Раді Вас бачити!

Розділ 3. Дорога крізь туман

*Шотландія, жовтень 1895 року

Туман опускався на шотландські пагорби повільно, наче хтось невидимий розстеляв над землею величезне біле простирадло. Він поглинав дерева, приховував кам’яні огорожі й огортав вузьку дорогу, якою карета везла двох сестер до залізничної станції.

Елеонора Маклейн сиділа біля вікна, притиснувши до колін невелику дорожню сумку. Вона майже не спала цієї ночі. У голові крутилися десятки думок: що робитиме батько, коли виявить зникнення дочок, чи вдасться їм знайти прихисток у незнайомому містечку та чи не пошкодує Ізабель про своє рішення.

Навпроти неї молодша сестра мовчки стискала складений аркуш паперу — останній лист Джеймса.

— Ти знову його перечитуєш? — тихо запитала Елеонора.

Ізабель опустила очі на знайомі рядки.

— Я вже знаю їх напам’ять.

— Тоді навіщо?

— Бо мені страшно забути його голос. Дурниці, правда? У листі немає голосу, але коли я читаю ці слова, мені здається, що Джеймс сидить поруч і говорить зі мною.

Елеонора сумно всміхнулася.

— Це зовсім не дурниці. Люди іноді зберігають листи все життя саме заради такого відчуття.

— А ти колись отримувала листи від чоловіка, якого кохала?

Запитання застало Елеонору зненацька.

— Ні.

— Невже жоден чоловік у Единбурзі не зміг привернути твою увагу?

— У Единбурзі вистачає чоловіків, які вважають, що жінка-журналістка має або вийти за них заміж, або перестати писати статті.

Ізабель пирснула сміхом.

— Це звучить жахливо.

— Повір, деякі з них здатні перетворити навіть освідчення на лекцію про жіночі обов’язки.

— Тоді я рада, що ти не вийшла за такого.

— Я теж.

Сестри тихенько засміялися, і на коротку мить страх відступив. Та коли карета зупинилася біля станції, усмішка зникла з обличчя Елеонори.

На платформі панувала метушня. Пасажири поспішали до вагонів, носії тягли валізи, а паровоз випускав густі клуби пари, що змішувалися з туманом. Десь за станційною будівлею протяжно свиснув інший потяг.

— Тримайся поруч, — сказала Елеонора, допомагаючи сестрі вибратися з карети. — І намагайся не привертати уваги.

— Я й не збиралася танцювати на платформі, — прошепотіла Ізабель.

— Дуже добре. Бо я не взяла з собою музикантів.

Ізабель знову всміхнулася, але, побачивши серйозний погляд сестри, одразу замовкла.

Елеонора придбала квитки й перевірила час відправлення. Потяг до містечка біля озера вирушав за кілька хвилин. Вони піднялися до вагона, де провідник допоміг їм розмістити багаж, і знайшли вільне купе.

Коли потяг рушив, Елеонора відчула, як усередині щось болісно стиснулося.

Вона залишала позаду не тільки маєток, а й звичне життя. Її роботу, знайомі вулиці Единбурга, редакцію газети, де вона могла годинами сперечатися з Томасом Греєм про статті та заголовки. Тепер усе це здавалося далеким і майже нереальним.

Проте поруч сиділа Ізабель. І заради неї Елеонора була готова пройти крізь будь-який туман.

***

Дорога до півночі була довгою.

Потяг рухався крізь поля, ліси й невеликі поселення, де кам’яні будинки ховалися за сірими завісами туману. Час від часу з’являлися пасажири, які прямували до інших вагонів, а потім знову запановувала тиша, порушувана лише стукотом коліс.

Ізабель задрімала, поклавши голову на плече сестри.

Елеонора не могла заснути. Вона розгорнула записник, спробувала занотувати план подальших дій, але за кілька хвилин відклала олівець.

Її увагу привернув чоловік, який стояв у проході сусіднього вагона.

Він був високим, у темному пальті й капелюсі з широкими крисами. Обличчя приховувала тінь, а руки були затиснуті в чорних рукавичках. На перший погляд, нічого незвичайного. Звичайний пасажир, який вирішив пройтися під час довгої подорожі.

Та чоловік не поспішав іти далі.

Він дивився просто на Елеонору.

Вона відвела погляд, удаючи, що зацікавилася пейзажем за вікном. Коли за кілька секунд знову подивилася в його бік, незнайомець усе ще стояв на тому самому місці.

— Ізабель, — тихо покликала вона.

Сестра розплющила очі.

— Що сталося?

— Нічого. Просто подивися на чоловіка біля дверей.

Ізабель обережно повернула голову.

Незнайомець зник.

— Кого?

— Того, що стояв у проході.

— Там нікого немає.

— Щойно був.

Ізабель насупилася.

— Може, він пішов до іншого вагона?

— Можливо.

Елеонора намагалася говорити спокійно, хоча відчувала неприємний холодок між лопатками.

Вона знала, що після втечі стала надто підозрілою. Будь-який погляд здавався загрозою, будь-який незнайомий звук — попередженням. Можливо, це просто втома. Можливо, чоловік і справді випадково подивився в її бік.

Але чому тоді він не відводив погляду?

Через деякий час Елеонора підвелася.

— Я перевірю, куди він пішов. Залишайся тут.

— Ні, — одразу заперечила Ізабель. — Я піду з тобою.

— Не потрібно.

— Елеоноро, ми втекли від батька, я залишила свій дім і навіть не знаю, чи побачу колись Джеймса. Не проси мене тепер сидіти тут і чекати, поки ти зникнеш у невідомому напрямку.

Старша сестра не втрималася від короткої усмішки.

— Ти стаєш дедалі сміливішою.

— Я просто спілкуюся з тобою достатньо довго.

Вони вийшли в коридор і пройшли до кінця вагона. У проході стояв літній чоловік із газетою, двоє жінок розмовляли біля вікна, а провідник перевіряв квитки.

Жодного незнайомця в темному пальті.

Елеонора оглянула сусідній вагон, але й там його не було.

— Можливо, він вийшов на попередній станції, — припустила Ізабель.

— Ми не зупинялися.

— Тоді, мабуть, перейшов у вагон першого класу.

Елеонора не відповіла. Вона вже збиралася повернутися до купе, коли помітила на підлозі біля дверей невеликий темний предмет.

Це була чоловіча рукавичка.

Вона нахилилася, але не встигла торкнутися її, бо провідник підняв річ раніше.

— Чиясь загублена рукавичка, — пробурмотів він. — Залишу в службовому відділенні.

— Ви не бачили чоловіка в темному пальті? — запитала Елеонора.

Провідник здивовано глянув на неї.

— Тут чимало чоловіків у темних пальтах, міс. Якщо ви шукаєте когось конкретного, краще зверніться до начальника станції, коли прибудемо.

— Ні, дякую. Це неважливо.

Вона повернулася до купе, але думка про незнайомця не давала їй спокою.

Коли потяг знову поринув у густий туман, Елеонора побачила у відбитті вікна силует чоловіка, який стояв позаду них.

Вона різко обернулася.

Коридор був порожній.

***

До містечка вони прибули ближче до вечора.

Станція виявилася маленькою: дві платформи, дерев’яна лавка, ліхтарі з матовими скляними плафонами й стара будівля з вивіскою, на якій назва поселення майже стерлася від дощу. За коліями починався ліс, а вдалині між пагорбами темніла гладь озера.

Елеонора першою вийшла з вагона й допомогла сестрі спуститися на платформу.

— Нарешті, — зітхнула Ізабель. — Ще трохи, і я почала б розмовляти з валізою.

— Якщо вона відповідала б, я б серйозно занепокоїлася.

— А якщо вона виявилася б цікавішою за деяких наших родичів?

— Тоді я б запропонувала їй місце за сімейним столом.

Вони обмінялися усмішками. Проте щойно Елеонора підняла очі на платформу, її обличчя знову стало серйозним.

Біля виходу стояв той самий чоловік у темному пальті.

Вона впізнала його за поставою та капелюхом. Він не тримав багажу й не розмовляв із носіями. Просто стояв біля стовпа, спостерігаючи за пасажирами.

Коли їхні погляди зустрілися, чоловік повільно підняв руку й поправив капелюх.

Потім розвернувся та пішов до виходу.

— Ізабель, — прошепотіла Елеонора. — Не озирайся. Іди до каси, наче нічого не сталося.

— Чому?

— Просто зроби, як я кажу.

Вони рушили в протилежний бік, удаючи, що шукають вказівник. За кілька секунд Елеонора озирнулася.

Незнайомець зник.

Вона швидко оглянула платформу, вихід, дорогу за станцією. Жодного сліду. Ні темного пальта, ні чорного капелюха.

Наче він розчинився в тумані.

— Це був він? — тихо запитала Ізабель.

Елеонора повільно кивнула.

— Я ж казала, що нас шукають, — прошепотіла молодша сестра. — Батько послав за нами когось.

— Не поспішай із висновками.

— А хто ще? Він міг найняти приватного детектива. Або когось із тих чоловіків, які працюють на лорда Вільямса.

— Ізабель, ми не знаємо, хто це.

— Але він дивився на нас у потязі! Він був тут, коли ми приїхали! Ти сама його бачила!

Елеонора хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі.

Так, вона бачила його. Двічі. І це вже не скидалося на простий збіг обставин.

Та визнати, що за ними стежать, означало допустити можливість, що їхня втеча була не такою непомітною, як вони сподівалися.

— Послухай мене, — нарешті сказала вона. — Ми не будемо панікувати. Спочатку дістанемося готелю, знайдемо кімнати, відпочинемо. А завтра я спробую з’ясувати, хто цей чоловік.

— А якщо він прийде за нами вночі?

— Тоді я не дозволю йому наблизитися до тебе.

Ізабель міцно стиснула руку сестри.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вони вийшли зі станції й найняли невелику карету, що чекала на кількох пасажирів. Коли колеса покотилися бруківкою, Елеонора ще раз подивилася назад.

Біля ліхтаря, на протилежному боці дороги, стояла темна постать.

Вона встигла розгледіти лише обрис капелюха.

Потім карета повернула за ріг, і постать зникла з поля зору.

Елеонора відвернулася до вікна, намагаючись переконати себе, що це лише гра тіней.

Але вперше за багато років їй стало по-справжньому страшно.

***

Готель «Срібна зірка» з’явився перед ними, коли сутінки вже огорнули озеро.

Його кам’яні стіни здавалися майже чорними на тлі сірого неба. Високі вікна світилися теплим жовтим світлом, а над входом погойдувалася кована вивіска зі срібною зіркою. За будівлею височів ліс, який піднімався схилом до темних пагорбів.

Карета зупинилася біля сходів.

— Приїхали, — повідомив візник.

Елеонора розрахувалася з ним, а Ізабель уже збиралася взяти валізу, коли двері готелю відчинилися.

На порозі з’явився молодий чоловік приблизно двадцяти семи років. Він був високий, із темно-каштановим волоссям, яке трохи розтріпав вітер, і сірими очима, що уважно оглядали новоприбулих. На ньому була біла сорочка, темний жилет і довга робоча куртка.

— Добрий вечір, міс, — привітався він, спускаючись сходами. — Мене звати Александр Фрейзер. Я працюю тут. Дозвольте допомогти з багажем.

— Дякую, містере Фрейзере, — відповіла Елеонора. — Це дуже люб’язно з вашого боку.

Александр легко підняв важку валізу й заніс її до входу.

— Довга дорога? — запитав він.

— Досить довга, — відповіла Елеонора.

— У такому разі вам пощастило. На кухні ще залишилася гаряча вечеря, а місіс Кемпбелл уже приготувала кімнати.

Ізабель вдячно всміхнулася.

— Ви навіть не уявляєте, як ми раді це чути.

— Тоді сподіваюся, що наш готель вас не розчарує.

Александр підняв другу валізу й повів їх до холу. Усе в ньому було старовинним: дерев’яні панелі, важкі штори, сходи з різьбленими поручнями та портрети людей, чиї імена давно забулися. На столику біля каміна стояла срібна ваза з осінніми гілками, а на стіні висів годинник із темного дуба.

Елеонора мимоволі затримала погляд на одному з портретів. На ньому була зображена молода жінка в темній сукні, із тонким ланцюжком на шиї. На кінці ланцюжка поблискував маленький кулон у формі зірки.

— Ці портрети належали колишнім власникам? — запитала вона.

Александр простежив за її поглядом.

— Деякі. Інші залишилися тут ще до того, як будівлю перетворили на готель.

— А хто ця жінка?

На мить обличчя молодого чоловіка змінилося. Він уважно подивився на портрет, а потім відвів очі.

— На жаль, не знаю. У нас багато старих речей, історію яких ніхто вже не пам’ятає.

Він вимовив це надто швидко.

Елеонора помітила, але не стала наполягати.

— Ваші кімнати на другому поверсі, — продовжив Александр. — Вони розташовані поруч. Якщо вам щось знадобиться, звертайтеся до місіс Кемпбелл або до мене.

— Дякуємо, — сказала Ізабель.

Він узяв валізи й повів їх сходами. На другому поверсі коридор розгалужувався в обидва боки. Ліворуч були двері до гостьових кімнат, а праворуч темнів довгий прохід, перекритий важкою завісою.

— Що там? — запитала Ізабель.

Александр озирнувся.

— Старе крило будівлі. Більшість кімнат там давно не використовують.

— Чому?

— Через ремонт, який ніяк не закінчиться, — відповів він після короткої паузи. — Там протяги, погане освітлення й старі сходи. Не найкраще місце для прогулянок.

Елеонора подивилася на завісу.

— А гостям дозволено туди заходити?

— Формально це не заборонено, — сказав Александр. — Але я б не радив.

Він зупинився перед дверима їхньої кімнати.

— Особливо після заходу сонця.

— Це попередження чи місцева забобонність? — запитала Елеонора з легкою усмішкою.

Александр не всміхнувся у відповідь.

— Називайте це як завгодно, міс Маклейн. Просто не ходіть туди вночі.

Він відчинив двері, поставив валізи всередині й побажав їм спокійного вечора.

Коли його кроки стихли в коридорі, Ізабель повільно повернулася до сестри.

— Ти чула? Після заходу сонця не ходити до старого крила. Чому люди завжди говорять так, ніби намагаються приховати щось цікаве?

— Тому що іноді вони справді щось приховують, — відповіла Елеонора.

— І ти не збираєшся дізнатися що?

Елеонора подивилася на неї суворо.

— Ми приїхали сюди не для того, щоб досліджувати старі коридори. Ми приїхали, щоб ти була в безпеці.

— Я просто запитала.

— І я просто відповіла.

Ізабель підняла руки на знак капітуляції.

— Добре, добре. Жодних старих крил. Принаймні сьогодні.

Елеонора похитала головою, хоча куточки її губ здригнулися в усмішці.

Вона ще не знала, що молодша сестра не збирається виконувати цю обіцянку.

***

Коли вони спустилися до їдальні, за вікнами вже панувала темрява.

У каміні горіли дрова, на столах світилися свічки, а кілька гостей тихо розмовляли за вечерею. Місіс Кемпбелл привітала сестер і запропонувала їм гарячий суп, печену картоплю та чай.

Елеонора майже не торкалася їжі. Вона думала про незнайомця з потяга, про дивну реакцію Александра на портрет і про старе крило, до якого він так наполегливо не радив заходити.

Ізабель, навпаки, нарешті трохи заспокоїлася. Після кількох ложок супу до її щік повернувся рум’янець.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — якщо тут буде тепло, гарна їжа й ніхто не змушуватиме мене виходити заміж, я, мабуть, зможу звикнути до цього місця.

— Не поспішай закохуватися в готель, — відповіла Елеонора. — Ми тут лише гості.

— А якщо це найкращий готель у Шотландії?

— Тоді я напишу про нього статтю.

— І обов’язково згадаєш, що тут подають чудову картоплю.

— Звісно. Це буде найважливіша частина матеріалу.

Ізабель розсміялася.

Саме в цю мить Елеонора помітила Александра біля дверей кухні. Він розмовляв із місіс Кемпбелл, але час від часу кидав погляд у бік сестер. Коли їхні очі зустрілися, він ледь помітно кивнув.

Елеонора відповіла таким самим стриманим жестом.

Вона ще не знала, чому цей молодий чоловік викликав у неї довіру. Можливо, через спокійний голос, уважний погляд або те, як він допоміг їм, не ставлячи зайвих запитань.

А можливо, тому, що в його очах було щось знайоме — прихована тривога людини, яка сама несе тягар таємниці.

***

Пізніше, коли вечеря закінчилася, Елеонора попросила сестру піднятися до кімнати й відпочити.

— А ти?

— Я хочу подякувати Александру за допомогу. Він так люб’язно заніс наші речі, що було б неввічливо просто зникнути.

— Тільки не загубися в коридорах, — сказала Ізабель. — А то доведеться шукати тебе в тому страшному старому крилі.

— Ізабель!

— Усе, мовчу.

Молодша сестра поцілувала її в щоку й побігла сходами нагору.

Елеонора почекала кілька хвилин, а потім знайшла Александра в невеликому службовому приміщенні поруч із кухнею. Він перевіряв записи в товстій книзі, освітленій настільною лампою.

— Містере Фрейзере, перепрошую, що турбую.

Він підвів голову.

— Міс Маклейн. Щось трапилося?

— Ні, усе гаразд. Я лише хотіла подякувати вам за допомогу. Ви дуже виручили нас сьогодні.

— Немає за що. Це моя робота.

— Не кожен виконує свою роботу з такою люб’язністю.

Александр закрив книгу.

— Ви з сестрою виглядаєте так, ніби пережили непросту дорогу.

— Вона була довшою, ніж я очікувала.

— Туман останніми днями дуже густий. На дорозі легко заблукати, а на станції трапляються люди, які не завжди знають, коли варто тримати язик за зубами.

Елеонора завмерла.

— Ви натякаєте на щось конкретне?

— Ні. Просто попереджаю, що в маленьких містечках новини розходяться швидше, ніж здається.

— Тоді сподіваюся, що наша поява тут не викличе надмірного інтересу.

Александр уважно подивився на неї.

— Якщо ви не бажаєте розповідати про свої справи, ніхто не змусить вас це робити. Принаймні не в цьому готелі.

У його голосі не було ані цікавості, ані осуду. Лише спокійна впевненість.

Елеонора відчула, як напруга, що супроводжувала її весь день, трохи відступила.

— Дякую, містере Фрейзере.

— Александр, — виправив він. — Тут не надто люблять офіційності.

— Тоді Елеонора.

Він усміхнувся.

— Приємно познайомитися, Елеоноро.

На мить між ними запала тиша. За вікном шумів вітер, а десь у глибині готелю глухо зачинилися двері.

— Ще одне, — сказала Елеонора. — Ви згадували старе крило. Чому воно досі закрите?

Усмішка зникла з обличчя Александра.

— Деякі частини будівлі старші за сам готель. Там є кімнати, які не використовують уже багато років.

— Через ремонт?

Він затримав на ній погляд.

— Саме так.

Елеонора зрозуміла, що відповідь не повна. Але не стала тиснути.

— Обіцяю не ходити туди після заходу сонця.

— Це було б розумно.

— А вдень?

Александр ледь помітно всміхнувся.

— Ви завжди ставите стільки запитань?

— Я журналістка.

— Тоді мені варто бути обережним.

— Безперечно.

Їхні погляди зустрілися, і на мить Елеонора забула про туман, незнайомця й тривогу. Александр мав дивну здатність дивитися так, ніби бачив не лише те, що людина показувала світові, а й те, що вона намагалася приховати.

Він першим відвів очі.

— Вам краще відпочити. Завтра буде новий день.

— Ви маєте рацію.

Елеонора попрощалася й вийшла в коридор. Вона вже майже дійшла до сходів, коли почула за спиною голос Александра.

— Елеоноро?

Вона обернулася.

— Так?

Він вагався, ніби хотів щось сказати, але зрештою лише промовив:

— Якщо вам знадобиться допомога, звертайтеся до мене.

Вона вдячно кивнула.

— Я запам’ятаю.

І вперше за довгий час усміхнулася щиро.

***

Коли Елеонора повернулася до кімнати, Ізабель уже мала б спати. Проте ліжко було порожнім, а біля вікна лежала відкинута накидка.

На столику стояла чашка чаю, до якої ніхто не торкнувся.

— Ізабель? — покликала Елеонора.

Відповіді не було.

Вона відчула, як серце почало битися швидше.

— Ізабель!

Двері до сусідньої кімнати виявилися прочиненими. Елеонора заглянула всередину, але там також нікого не було.

Вона вже збиралася вибігти в коридор, коли почула приглушений сміх.

Він долинав із дальнього кінця поверху, звідти, де коридор повертав до службових кімнат.

Елеонора рушила туди, намагаючись не шуміти. Біля вузьких дверей, які вели до невеликої гостьової кімнати, вона зупинилася.

Зсередини долинув знайомий чоловічий голос.

— Ізабель, ти справді приїхала!

— Джеймсе!

Елеонора завмерла.

Потім двері відчинилися, і вона побачила сестру в обіймах молодого чоловіка. Джеймс Рід виглядав виснаженим, його пальто було вкрите дорожнім пилом, а волосся скуйовдив вітер. Та коли він дивився на Ізабель, у його очах світилася така ніжність, що Елеонора мимоволі відчула полегшення.

— Я думав, що більше ніколи тебе не побачу, — прошепотів Джеймс.

— Я теж так думала, — відповіла Ізабель, ховаючи обличчя на його грудях. — Але Елеонора допомогла мені втекти.

Джеймс підняв голову й помітив старшу сестру.

На його обличчі з’явилося здивування, яке швидко змінилося вдячністю.

— Міс Маклейн…

— Елеонора, — виправила вона. — Сьогодні я дозволяю тобі називати мене просто Елеонорою.

— Я не знаю, як вам подякувати.

— Не потрібно. Просто не змушуй мене шкодувати про те, що я зробила.

Джеймс випростався.

— Ніколи. Я кохаю вашу сестру. І я не дозволю, щоб вона постраждала через мене.

— Сподіваюся, ти розумієш, що тепер усе складніше, ніж було раніше. Наш батько не зупиниться, якщо дізнається, де ми.

— Я розумію. Саме тому я приїхав сюди. Я не хотів, щоб Ізабель залишалася сама.

Ізабель узяла його за руку.

—— Він знайшов мене, — сказала вона, повертаючись до сестри. — Ти можеш уявити? Я думала, що ніколи більше його не побачу, а тепер він тут!

Її очі сяяли від щастя. Уперше за останні дні вона не виглядала наляканою дівчинкою, замкненою у власному домі. Вона знову була собою.

Елеонора не втрималася від усмішки.

— Тільки не кажи мені, що ти встигла написати йому листа, поки я розмовляла з Александром.

Ізабель почервоніла.

— Я… можливо.

— Ізабель!

— Я просто хотіла, щоб Джеймс знав, де ми. Я передала записку через візника, який погодився допомогти. Я не знала, чи він устигне.

Елеонора зітхнула, але в її голосі не було справжнього гніву.

— Ти обіцяла мені не діяти самостійно.

— Знаю. Пробач. Але я так боялася, що він подумає, ніби я забула про нього.

Джеймс міцніше стиснув її руку.

— Я ніколи не подумав би такого.

Елеонора подивилася на них обох. Вона розуміла, що таємна зустріч може створити нові проблеми, але не могла змусити себе засудити сестру. Надто добре пам’ятала, як та плакала в маєтку, боячись втратити єдину людину, поруч із якою почувалася вільною.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Сьогодні я заплющу на це очі. Але надалі ми обговорюватимемо кожен крок.

— Обіцяю! — швидко відповіла Ізабель.

Вона кинулася до Елеонори й обійняла її.

— Дякую. Дякую тобі за все. Ти навіть не уявляєш, що це для мене означає.

Елеонора погладила її по волоссю.

— Уявляю, люба. Саме тому я тут.

Ізабель відступила й усміхнулася крізь сльози.

— Ти найкраща сестра у світі.

— Не перебільшуй. Я все ще можу змусити тебе завтра прибирати нашу кімнату.

— Тоді я відкликаю свої слова.

Усі троє засміялися, і на коротку мить стара кімната наповнилася теплом, якого так бракувало їм останніми днями.

Та за вікном вітер раптово посилився. Десь унизу грюкнули двері, а потім у коридорі пролунали важкі кроки.

Джеймс насторожився.

— Хтось іде.

Елеонора приклала палець до губ.

Кроки наближалися, а потім зупинилися просто за дверима.

Усі троє завмерли.

Минуло кілька секунд.

Потім хтось тихо постукав.

— Містере Ріде? — пролунав голос Александра. — Ви там?

Джеймс обмінявся поглядом з Ізабель.

Елеонора повільно відчинила двері.

Александр стояв у коридорі зі свічкою в руці. Його погляд ковзнув по обличчях присутніх, затримався на Джеймсові, а потім повернувся до Елеонори.

Вона не промовила жодного слова.

Але в її очах було стільки вдячності, що Александр зрозумів усе без пояснень.

Він знав, що Елеонора приїхала не просто відпочити. Знав, що за її мовчанням ховається причина, про яку вона не готова говорити. І тепер, побачивши молодого чоловіка поруч з Ізабель, зрозумів, що допоміг їй зробити щось справді важливе.

Александр ледь помітно кивнув.

— Перепрошую, — сказав він уголос. — Я перевіряв кімнати після вечері. Усе гаразд?

— Так, — відповіла Елеонора. — Усе добре. Дякую, що поцікавилися.

Він затримав на ній погляд ще на мить.

— Тоді бажаю вам спокійної ночі.

Александр пішов коридором, не поставивши жодного зайвого запитання.

Елеонора зачинила двері й полегшено видихнула.

— Він не видасть нас, — прошепотіла вона.

— Ти впевнена? — запитала Ізабель.

— Ні. Але хочу йому довіряти.

За дверима стихли кроки.

А десь у глибині готелю годинник пробив одинадцяту.

Елеонора підійшла до вікна. Туман знову огортав озеро, приховуючи берег і темні силуети дерев. На протилежному боці води мерехтів одинокий вогник.

І раптом їй здалося, що біля самої кромки озера стоїть людина.

Темне пальто. Широкий капелюх.

Незнайомець із потяга.

Елеонора притиснула долоню до холодного скла.

Вона не могла розгледіти його обличчя, але була певна, що він дивиться просто на готель.

На неї.

А за мить вогник на протилежному березі згас, і постать зникла в тумані.

Елеонора відступила від вікна.

Вона переконувала себе, що це випадковість. Що довга дорога й безсонна ніч змусили її бачити те, чого не існувало.

Та глибоко всередині вже знала: їхня втеча не залишилася непоміченою.

І якщо незнайомець справді стежив за ними, то готель «Срібна зірка» міг виявитися не таким безпечним прихистком, на який вона сподівалася.

Особливо тепер, коли за його старими стінами почали оживати таємниці, які хтось дуже хотів залишити похованими.