. Невелике містечко розташовувалося за кілька миль від станції. Вони домовилися з візником, який саме привіз пасажирів із сусіднього села, і незабаром уже їхали вузькою дорогою між високими деревами.

Коли карета виїхала з лісу, Ізабель тихо скрикнула.

На пагорбі, біля самого озера, стояв готель.

Він був великий, старий і похмурий. Кам’яні стіни потемніли від часу, гострі дахи здіймалися над деревами, а вузькі вікна відбивали останні промені вечірнього світла. Над головним входом висіла кована вивіска із зображенням срібної зірки.

**«Срібна зірка».**

— Він схожий на замок із казки, — прошепотіла Ізабель.

— Або на місце, де починаються історії, про які краще не знати, — відповіла Елеонора, намагаючись пожартувати.

Та усмішка швидко зникла з її обличчя.

У другому поверсі, за одним із вікон, стояв чоловік. Він дивився просто на дорогу, якою наближалася карета. На мить Елеонорі здалося, що він чекав саме на них.

Вона моргнула — і вікно вже було порожнім.

— Що сталося? — запитала Ізабель.

— Нічого. Просто втомилася.

Карета зупинилася перед входом. Візник допоміг сестрам винести речі, а тоді поїхав назад, залишивши їх перед важкими дубовими дверима.

Елеонора підняла руку й постукала.

За мить двері відчинилися. На порозі з’явилася літня жінка в темній сукні з білим комірцем. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а погляд виявився напрочуд проникливим.

— Добрий вечір, — привіталася Елеонора. — Нам потрібні дві кімнати. Якщо є вільні.

Жінка перевела погляд із неї на Ізабель, затримавшись на їхньому дорожньому одязі та сумках.

— Ви приїхали здалеку?

— Достатньо, щоб мріяти про гарячу вечерю й тепле ліжко.

На обличчі господині промайнула ледь помітна усмішка.

— Тоді заходьте. У «Срібній зірці» знайдеться місце для тих, хто не ставить надто багато запитань.

Елеонора переступила поріг, відчуваючи, як за спиною повільно зачиняються важкі двері.

У холі пахло димом, старим деревом і воском. На стінах висіли потемнілі портрети незнайомих людей, а над сходами цокав великий годинник. Десь у глибині будівлі лунали кроки, хоча коридор здавався порожнім.

— Ласкаво просимо до готелю «Срібна зірка», — промовила господиня. — Мене звати місіс Кемпбелл. І сподіваюся, ви не боїтеся старих будинків.

Ізабель здивовано глянула на неї.

— А чому ми маємо їх боятися?

Місіс Кемпбелл не відповіла одразу. Її погляд ковзнув до темного коридору, де в глибині ледь помітно хитнулися важкі штори.

— Бо іноді, міс, — нарешті сказала вона, — старі будинки пам’ятають набагато більше

, ніж люди хотіли б.

Елеонора відчула холодок уздовж спини.

Вона приїхала сюди, щоб урятувати сестру від шлюбу без кохання. Хотіла лише кілька спокійних днів, прихисток і можливість придумати наступний крок.

Але, дивлячись на старі портрети й темні сходи, вона раптом відчула, що «Срібна зірка» не просто готель біля озера.

Це було місце, де минуле досі не відпускало живих.

І, можливо, саме тут на них чекала таємниця, здатна змінити все.