Раді Вас бачити!

Розділ 6. Таємниця за портретом

Ранок у готелі «Срібна зірка» видався незвично тихим.

Після нічної пригоди біля озера Елеонора майже не спала. Перед очима раз у раз виникала записка, знайдена на доріжці, а у вухах лунав голос Александра: «Є речі, які краще не знати».

Вона ненавиділа такі слова.

Саме ними батько зазвичай закінчував будь-яку розмову, коли вона намагалася дізнатися правду про сімейні справи. Саме за ними ховалися рішення, ухвалені без її згоди, та таємниці, про які їй належало мовчати.

Але Елеонора більше не була тією дівчиною, яка слухняно опускала очі перед лордом Маклейном.

Тепер вона мала власні плани.

І першим із них було з’ясувати, хто та жінка, чий портрет висів у старому коридорі готелю.

— Ти знову збираєшся кудись іти? — запитала Ізабель, спостерігаючи, як сестра застібає темно-синю сукню.

Вона сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги, і розчісувала довге волосся.

— До бібліотеки.

— Знову?

— А ти пропонуєш мені зайнятися вишиванням?

— Вишивання принаймні не намагається тебе вбити.

— Поки що.

Ізабель закотила очі.

— Елеоноро, я серйозно. Учора ти підслуховувала розмову з містером Беллом, потім гуляла вночі біля озера, а тепер хочеш знову лізти в старі таємниці. Може, хоча б сьогодні побудеш звичайною людиною?

— Я й так звичайна людина.

— Звичайні люди не шукають загадкових жінок за портретами.

— Звідки ти знаєш, що я шукаю саме жінку?

Ізабель завмерла з гребінцем у руці.

— Ти щойно сама сказала!

Елеонора засміялася.

— Ти маєш рацію. Мені варто менше говорити при тобі.

— Нарешті ми дійшли згоди.

На мить обидві замовкли. За вікном вітер гойдав гілки старого дуба, а знизу долинали голоси працівників готелю.

— Ти сьогодні бачила Джеймса? — запитала Елеонора.

Усмішка зникла з обличчя Ізабель.

— Ні. Він обіцяв написати, але листа ще немає.

— Можливо, він просто не знайшов безпечного способу передати його.

— А якщо батько його знайшов? Якщо Джеймса заарештують через мене?

Елеонора сіла поруч і взяла сестру за руку.

— Послухай. Джеймс дорослий чоловік. Він знає, на що йде. А ти не повинна відчувати провину за те, що покохала його.

— Батько ніколи цього не зрозуміє.

— Можливо. Але це не означає, що він має право вирішувати за тебе все життя.

Ізабель опустила голову.

— Я боюся, що ми ніколи не зможемо повернутися додому.

— Тоді ми побудуємо собі інший дім.

— Ти говориш так, ніби це просто.

— Ні, — тихо відповіла Елеонора. — Просто не буде. Але я обіцяю, що не залишу тебе саму.

Ізабель міцно обійняла сестру.

Елеонора затрималася ще на кілька хвилин, а тоді підвелася.

Їй потрібно було дізнатися правду. Не лише заради власної цікавості. Якщо таємниці готелю були пов’язані з її родиною, вони могли становити небезпеку для обох сестер.

А якщо Александр теж опинився в цій історії проти власної волі, вона не могла просто відвернутися від нього.

Навіть після їхньої сварки.

***

Бібліотека розташовувалася в північній частині готелю, неподалік від сходів, які вели на третій поверх. Це була простора кімната з високою стелею, темними книжковими шафами та важкими оксамитовими шторами. В повітрі пахло пилом, старим папером і деревиною.

Уранці тут майже нікого не було.

Лише біля каміна стояло крісло з потертою оббивкою, а на столі лежала розгорнута книга, яку хтось забув прибрати напередодні.

Елеонора зачинила двері й підійшла до шафи з історичними хроніками.

Вона добре пам’ятала, де знайшла згадку про зниклу жінку. Тоді місіс Кемпбелл забрала книгу, не дозволивши їй дочитати сторінку. Але Елеонора встигла помітити дату та коротку примітку олівцем.

1875 рік.

Останній раз її бачили біля озера.

Вона провела пальцями по корінцях книг, шукаючи потрібний том. Нарешті знайшла його на нижній полиці, за товстим альманахом про історію шотландських маєтків.

Книга була важкою, з потемнілими сторінками й обкладинкою, що розходилася на згинах.

Елеонора поклала її на стіл і почала перегортати сторінки.

Списки гостей. Записи про ремонт. Кілька газетних вирізок, вклеєних між сторінками. Короткі згадки про старих власників земель навколо озера.

А потім — прізвище Маклейн.

Вона нахилилася ближче.

«У жовтні 1875 року представники родини Маклейн відмовилися коментувати зникнення молодої жінки, яка певний час перебувала в маєтку. За словами місцевих мешканців, жінка могла залишити край добровільно. Жодних офіційних підтверджень цієї версії не знайдено».

Елеонора перечитала абзац двічі.

У маєтку.

Не поблизу маєтку, як було написано в газетній хроніці.

Саме в маєтку Маклейнів.

Вона відчула, як по спині пробіг холодок.

Її родина знала про цю жінку. Можливо, значно більше, ніж хотіла визнати.

Чому батько ніколи не згадував про події двадцятирічної давнини? Чому в сімейній бібліотеці не було жодної книги, де згадувалася б ця історія? І чому місіс Кемпбелл так нервувала, коли Елеонора запитувала про минуле готелю?

Вона перегорнула ще кілька сторінок і знайшла короткий опис старого крила.

«Західна частина будівлі була перебудована після пожежі, що сталася внаслідок несправності освітлення. Деякі приміщення залишилися закритими. Роботи завершилися без відновлення всіх кімнат».

Пожежа.

Елеонора пригадала нічну розмову Александра з Беллом.

Його мати. Двадцять років тому. Маклейни.

Можливо, зникла жінка була пов’язана з родиною Фрейзерів. Можливо, Александр усе життя намагався з’ясувати, що сталося з нею.

Але чому він не хотів говорити?

Елеонора закрила книгу й підвелася. Їй потрібно було оглянути портрет, який вона помітила ще вчора.

Той самий, із жінкою в темній сукні та медальйоном у формі зірки.

Вона пам’ятала його надто добре. Бліде обличчя, темне волосся, зібране на потилиці, й дивний погляд, спрямований просто на глядача.

Наче жінка хотіла щось сказати.

***

Портрет висів у невеликій ніші між бібліотекою та коридором, що вів до старого крила.

Елеонора зупинилася перед ним.

За денного світла картина здавалася менш моторошною, ніж напередодні. На полотні була зображена молода жінка років двадцяти п’яти. Її темне волосся спадало м’якими хвилями на плечі, а чорна сукня мала високий комір, оздоблений мереживом. На шиї тонким ланцюжком висів срібний медальйон у формі зірки.

Саме він привертав найбільше уваги.

Майстер виписав його з надзвичайною точністю. Кожен промінь відбивав світло, а в центрі виднівся маленький темний камінь.

Елеонора нахилилася ближче.

На нижньому краї рами проступали літери, майже стерті часом.

«А. М.»

Два ініціали.

Вона провела поглядом по полотну, намагаючись знайти підпис художника. Але в нижньому куті залишилася лише ледь помітна риска.

— Хто ви? — прошепотіла вона.

Жінка на портреті ніби дивилася просто на неї.

І раптом Елеонора відчула дивне, незрозуміле впізнавання.

Не тому, що бачила цю картину раніше. Вона була певна, що ніколи не зустрічала її в маєтку Маклейнів.

Річ була в обличчі.

У лінії брів. У формі губ. У трохи піднятій лівій брові, яка надавала виразу обличчя легкої іронії.

Елеонора знала ці риси.

Але звідки?

Вона заплющила очі, намагаючись згадати старі сімейні альбоми, фотографії, портрети родичів, які висіли в батьковому кабінеті. Та жоден образ не підходив.

Жінка на картині була чужою.

І водночас дивно близькою.

Елеонора знову розплющила очі й помітила, що рама трохи відходить від стіни з правого боку.

Вона обережно торкнулася її пальцями.

Портрет хитнувся.

За ним щось тихо стукнуло.

Елеонора завмерла.

Вона не відразу наважилася повторити рух. Та цікавість виявилася сильнішою за обережність. Жінка зникла двадцять років тому, старе крило замкнули, а тепер у готелі з’явився містер Белл, який, схоже, знав усі відповіді.

Можливо, за портретом ховалося щось, що могло пояснити хоча б частину цієї історії.

Елеонора просунула пальці за край рами й повільно потягнула її на себе.

Картина відхилилася.

За нею виявилася вузька ніша в стіні.

І маленький металевий гачок.

Але більше нічого.

Жодного листа, жодного документа, жодної таємної скриньки.

Елеонора розчаровано видихнула й уже хотіла повернути портрет на місце, коли помітила тонку подряпину на внутрішньому боці рами. Вона провела по ній нігтем і відчула, що деревина трохи відрізняється за кольором.

Наче хтось колись знімав раму, а потім повернув її назад.

— Я б на вашому місці цього не робив.

Голос пролунав так несподівано, що Елеонора здригнулася й мало не випустила портрет.

Александр стояв за кілька кроків від неї.

Його обличчя було похмурим.

— Ви завжди так підкрадаєтеся? — різко запитала вона.

— Лише тоді, коли бачу, як хтось збирається зламати старовинну річ.

— Я нічого не ламала.

— Поки що.

Він підійшов ближче й обережно допоміг їй повернути портрет на місце.

— Я просив вас не наближатися до старого крила.

— Це не старе крило. Це коридор перед ним.

— Різниця не така велика, як вам здається.

— А мені здається, що ви просто не хочете, щоб я щось знайшла.

Александр подивився на портрет.

І в цю мить Елеонора помітила, як змінився його вираз.

Він не здивувався, побачивши картину. Не розгнівався через те, що вона її торкалася. Він дивився на жінку так, ніби давно її знав.

Ніби цей портрет був для нього не просто старим полотном.

— Ви впізнаєте її? — запитала Елеонора.

— Ні.

— Ви надто швидко відповіли.

— А ви надто багато запитуєте.

— Це не відповідь.

Александр повільно зняв рукавички й поклав їх до кишені пальта.

— Її звали Аліса.

Елеонора відчула, як серце пропустило удар.

— Аліса?

— Принаймні так говорили люди, які пам’ятали її.

— Вона зникла у 1875 році?

Він різко повернувся до неї.

— Звідки ви знаєте?

— Я знайшла запис у старій хроніці. Там згадувалося зникнення молодої жінки, пов’язаної з родиною Маклейн.

Александр кілька секунд мовчав.

— Ви не повинні були читати цю хроніку.

— Я вже чула це від місіс Кемпбелл. Від вас мені хотілося б почути щось змістовніше.

— Елеоноро, я серйозно.

— І я теж.

Вона підійшла до портрета.

— Хто вона була? Чому її зображення досі висить тут? Чому в старому крилі замкнені кімнати? І що сталося з нею двадцять років тому?

Александр відвів погляд.

— Я не знаю всіх відповідей.

— Але щось знаєте.

— Так.

Це зізнання прозвучало тихо, майже невиразно.

Елеонора чекала.

Вона не хотіла тиснути на нього, але більше не могла задовольнятися уривками правди. Якщо Александр справді був пов’язаний із цією історією, вона мала право хоча б зрозуміти, чому він так боїться її розкриття.

— Моя родина колись жила в цьому краї, — нарешті сказав він. — Ще до того, як я народився, мої батьки мешкали неподалік від озера. Мати виросла тут, серед цих пагорбів. Вона знала багатьох людей, які працювали в маєтку Маклейнів.

— І знала Алісу?

— Я не можу цього стверджувати.

— Але підозрюєте.

Александр стиснув щелепи.

— Моя мати не любила говорити про минуле. Якщо я запитував про її дитинство, вона знаходила привід змінити тему. Якщо згадував цей край, вона ставала мовчазною. А коли я одного разу запитав про родину Маклейн, вона наказала мені ніколи не наближатися до їхнього маєтку.

— Чому?

— Вона сказала, що деякі двері краще залишати зачиненими.

Елеонора відчула холод уздовж спини.

Ті самі слова.

Вона почула їх від Александра, а тепер дізналася, що колись їх повторювала його мати.

— Ваша мати ще жива?

Він похитав головою.

— Ні. Вона померла кілька років тому.

— Мені шкода.

— Вона довго хворіла. Наприкінці життя іноді плутала минуле із сьогоденням. Одного разу назвала мене чужим ім’ям. Іншого — попросила сховати срібну зірку, бо «вони повернуться за нею».

Елеонора повільно перевела погляд на медальйон на портреті.

— Срібну зірку?

— Так.

— І що ви зробили?

— Тоді я не зрозумів, про що вона говорить. Я думав, це марення хворої людини.

— А тепер?

Александр подивився на картину.

— Тепер я вже не впевнений.

Між ними запала тиша.

Елеонора відчула, як її цікавість змінюється чимось глибшим. Вона більше не сприймала цю історію як загадку, яку можна розв’язати заради власного задоволення. За кожною сторінкою старої хроніки стояли живі люди, чиї життя були зламані або знищені мовчанням.

І Александр, можливо, був одним із них.

— Я не хочу завдати вам болю, — тихо сказала вона.

Він повернувся до неї.

— Тоді не шукайте того, що заховано за цим портретом.

— Ви щойно самі сказали, що не знаєте всіх відповідей.

— Саме тому я прошу вас бути обережною.

— А якщо там є докази того, що сталося з Алісою?

— А якщо ці докази приведуть вас до людини, яка не хоче, щоб їх знайшли?

Елеонора витримала його погляд.

— Тоді я принаймні знатиму, з ким маю справу.

Александр похитав головою, але цього разу не став сперечатися.

— Пообіцяйте мені одну річ.

— Яку?

— Якщо ви знайдете щось за цим портретом, не торкайтеся цього самостійно. Спочатку покличте мене.

— Ви хочете, щоб я довіряла вам?

— Так.

— Тоді й ви повинні довіряти мені.

Він довго мовчав, а потім кивнув.

— Домовилися.

Елеонора простягнула руку.

Александр на мить затримав погляд на її долоні, ніби цей простий жест виявився для нього складнішим за будь-яке зізнання. Потім обережно потиснув її руку.

Його пальці були теплими, а дотик — несподівано ніжним.

Вони стояли так лише кілька секунд, але Елеонора раптом усвідомила, що більше не сердиться на нього так, як учора.

Вона все ще не знала, чи може довіряти Александрові повністю.

Проте тепер принаймні розуміла, що він теж намагається знайти правду.

І що ця правда може виявитися страшнішою, ніж вони обоє уявляли.

***

Увечері готель знову огорнув туман.

Після вечері Елеонора допомогла Ізабель прибрати речі, які вони розклали в кімнаті, а потім довго сиділа біля вікна, спостерігаючи за вогнями на іншому березі озера.

Сестра вже спала.

Елеонора ж ніяк не могла позбутися думок про Алісу.

Чому обличчя жінки з портрета здавалося їй знайомим? Чому Александр упізнав її, хоча запевняв, що не знає, ким вона була? І що означали слова його матері про срібну зірку?

Вона пригадала старі сімейні альбоми, які зберігалися в маєтку. Можливо, їй варто попросити батька надіслати один із них. Але це було небезпечно: будь-яке запитання могло видати її наміри.

Ні. Вона мусила шукати відповіді тут.

У готелі.

Там, де двадцять років тому зникла молода жінка.

Близько півночі Елеонора нарешті лягла в ліжко. Вона заплющила очі, та сон не приходив. У старому будинку скрипіли балки, за вікном шумів вітер, а десь далеко відлунювали кроки нічного чергового.

Потім вона почула звук, від якого миттєво розплющила очі.

Металевий скрегіт.

Ніби ключ повільно повертали в старому замку.

Елеонора сіла на ліжку.

Звук долинав із коридору.

Вона накинула на плечі халат і підійшла до дверей. Обережно відчинила їх на кілька сантиметрів.

Коридор був порожнім.

Лише біля сходів тремтіло світло настінної лампи.

Елеонора визирнула назовні й прислухалася.

Спочатку нічого.

Потім — знову.

Скрегіт металу. Тихе клацання. А далі глухий стукіт, ніби важкі двері повільно відчинилися після багатьох років нерухомості.

Вона впізнала напрямок звуку.

Старе крило.

Елеонора вийшла в коридор і почала спускатися сходами. Вона намагалася рухатися безшумно, хоча дошки під ногами все одно тихо поскрипували.

На першому поверсі нікого не було.

Двері до бібліотеки залишалися зачиненими, а біля стійки реєстрації лежала книга гостей. У холі панувала темрява, яку розсіював лише слабкий вогник каміна.

Елеонора рушила до північного коридору.

Що ближче вона підходила до старого крила, то виразніше чула звуки.

Кроки.

Повільні, обережні.

А потім — шелест, наче хтось провів рукою по стіні.

Вона зупинилася біля повороту.

Наприкінці коридору були двері, які вдень здавалися звичайними: темне дерево, стара ручка, масивний замок. Тепер двері були прочинені.

Лише на ширину долоні.

За ними виднівся вузький шматок темряви.

Елеонора затамувала подих.

Хтось відчинив двері, які, за словами місіс Кемпбелл, ніхто не використовував роками.

І хтось був усередині.

Вона зробила крок уперед.

— Хто там? — прошепотіла вона.

Відповіді не було.

Лише тиша.

Елеонора вже хотіла повернутися по свічку, коли з-за дверей долинув тихий жіночий голос:

— Нарешті ти повернулася…

Вона завмерла.

Голос був ледь чутним, але в ньому звучало щось дивно знайоме.

— Хто ви? — прошепотіла Елеонора.

Усередині щось упало на підлогу.

Потім пролунали швидкі кроки, і двері почали повільно зачинятися.

Елеонора кинулася вперед, устигнувши просунути руку між дверима й одвірком.

— Зачекайте!

Та в ту саму мить позаду неї пролунав чоловічий голос:

— Елеоноро! Відійдіть від дверей!

Вона різко обернулася.

До неї поспішав Александр, тримаючи в руці запалену свічку. Його обличчя було блідим, а очі розширеними від страху.

Не від подиву.

Не від гніву.

Від страху людини, яка знала, що саме може ховатися за цими дверима.

— Що ви тут робите? — прошепотіла Елеонора.

— Це я маю вас запитати!

Він схопив її за руку й відтягнув від дверей.

Усередині знову почулися кроки.

А потім усе стихло.

Александр підняв свічку й подивився на замок.

Він був відчинений.

— Хтось увійшов туди, — сказала Елеонора.

— Я бачу.

— Я чула жіночий голос.

Александр різко повернув голову.

— Що саме він сказав?

— «Нарешті ти повернулася».

Його рука здригнулася, і кілька крапель воску впали на підлогу.

— Александре?

Він не відповів.

Натомість повільно підняв руку й торкнувся старого замка, ніби перевіряв, чи справді той відчинений.

— Ви знаєте, хто там? — запитала Елеонора.

— Ні, — прошепотів він.

Але цього разу вона не повірила.

Александр дістав із кишені маленький ключ і вставив його в замок. Ключ повернувся без жодного опору.

— Ви маєте ключ від старого крила? — здивувалася Елеонора.

— Він дістався мені від матері.

— Чому ви не сказали про це раніше?

— Бо вона наказала ніколи ним не користуватися.

— І ви збираєтеся послухатися її навіть тепер?

Александр заплющив очі.

На кілька секунд він знову став тим чоловіком, якого Елеонора бачила в коморі: стриманим, упертим, наляканим власним минулим.

Та потім він розплющив очі й подивився на неї.

— Ні.

Він повільно натиснув на ручку.

Двері прочинилися ширше.

З темряви потягнуло холодом і запахом пилу, сирої деревини та чогось солодкуватого, давно забутого.

Свічка освітила вузький коридор, вкритий павутинням. На стінах висіли старі картини, деякі з них були зняті й залишили по собі світлі прямокутники на потемнілих шпалерах.

У глибині виднілися сходи, що вели вниз.

Елеонора ступила вперед, але Александр затримав її.

— Ми не знаємо, хто там.

— Саме тому повинні перевірити.

Він хотів заперечити, та в цю мить із темряви долинув звук.

Тихий жіночий сміх.

Елеонора відчула, як кров холоне в жилах.

Александр міцніше стиснув свічник.

— Це неможливо, — прошепотів він.

— Що неможливо?

Він подивився на неї, і в його очах було стільки болю, що вона мимоволі відступила.

— Цей голос…

— Ви впізнали його?

Александр не відповів.

З глибини коридору повільно викотився маленький предмет і зупинився біля їхніх ніг.

Елеоно

ра нахилилася.

Це був срібний медальйон у формі зірки.

Такий самий, як на портреті.

Вона підняла очі на Александра.

Він дивився на медальйон так, ніби побачив привида.

— Моя мати казала, що він зник разом із нею, — прошепотів він.

— З ким?

Александр повільно перевів погляд у темряву.

— З Алісою.

І тоді з глибини старого крила пролунав голос:

— Александре… Ти нарешті привів її.

Свічка раптом згасла.

Темрява поглинула коридор.

Елеонора відчула, як Александр схопив її за руку, і почула його шепіт біля самого вуха:

— Що б ви зараз не почули, не відпускайте моєї руки.

А потім хтось усередині старого крила тихо зачинив двері.