Раді Вас бачити!

Розділ 5. Чоловік із порожнім поглядом

Ранок у готелі «Срібна зірка» почався з дощу.

Він стукав у високі шибки, стікав тонкими струмочками по старих віконних рамах і розмивав обриси пагорбів за озером. Туман знову огорнув містечко, наче хтось навмисно вирішив сховати його від усього світу. Навіть дзвони на маленькій церкві неподалік звучали приглушено, ніби долинали з іншого боку часу.

Елеонора сиділа біля вікна в їдальні, тримаючи в руках чашку вже давно охололої кави. Перед нею лежала розгорнута газета, привезена ранковим потягом з Единбурга. Вона намагалася читати, але думки раз у раз поверталися до знайденої напередодні хроніки.

1875 рік.

Зникнення молодої жінки.

Останній раз її бачили біля озера.

Чому місіс Кемпбелл так злякалася, коли Елеонора запитала про цю історію? І чому Александр, який зазвичай здавався незворушним, змінився на обличчі, щойно почув про зникнення?

— Якщо ти ще трохи дивитимешся на ту газету, вона сама розповість тобі всі свої таємниці, — озвалася Ізабель.

Молодша сестра сіла навпроти, загорнувшись у теплу вовняну хустку. Відтоді як вони залишили маєток, у її очах з’явилося більше життя. Учора ввечері вона нарешті побачила Джеймса. Елеонора не знала всіх подробиць їхньої зустрічі й не збиралася розпитувати. Досить було помітити, як сестра усміхалася, коли думала, що ніхто не бачить.

— Газети принаймні не вимагають від мене вийти заміж за чоловіка, старшого за нашого батька, — відповіла Елеонора.

— Лорду Вільямсу ще далеко до нашого батька.

— Це мало мене заспокоїти?

Ізабель пирснула сміхом, прикривши рот долонею.

— Ні. Але я намагаюся бути корисною.

— Тоді будь ласкава, допоможи мені зрозуміти, чому всі в цьому готелі поводяться так, ніби я випадково запитала, де похований диявол.

— Може, він тут і похований?

— Ізабель!

— Що? У нас є старе крило, зникла жінка, загадкові замкнені двері й чоловік, який постійно дивиться на тебе так, ніби читає твої думки. Це чудовий початок страшної історії.

— Ти забула ще й про сестру, яка надто багато говорить.

— О, ця героїня точно загине першою.

Елеонора не втрималася від усмішки. На коротку мить їй здалося, що вони знову вдома, до того як батькова впертість перетворила їхнє життя на боротьбу за право самостійно вирішувати власну долю.

Та спокій тривав недовго.

Двері їдальні відчинилися, і до приміщення увійшов незнайомець.

Високий, худорлявий чоловік у темному дорожньому пальті з краплинами дощу на плечах. На голові він тримав чорний капелюх, а в руці — шкіряну валізу з потертими кутами. Його обличчя було блідим, із різкими вилицями та тонкими губами. Волосся, темне з сивиною на скронях, акуратно зачесане назад.

Але найбільше Елеонору вразили його очі.

Вони були світлими, майже безбарвними, і дивилися на світ із дивною порожнечею. Не було в них ані втоми звичайного мандрівника, ані цікавості людини, яка вперше опинилася в незнайомому місці. Здавалося, він дивився крізь речі, крізь людей і навіть крізь стіни, за якими ховалися чужі таємниці.

Місіс Кемпбелл, яка саме виходила з кухні, зупинилася.

На її обличчі промайнула тінь упізнавання.

— Доброго ранку, сере. Ви, мабуть, бажаєте кімнату?

— Якщо у вас ще залишилися вільні, — відповів незнайомець.

Його голос був тихим, рівним і позбавленим будь-якого виразного почуття.

— Звичайно. На скільки ночей?

— Це залежатиме від того, що я тут знайду.

Місіс Кемпбелл повільно випросталася.

— Перепрошую?

— Я сказав, що поки не знаю, як довго затримаюся. Мене звати Белл. Містер Белл.

Почувши прізвище, Елеонора мимоволі відклала газету.

Белл.

Вона вже бачила це ім’я в редакції. Артур Белл, молодий журналіст, працював у «Ранковій хроніці». Вони кілька разів перетиналися в коридорах редакції, хоча близько не спілкувалися.

Проте незнайомець перед нею був старшим, значно старшим за Артура. Його обличчя не нагадувало обличчя молодого колеги, і все ж прізвище зачепило її увагу.

Місіс Кемпбелл провела чоловіка до стійки.

— У нас є кімната на другому поверсі, з видом на озеро.

— А на третьому?

— Там кімнати не здаються.

— Чому?

— Старе крило потребує ремонту.

Містер Белл повільно повернув голову до неї.

— Старе крило досі стоїть?

У їдальні стало тихо.

Навіть Ізабель перестала крутити ложечку в чашці.

Місіс Кемпбелл міцніше стиснула край стійки.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Гадаю, розумієте.

Чоловік поклав на стіл кілька монет і дістав із кишені складений аркуш паперу.

— Я чув, що колись ця будівля мала інший вигляд. Що в західній частині були кімнати для особливих гостей. І що після однієї прикрої події їх зачинили.

— Ви чули старі байки, сере.

— Байки рідко виникають без причини.

Місіс Кемпбелл забрала гроші, не відповівши.

— Вашу кімнату підготують за кілька хвилин.

Белл кивнув і сів за найближчий столик. Перш ніж розгорнути газету, він обвів поглядом їдальню. Його очі затрималися на Елеонорі.

На одну коротку мить вона відчула, ніби підлога під ногами похитнулася.

Він дивився не просто на незнайому жінку. Він ніби намагався пригадати її обличчя.

А потім ледь помітно всміхнувся.

Не привітно. Не насмішкувато.

Так, ніби знав щось, чого вона сама ще не знала.

— Ти його знаєш? — пошепки запитала Ізабель.

— Ні.

— Тоді чому ти зблідла?

— Бо він має вигляд людини, яка не приїхала сюди милуватися озером.

— Можливо, він просто любить старі будівлі.

— А я, можливо, люблю лорда Вільямса. Проте це не означає, що я збираюся за нього заміж.

Ізабель пирснула, але Елеонора не усміхнулася.

Містер Белл знову підвів очі від газети.

Цього разу вона першою відвела погляд.

***

До полудня дощ трохи вщух, і готель наповнився звичними звуками: дзенькотом посуду, кроками покоївки на сходах, приглушеними розмовами гостей. Проте для Елеонори кожен звук тепер здавався частиною якогось невидимого попередження.

Вона зустріла містера Белла ще двічі.

Спершу біля бібліотеки. Він стояв перед полицями зі старими книгами, але не переглядав їх, а уважно вивчав портрети, розвішані на стінах. Коли Елеонора проходила повз, він запитав:

— Вам подобаються сімейні історії, міс?

— Залежить від того, хто їх розповідає.

— А якщо історія неприємна?

— Тоді тим більше варто її вислухати.

Белл ледь підняв брови.

— Смілива відповідь.

— Я не вважаю цікавість сміливістю.

— Іноді між ними немає великої різниці.

Він знову подивився на неї тим порожнім поглядом.

— Скажіть, ви давно знаєте родину Маклейн?

Елеонора відчула, як у грудях щось різко стиснулося.

— Чому ви запитуєте?

— Просто почув це прізвище в дорозі.

— Воно доволі відоме в Шотландії.

— Саме так. Особливо серед тих, хто пам’ятає старі події.

— Я не розумію, про що ви.

— Звісно.

Він вимовив це так, наче не повірив жодному її слову.

— А ви, містере Белле, давно знайомі з господаркою готелю?

— Колись ми вже зустрічалися.

— Коли?

— Давно.

Він узяв із полиці тонку книжку, навіть не глянувши на назву.

— Минуле має неприємну властивість повертатися, міс. Особливо тоді, коли люди сподіваються, що воно померло.

— Ви завжди розмовляєте загадками?

— Лише з тими, хто ставить забагато запитань.

Белл пройшов повз неї, залишивши по собі запах мокрої вовни й тютюну.

Елеонора ще довго стояла біля полиць.

Він знав прізвище Маклейн. Він знав про старе крило. І, судячи з його слів, знав про подію, яка сталася двадцять років тому.

Найгірше було те, що він міг знати, хто вона.

Адже її портрети висіли в маєтку. Її ім’я з’являлося в газетах. А після скандалу з Ізабель лондонські й едінбурзькі видання цілком могли надрукувати й її ім’я — старшої сестри, яка покинула редакцію та повернулася додому.

Якщо Белл прочитав хоча б одну таку статтю, їхнє укриття вже не було безпечним.

Вона мала поговорити з Александром.

І негайно.

***

Знайти Александра виявилося непросто.

Елеонора перевірила стійку, кухню й коридор біля службових сходів. Мері сказала, що він пішов до комори по свічки. Місіс Фінч запевнила, що бачила його біля заднього входу. Нарешті Елеонора помітила його у вузькому проході, який вів до старої частини будівлі.

Він ніс дерев’яний ящик із пляшками й розмовляв із літнім працівником, якого вона раніше не бачила.

— Александре!

Він повернувся.

— Щось сталося?

— Нам потрібно поговорити.

Він поглянув на ящик.

— Якщо це може зачекати кілька хвилин…

— Не може.

У її голосі було стільки напруги, що Александр відразу поставив ящик на підлогу.

— Добре. Ходімо.

Вони відійшли до маленької комори, де зберігали старі скатертини та запасні свічники. Александр зачинив двері, але залишив їх трохи прочиненими, щоб не викликати зайвих підозр.

— Що трапилося? — запитав він.

— Ваш новий постоялець.

— Містер Белл?

— Ви вже знаєте, як його звати.

— Він зареєструвався вранці. Я допомагав занести його валізу.

— Він запитував про Маклейнів.

Александр завмер.

Це було ледь помітно — лише коротка пауза, напруження в щелепі. Але Елеонора навчилася помічати такі речі ще в батьковому домі. Там люди приховували почуття не тому, що їх не мали, а тому, що вважали їх слабкістю.

— І що саме він запитував? — поцікавився Александр.

— Чи збереглося старе крило. Чи справді його зачинили після якоїсь події. А потім запитав, чи знаю я родину Маклейн.

— Що ви відповіли?

— Що не розумію, про що він говорить.

— Правильно.

— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном!

Александр насупився.

— Яким?

— Наче я дитина, яку треба вберегти від правди!

— Я намагаюся вберегти вас від людини, про яку ви нічого не знаєте.

— Тоді розкажіть мені, що знаєте ви.

Він замовк.

Елеонора зробила крок ближче.

— Відколи я приїхала, всі тут говорять натяками. Місіс Кемпбелл забрала в мене хроніку, щойно я знайшла згадку про зниклу жінку. Мері попередила, що ті, хто ставить запитання, зрештою шкодують про це. А тепер з’являється чоловік, який знає про Маклейнів більше, ніж мав би знати випадковий мандрівник. І ви знову мовчите!

— Бо іноді мовчання безпечніше за правду.

— Для кого? Для вас?

Його погляд став холодним.

— Ви не знаєте, про що говорите.

— То поясніть!

— Не все можна пояснити за один день.

— А скільки днів мені потрібно чекати? Тиждень? Місяць? Чи ви збираєтеся просто спостерігати, як хтось розплутує цю історію, поки інші вирішують, чи варто його змусити замовкнути?

Останні слова прозвучали різкіше, ніж вона планувала.

Александр зблід.

— Не повторюйте цього.

— Чому? Я сказала щось неправильне?

— Тому що ви не розумієте, наскільки небезпечними можуть бути ваші слова.

— Я чудово розумію небезпеку. Мій батько хоче віддати мою сестру заміж заради репутації. Він замкнув її в кімнаті, відібрав у неї право вибору й вважає, що має право розпоряджатися її життям. Повірте, містере Фрейзере, я знаю, як виглядає людина, яка називає контроль турботою.

Він дивився на неї, і на мить його суворість ніби дала тріщину.

— Я не ваш батько, міс Маклейн.

Елеонора застигла.

Вона ніколи не називала йому свого прізвища.

У коморі запала тиша.

Александр усвідомив свою помилку, але було вже пізно.

— Ви знаєте, хто я, — прошепотіла вона.

— Я здогадувався.

— Від самого початку?

— Я почув ваше ім’я, коли ви розмовляли з місіс Кемпбелл. А потім побачив, як ви дивитеся на молодшу сестру. Так дивляться люди, які готові стати між близькою людиною та всім світом.

— І ви вирішили нічого не говорити?

— Ви самі попросили мене не розкривати вашу особу.

— Але ви знали, що ми тікаємо не просто від нудного життя в Единбурзі!

— Я не знаю всіх причин вашої втечі.

— Проте знаєте достатньо, щоб вирішувати за мене, що мені можна знати!

Александр повільно видихнув.

— Ви хочете правди? Тоді ось вона: цей готель не такий безпечний, як вам здається. Деякі люди приїжджають сюди не відпочивати. Вони приїжджають, щоб знайти те, що колись втратили. А іноді — щоб переконатися, що ніхто більше не зможе цього знайти.

— І містер Белл один із них?

— Я не знаю.

— Ви брешете.

— Можливо, — різко відповів він. — Але це не означає, що я зобов’язаний розповідати вам усе, що знаю.

Вони дивилися одне на одного, і вперше між ними не було ані легкої іронії, ані прихованої цікавості. Лише гнів і недовіра.

Елеонора відчула, як у горлі підступає клубок.

Їй не подобалося, що слова Александра ранили її сильніше, ніж мали б. Вони знайомі лише кілька днів. Він був працівником готелю, чоловіком із невідомим минулим, який допоміг їй приховати сестру. Вона не мала права очікувати від нього нічого більшого.

І все ж вона очікувала.

— Я думала, ви інший, — сказала вона тихо.

Обличчя Александра змінилося.

— Елеоноро…

— Не треба.

Вона відчинила двері й вийшла, не озираючись.

За спиною залишився чоловік, який, здавалося, хотів її зупинити, але не знайшов слів.

***

Увечері дощ нарешті припинився.

Озеро потемніло, а над пагорбами поволі проступили перші зорі. Елеонора провела кілька годин із Ізабель, намагаючись не показувати, що її розмова з Александром досі не виходить із голови.

Сестра, звісно, помітила.

— Ви посварилися?

— Хто?

— Ти й містер Фрейзер.

— Чому ти вирішила, що ми посварилися?

— Бо сьогодні він тричі проходив повз нашу кімнату, а ти тричі вдавала, що читаєш. Причому книжку тримала догори дриґом.

Елеонора опустила погляд.

У її руках справді була книжка, і справді вона була перевернута.

— Я просто втомилася.

— Звичайно. А я зовсім не закохана в Джеймса.

— Ізабель!

— Добре, мовчу. Але якщо він тобі подобається, це не означає, що треба одразу його вбивати поглядом.

— Він мені не подобається.

— Тоді чому ти вже п’ять хвилин дивишся на двері?

Елеонора кинула в неї подушку.

Ізабель засміялася, але за мить стала серйозною.

— Він допоміг нам, Елеоноро. Можливо, просто не може розповісти все.

— Я не прошу його розповідати все. Я хочу знати, чи можемо ми йому довіряти.

— А ти сама йому довіряєш?

Елеонора не відповіла.

Бо саме цього вона й не знала.

Коли Ізабель пішла до себе, Елеонора спустилася на перший поверх. Їй потрібно було пройтися, вдихнути холодне повітря й хоча б на кілька хвилин позбутися відчуття, що стіни готелю поволі стискаються навколо неї.

У коридорі було тихо. З кухні долинали приглушені голоси, а біля сходів горіла одна лампа. Елеонора вже збиралася вийти до саду, коли почула розмову за напівпрочиненими дверима службової кімнати.

— Ви не повинні були приїжджати сюди, — сказав Александр.

Елеонора зупинилася.

— А ви не повинні були так довго мовчати, — відповів містер Белл.

— Я нічого вам не обіцяв.

— Ні. Але ваша мати обіцяла.

Серце Елеонори закалатало.

Вона притиснулася до стіни, боячись навіть поворухнутися.

— Не згадуйте її, — прошепотів Александр.

— Чому? Тому що її ім’я досі болить? Чи тому, що ви не знаєте, що насправді сталося двадцять років тому?

Після цих слів запала тиша.

— Ви прийшли сюди заради грошей? — запитав Александр.

— Гроші мене цікавлять найменше.

— Тоді чого ви хочете?

— Щоб ви нарешті перестали вдавати, ніби минуле вас не стосується.

Елеонора почула шурхіт паперу.

— Візьміть, — сказав Белл. — Це належить вам.

— Що це?

— Те, що мало потрапити до вас набагато раніше.

— Я не візьму нічого, доки ви не поясните…

— Не тут.

Пролунав тихий стукіт — наче щось маленьке поклали на стіл.

— Збережіть це, Александре. І не дозволяйте нікому побачити. Особливо Маклейнам.

Елеонора затамувала подих.

Маклейнам.

Отже, він справді знав, хто вона.

Вона відступила на крок, але під підошвою хруснула суха гілочка, занесена з вулиці.

За дверима миттєво стихли голоси.

— Хто там? — різко запитав Александр.

Елеонора не стала чекати.

Вона повернулася й швидко пішла коридором, намагаючись не бігти. Лише біля сходів дозволила собі вдихнути.

Її руки тремтіли.

Мати Александра. Двадцять років тому. Маклейни. Таємниця, яку містер Белл приніс до готелю в маленькому конверті.

Усе було пов’язане.

І вона щойно почула достатньо, щоб зрозуміти: Александр приховує не просто якусь давню історію. Він сам є її частиною.

***

Елеонора не змогла заснути.

Близько одинадцятої вона спустилася до холу. У каміні ще жевріли вуглини, а на стійці лежала книга реєстрації гостей. Місіс Кемпбелл уже пішла до себе, Мері закінчувала прибирати посуд, і лише Александр стояв біля вікна, дивлячись на темне озеро.

Почувши кроки, він повернувся.

— Ви підслуховували, — сказав він.

Це було не запитання.

— Я випадково почула розмову.

— Звісно.

— Не дивіться на мене так. Я не збиралася втручатися.

— Але втрутилися.

Елеонора стиснула руки.

— Що було в конверті?

Александр відвів погляд.

— Це не ваша справа.

— Містер Белл сказав, що він має стосунок до вашої матері. А потім попередив, щоб ви не дозволяли нікому побачити його вміст. Особливо Маклейнам. Чому?

— Тому що він знає, як люди використовують чужі таємниці.

— А ви знаєте, що саме він приховує?

— Частково.

— І не збираєтеся мені розповідати?

— Не зараз.

Елеонора гірко всміхнулася.

— Ви дивовижний чоловік, містере Фрейзере. Вимагаєте, щоб я була обережною, але самі поводитеся так, ніби небезпека — це ваша особиста власність.

— Я намагаюся захистити вас.

— Від чого? Від правди?

— Від людей, які не зупиняться перед нічим, аби вона залишилася похованою.

— Тоді ми хочемо одного й того самого.

Александр подивився на неї уважніше.

— Ви не розумієте. Якщо те, що я підозрюю, правда, вашій родині може загрожувати не лише скандал.

— Моїй родині? Чи вам?

Він не відповів.

Елеонора підійшла ближче.

— Я не знаю, що сталося двадцять років тому. Не знаю, хто та жінка з портрета, чому її ім’я стерли з хронік і чому всі бояться навіть згадувати старе крило. Але я знаю одне: мовчання ніколи не робить людей невинними. Воно лише дає винним більше часу.

Александр довго дивився на неї.

— Ви завжди така вперта?

— Лише тоді, коли мені брешуть.

— Тоді вам буде важко в цьому готелі.

— Можливо. Але я не збираюся повертатися додому, щоб дозволити батькові зламати життя Ізабель. І не збираюся відвертатися від правди тільки тому, що вона комусь незручна.

Його обличчя пом’якшало.

— Я не хочу, щоб із вами щось сталося.

— Тоді перестаньте поводитися зі мною як із ворогом.

Александр опустив очі.

— Ви маєте рацію.

Ці слова здивували її більше, ніж будь-яке зізнання.

— Що?

— Не змушуйте мене повторювати. Це трапляється рідко.

Елеонора мимоволі всміхнулася.

— Я запам’ятаю цей історичний момент.

— Не сумніваюся.

На коротку мить між ними знову виникло те невловиме тепло, яке вона відчула ще в перший день. Проте тепер воно було іншим — не легким фліртом між двома незнайомцями, а чимось складнішим. Вони обоє мали причини не довіряти людям. І все ж уперше спробували почути одне одного.

— Я не можу розповісти вам усе, — сказав Александр. — Ще ні. Але обіцяю: якщо дізнаюся, що ваша сестра або ви в небезпеці, я не залишу вас самих.

— А я обіцяю не влаштовувати вам допит щоразу, коли ви проходите повз.

— Це вже звучить як справжнє диво.

— Не звикайте.

Він тихо засміявся, і цей звук несподівано змінив його обличчя. На мить Александр перестав здаватися таким відстороненим, а в його очах з’явилося живе тепло.

Та усмішка зникла, щойно за вікном промайнув чийсь силует.

Елеонора обернулася.

На доріжці біля озера стояв чоловік у темному пальті. Він дивився на готель, не рухаючись. За кілька секунд силует розчинився в темряві.

— Ви бачили? — прошепотіла вона.

Александр підійшов до вікна.

— Так.

— Це був Белл?

— Не знаю.

Він вимовив це надто швидко.

Елеонора повернулася до нього.

— Ви знову брешете.

— Цього разу я справді не знаю.

Він узяв зі столу свічник і рушив до дверей.

— Залишайтеся тут.

— Навіть не мрійте.

— Елеоноро…

— Ми щойно домовилися не ставитися одне до одного як до ворогів. Якщо ви зараз підете самі, я сприйму це як особисту образу.

Александр на мить заплющив очі, ніби просив у небес терпіння.

— Ви нестерпні.

— Мені часто це кажуть.

Він простягнув їй другий свічник.

— Тоді тримайтеся поруч. І не відходьте від мене ні на крок.

Вони вийшли на ґанок.

Холодне повітря вдарило в обличчя, а над озером розкинулося темне небо, усіяне зорями. Доріжка була порожньою. Лише мокре листя шаруділо під ногами, та далеко на березі щось блиснуло в місячному світлі.

Елеонора нахилилася.

На землі лежав маленький клаптик паперу.

Вона підняла його й розгорнула.

Почерк був нерівний, ніби людина писала поспіхом.

«Він знає, хто ви. І він знає, що сталося з нею».

— З ким? — прошепотіла Елеонора.

Александр вихопив записку з її рук. Прочитавши, він зблід так сильно, що навіть у тьмяному світлі свічки це було помітно.

— Александре, хто ця жінка?

Він стиснув папір у кулаці.

— Нам потрібно повернутися до готелю.

— Ні. Спочатку ви відповісте.

Він подивився на неї. У його очах більше не було звичної стриманості. Лише страх — справжній, глибокий страх людини, яка все життя намагалася втекти від минулого й раптом зрозуміла, що воно знайшло її.

— Є речі, Елеоноро, які краще не знати, — тихо сказав він.

Вона похитала головою.

— Можливо. Але я вже надто далеко зайшла, щоб повернутися назад.

Десь за озером пролунав глухий звук, схожий на удар дверей. Обоє озирнулися.

У вікні третього поверху, за яким починалося старе крило, на мить спалахнуло світло.

А потім зникло.

Елеонора міцніше стиснула свічник.

Вона була певна: у готелі хтось є.

Хтось, хто не мав там бути.

І тепер вона знала, що загадка містера Белла — лише початок.

Бо за зачиненими дверима «Срібної зірки» ховалася таємниця, яка чекала двадцять років, щоб знову вийти на світло.

А разом із нею — правда, здатна зруйнувати не одну родину.