Раді Вас бачити!

Розділ 4. Готель «Срібна зірка»

*Шотландія, жовтень 1895 року*

Ранок у готелі «Срібна зірка» почався зі скрипу старих сходів, запаху свіжоспеченого хліба й голосів, що долинали з їдальні. За вікнами стояв густий туман. Він огортав озеро, ховав протилежний берег і повільно повз уздовж кам’яних стін будівлі, наче намагався проникнути всередину.

Елеонора прокинулася раніше, ніж планувала. Вона майже не спала цієї ночі, раз у раз згадуючи темну постать біля озера. Їй хотілося вірити, що то була лише гра тіней, однак тривожне передчуття не відступало.

На сусідньому ліжку спала Ізабель. Її обличчя вперше за кілька днів здавалося спокійним. Після зустрічі з Джеймсом молодша сестра нарешті могла не боятися, що ніколи більше не побачить коханого.

Елеонора обережно підвелася, накинула теплу кофту й підійшла до вікна.

Озеро було майже невидимим. Лише подекуди крізь туман проступали темні плями води. На березі росли старі дерева, чиї гілки нагадували викривлені пальці. Далі, за лісом, здіймалися пагорби.

І жодної людини.

— Ти знову дивишся на озеро? — сонно запитала Ізабель.

Елеонора обернулася.

— Я тебе розбудила?

— Ні. Просто мені наснився жахливий сон, у якому батько знайшов нас і змусив повернутися додому. А коли я прокинулася, побачила, що тебе немає в ліжку.

— Я лише дивилася у вікно.

Ізабель сіла, відкинула ковдру й позіхнула.

— Ти думаєш про того чоловіка?

Елеонора не стала заперечувати.

— Не знаю, хто він і чого хоче. Але якщо він справді стежить за нами, нам потрібно бути обережними.

— Можливо, це хтось, кому батько доручив знайти нас.

— Можливо. Та поки ми не знаємо напевно, не будемо робити поспішних висновків.

Ізабель на мить замовкла.

— Джеймс теж його бачив?

— Ні. І я не хочу, щоб ти розповідала йому про свої підозри, поки ми не з’ясуємо більше.

— Чому?

— Тому що він може спробувати захистити тебе й зробити щось необачне. Нам зараз потрібна не відвага, а розсудливість.

Ізабель скривилася.

— Ти говориш точнісінько як наша гувернантка.

— Тоді, мабуть, нарешті настав час прислухатися до її уроків.

— Вона казала, що жінка має бути стриманою, терплячою та покірною.

— А я кажу, що жінка має бути розумною. Решта залежить від обставин.

Ізабель розсміялася.

— Ось за це я тебе й люблю.

Елеонора підійшла до неї й поцілувала в чоло.

— Одягайся. Спустимося до сніданку. А потім я познайомлюся з господинею готелю й спробую дізнатися, що це за місце.

— Тільки не починай розслідування!

— Я журналістка, Ізабель. Запитання — моя професійна звичка.

— Саме цього я й боялася.

***

Їдальня «Срібної зірки» виявилася просторою кімнатою з високою стелею, темними дерев’яними панелями й великим каміном. На стінах висіли картини з краєвидами Шотландії: озера, гори, старі замки та вересові пустки. Довгі столи були накриті білими скатертинами, а на підвіконнях стояли вазони з темно-зеленими рослинами.

Біля каміна снідав літній чоловік із густими сивими вусами. Він читав газету, час від часу невдоволено бурмочучи щось про погану погоду. За сусіднім столом сиділа молода жінка в темно-синій сукні. Вона тримала чашку чаю обома руками й дивилася у вікно так, ніби чекала на когось.

Ще двоє гостей розмовляли пошепки біля дальнього вікна. Коли Елеонора з Ізабель увійшли, вони на мить замовкли й провели сестер зацікавленими поглядами.

Елеонора вдала, що не помітила цього.

— Доброго ранку, міс Маклейн, — пролунало від дверей.

До них наближалася місіс Кемпбелл. Сьогодні господиня готелю була одягнена в темно-зелену сукню з високим комірцем. На поясі висів невеликий зв’язок ключів, які тихо дзенькали при кожному кроці.

— Сподіваюся, ви добре відпочили, — сказала вона.

— Дякую. Кімната дуже затишна.

— Це приємно чути. У старих будівлях є свої переваги, хоча іноді вони нагадують про вік скрипом підлоги та протягами.

— А іноді — дивними звуками вночі, — зауважила Ізабель.

Елеонора кинула на неї попереджувальний погляд.

Місіс Кемпбелл, однак, лише трохи підняла брови.

— Старі будинки живуть власним життям, люба. Головне — не намагатися пояснити кожен їхній подих привидами.

— Ви часто чуєте такі звуки? — запитала Елеонора.

— Достатньо часто, щоб більше не звертати на них уваги.

Господиня запросила сестер до столу й розпорядилася подати їм чай, вівсяну кашу, яйця та свіжий хліб.

Поки служниця накривала на стіл, Елеонора уважно розглядала місіс Кемпбелл. У неї було обличчя людини, яка звикла стежити за всім, що відбувається в будинку, але не поспішала ділитися власними думками. Вона помічала кожну дрібницю: як гість відсував стілець, скільки цукру клав у чай і на кого дивився, коли в кімнаті згадували певне ім’я.

— Скажіть, місіс Кемпбелл, — почала Елеонора, — як давно працює цей готель?

Господиня поставила перед нею чашку.

— Довше, ніж я можу пригадати.

— Але будівля, мабуть, існувала ще до того, як її перетворили на готель?

— Безумовно. Цей дім стоїть тут уже багато десятиліть. Колись він належав родині, яка володіла землями навколо озера. Згодом його перебудували для подорожніх.

— А хто був першим власником?

Місіс Кемпбелл на мить затримала руку на чайнику.

— У старих документах є різні імена. Частина паперів загубилася, частина зберігається в архіві містечка. Якщо вас цікавить історія будівлі, можете звернутися до місцевого священника. Він любить старі записи.

— Можливо, так і зроблю.

— Ви журналістка, міс Маклейн? — раптом запитала господиня.

Елеонора насторожилася.

— Чому ви так вирішили?

— Ви ставите запитання так, ніби кожна відповідь має привести до наступного. А ще вчора я бачила у вас записник.

— Ви дуже спостережлива.

— Господиня готелю мусить бути спостережливою. Інакше одного дня виявить, що гість зник, рахунок не оплачено, а хтось із персоналу розповів половині містечка чужі секрети.

Елеонора ледь усміхнулася.

— Тоді я сподіваюся, що мої запитання не створять вам зайвих клопотів.

— Поки ви не ставите їх надто голосно, — відповіла місіс Кемпбелл.

У цих словах було щось більше, ніж звичайне зауваження.

Елеонора відчула це, але вирішила поки що не наполягати.

***

Після сніданку місіс Кемпбелл запропонувала провести сестер невеликою екскурсією готелем.

— Вам буде легше орієнтуватися, якщо ви знатимете, де що розташоване, — пояснила вона. — Особливо якщо затримаєтеся в нас надовше.

— Ми ще не вирішили, скільки залишатимемося, — відповіла Елеонора.

— У «Срібній зірці» багато гостей приїздять на кілька днів, а залишаються на кілька тижнів. Озеро має дивну властивість затримувати людей.

— А ви самі ніколи не хотіли поїхати звідси? — запитала Ізабель.

Місіс Кемпбелл глянула на неї.

— Хотіла. Колись давно. Але не всі двері відчиняються лише тому, що ти цього бажаєш.

Ізабель не встигла поставити наступне запитання, бо господиня повела їх до холу.

Вона показала вітальню з книжковими шафами, невелику бібліотеку, де зберігалися старі томи в потрісканих шкіряних палітурках, і зимовий сад, у якому під високими скляними панелями росли папороті та плющ.

— Гості можуть користуватися бібліотекою, — пояснила місіс Кемпбелл. — Але деякі книги не варто виносити з кімнати. Вони належать власникам будівлі.

— А хто тепер володіє готелем? — запитала Елеонора.

— Людина, яка рідко тут буває.

— Як її звати?

— Містер Маккензі.

Господиня вимовила це прізвище з дивною обережністю.

— Він живе в містечку?

— Ні. Приїздить кілька разів на рік. Переважно з ділових питань.

— А ви керуєте готелем самостійно?

— Я відповідаю за щоденну роботу. У мене є помічники, кухарі, покоївки та люди, які стежать за будівлею. Без них я давно б утонула в рахунках і скаргах.

Вона всміхнулася, але усмішка швидко зникла.

Вони піднялися сходами на другий поверх. Місіс Кемпбелл показала кімнати для гостей, пральню та невеликий кабінет, де зберігалися журнали реєстрації. На третьому поверсі було прохолодніше, а коридор здавався значно довшим, ніж унизу.

Тут вікна розташовувалися рідше, а стіни були прикрашені старими портретами. Деякі рами вкрилися пилом, на інших потріскався лак. Біля одного з вікон стояв столик, на якому лежала вицвіла книга.

— Тут живуть гості? — запитала Елеонора.

— Лише кілька кімнат використовуються постійно. Решта давно зачинені.

— Чому?

— Вони потребують ремонту.

— Усі одразу?

Місіс Кемпбелл зупинилася.

— У старих будівлях ремонт ніколи не закінчується, міс Маклейн.

Елеонора перевела погляд на ряд дверей. На кожних висів невеликий металевий номер, але замкові щілини були вкриті темним нальотом, а деякі ручки здавалися зовсім новими порівняно зі старим деревом.

Вона підійшла до найближчих дверей.

— А що в цій кімнаті?

— Старі меблі.

— Можна подивитися?

— Ні.

Відповідь пролунала настільки швидко, що Елеонора здивовано обернулася.

Місіс Кемпбелл поправила ключі на поясі.

— Перепрошую. Там небезпечно. Частина підлоги пошкоджена.

— Тоді чому просто не замкнути двері?

— Вони замкнені.

Елеонора придивилася до замка. На дверях не було ані ключа, ані навісного замка. Лише стара металева щілина.

— А ключ у вас?

Господиня подивилася на двері так, ніби побачила їх уперше.

— Ні. Ключів від деяких старих кімнат у нас давно немає.

— Як це можливо?

— Вони загубилися. Або були забрані попередніми власниками.

— І ніхто не пробував замінити замки?

— Не було потреби.

Елеонора не стала сперечатися, але запам’ятала кожне слово.

Коли вони рушили далі, Ізабель нахилилася до сестри й прошепотіла:

— Якщо це просто старі меблі, чому вона так нервує?

— Бо, можливо, там не лише меблі.

— Ти знову починаєш.

— Я ще навіть не починала.

***

На першому поверсі вони познайомилися з персоналом.

Кухарка місіс Фінч виявилася огрядною жінкою з добрими очима й гучним голосом. Вона стояла біля кухонного столу, замішуючи тісто, і відразу заявила, що в її кухні ніхто не голодуватиме.

— Особливо молоді дівчата, — додала вона, поглянувши на Ізабель. — У вашому віці треба їсти, а не зітхати над чашкою чаю.

— Я не зітхаю, — заперечила Ізабель.

— Ще й як зітхаєш. У мене донька така сама була. Думала, що від одного шматочка пирога світ перестане бути жорстоким.

— І перестав? — поцікавилася Елеонора.

Місіс Фінч гучно засміялася.

— Ні, люба. Але пиріг був чудовий.

Покоївка Мері, зовсім молода дівчина з рудуватим волоссям, принесла чисту білизну й запропонувала показати, де можна випрати одяг. Вона говорила швидко, постійно озираючись, ніби боялася, що хтось почує її слова.

Коли Елеонора запитала, чи давно вона працює в готелі, Мері кивнула.

— Третій рік, міс. Тут добре, якщо не рахувати старого крила.

— І що з ним не так?

Мері завмерла.

— Я нічого не казала, міс.

— Але ж ти щойно…

— Мені треба повернутися до роботи.

Дівчина поспіхом пішла, залишивши Елеонору з відчуттям, що вона щойно торкнулася теми, про яку персоналу заборонено говорити.

— Тут усі поводяться так, ніби старе крило прокляте, — прошепотіла Ізабель.

— Або ніби там є щось, що вони не хочуть показувати.

— Ти збираєшся туди піти?

— Ні.

Ізабель недовірливо примружилася.

— Ти сказала це надто швидко.

— Я збираюся спершу дізнатися, що саме від нас приховують. І лише тоді вирішувати, чи варто ризикувати.

— Це майже те саме, що сказати «так».

Елеонора хотіла відповісти, але в цей момент до холу увійшов Александр Фрейзер.

Він ніс невелику скриньку з інструментами, а на плечі в нього лежав темний плащ. Побачивши сестер, він привітався й поставив скриньку біля стіни.

— Доброго ранку. Сподіваюся, вам вдалося відпочити.

— Дякую, Александре, — відповіла Елеонора. — Ми саме знайомимося з готелем.

— Це похвальне заняття. Головне — не намагатися познайомитися з усіма його мешканцями за один день.

— Ви говорите про персонал чи про привидів?

Александр подивився на неї, і в його очах промайнула ледь помітна усмішка.

— Про тих, хто живе тут давно.

— Тоді, мабуть, ви знаєте їх усіх.

— Не всіх, міс Маклейн. Деякі мешканці старих будинків уміють ховатися краще за людей.

Він підхопив скриньку й рушив до сходів, але Елеонора зупинила його запитанням:

— Александр, можна поговорити з вами наодинці?

Він кивнув.

— Звісно.

***

Вони вийшли до невеликої галереї за зимовим садом. Звідти відкривався вид на озеро, хоча туман усе ще приховував більшу частину води. Біля стіни стояла лавка, а поруч ріс старий плющ, що обплітав кам’яну колону.

Александр сперся на поручень.

— Щось трапилося?

Елеонора кілька секунд вагалася.

— Я хочу попросити вас про одну послугу.

— Слухаю.

— Моє справжнє прізвище — Маклейн. І я не можу дозволити, щоб воно стало відомим тут.

Александр не здивувався. Він лише уважно подивився на неї.

— Ви втекли з дому?

Елеонора мовчала.

— Перепрошую, — додав він. — Я не мав права ставити таке запитання.

— Ні, ви маєте рацію. Ми з сестрою залишили родовий маєток без дозволу батька. У нього є причини хотіти повернути нас, але я не збираюся розповідати вам усі подробиці.

— І не потрібно.

— Якщо він дізнається, де ми, то може приїхати сюди з людьми, які не дозволять нам залишитися. Я прошу вас не повідомляти нікому нашого справжнього прізвища. Навіть якщо хтось запитає.

Александр опустив погляд на свої руки.

— У маленькому містечку чутки розходяться швидко. Особливо коли йдеться про аристократичні родини.

— Саме тому я й прошу вас.

Він мовчав так довго, що Елеонора вже подумала, ніби він відмовить.

— Добре, — нарешті сказав Александр. — Я не розголошуватиму вашого прізвища.

Вона полегшено видихнула.

— Дякую. Ви не уявляєте, наскільки це важливо.

— Уявляю більше, ніж ви думаєте.

У його голосі прозвучало щось особисте. Елеонора помітила це, але не стала запитувати.

— Чи можу я дізнатися, як вас представляти, якщо хтось поцікавиться?

— Скажіть, що ви сестри з Единбурга, які приїхали відпочити. Можете назвати мене вашим знайомим, якщо це допоможе.

— А якщо хтось вимагатиме пояснень?

Александр трохи нахилив голову.

— Тоді це буде моя проблема, а не ваша.

Елеонора дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чому незнайомий чоловік так легко погодився допомогти. Він не знав її історії, не мав жодних причин ризикувати власним становищем заради двох утікачок.

— Чому ви нам допомагаєте? — нарешті запитала вона.

Александр відвів погляд до озера.

— Тому що іноді люди тікають не від того, що зробили, а від того, що з ними збираються зробити.

Ці слова вразили Елеонору.

— Ви говорите так, ніби знаєте, як це.

— У кожного є минуле, міс Маклейн. У когось воно просто голосніше за інших.

Він випростався.

— А тепер я мушу повернутися до роботи. Якщо місіс Кемпбелл побачить, що я весь ранок розмовляю з гостями, вона змусить мене полагодити всі вікна в старому крилі.

— Ви боїтеся її більше, ніж привидів?

— Безумовно. Привиди принаймні не ведуть обліку робочих годин.

Елеонора засміялася.

Александр теж усміхнувся, і на мить його стриманість зникла. Він здавався зовсім іншим — молодим чоловіком, який умів жартувати й цінував прості речі.

Коли він пішов, Елеонора ще деякий час стояла біля поручня.

Вона не знала, чи правильно вчинила, довірившись йому. Але відчувала, що Александр не став би давати обіцянку, яку не збирався виконувати.

Принаймні в цьому вона хотіла йому вірити.

***

По обіді Ізабель вирішила залишитися в кімнаті, щоб написати Джеймсові листа. Елеонора ж узяла записник і спустилася до бібліотеки.

Кімната була майже порожня. Лише літній чоловік, якого вона бачила за сніданком, сидів біля вікна й читав газету. На столі перед ним стояла чашка кави, а поруч лежала срібна табакерка.

Елеонора вибрала книгу про історію Шотландії та сіла за дальній стіл. Вона переглянула кілька сторінок, але невдовзі її увагу привернула полиця з місцевими хроніками.

На корінцях старих томів були написані роки. 1860, 1872, 1880, 1885…

Вона витягла книгу за 1875 рік.

Усередині містилися вирізки з газет, записи про місцеві події, списки власників земель і короткі повідомлення про нещасні випадки. Більшість матеріалів були звичайними: пожежі, неврожаї, відкриття залізничної лінії, приїзди впливових осіб.

Але на одній зі сторінок її погляд зупинився.

*«Зникнення молодої жінки поблизу маєтку на півночі. Поліція припускає, що вона залишила місцевість добровільно. Родина відмовилася від подальших коментарів».*

Поруч хтось олівцем написав кілька слів, які майже стерлися:

*«Останній раз її бачили біля озера».*

Елеонора відчула, як по спині пробіг холодок.

Вона перечитала повідомлення, але імені зниклої жінки не знайшла. Газетна вирізка була обрізана так, що частина тексту зникла.

— Ці старі хроніки не для гостей.

Голос пролунав так несподівано, що Елеонора здригнулася.

Біля стелажа стояла місіс Кемпбелл.

— Перепрошую, — сказала Елеонора. — Я думала, бібліотека відкрита для всіх.

— Вона відкрита для читання. Але деякі записи можуть бути неправильно зрозумілі.

— Ви маєте на увазі це повідомлення про зниклу жінку?

Господиня подивилася на сторінку.

На мить її обличчя стало блідим.

— Де ви це знайшли?

— У хроніці за 1875 рік.

Місіс Кемпбелл повільно забрала книгу з рук Елеонори й закрила її.

— Це давня історія. Ніхто вже не пам’ятає подробиць.

— Але жінка зникла. Хіба хтось не намагався її знайти?

— Поліція провела розслідування.

— І що з’ясувала?

— Що вона поїхала.

— Куди?

Господиня різко підняла очі.

— Міс Маклейн, не всі історії мають щасливе завершення. І не кожне запитання варто ставити.

Елеонора відчула, як у ній прокидається знайоме професійне завзяття.

— Ви знали цю жінку?

Місіс Кемпбелл нічого не відповіла. Вона поставила книгу на найвищу полицю й розправила рукави сукні.

— Вам краще відпочити. Сьогодні ввечері в нас буде кілька нових гостей, і я не хочу, щоб ви втомилися.

Вона вийшла з бібліотеки, залишивши Елеонору саму.

Журналістка дивилася на двері, за якими зникла господиня, і розуміла: випадкова згадка про давнє зникнення налякала її значно сильніше, ніж мала б.

Двадцять років тому.

Саме стільки минуло від події, про яку в цьому будинку не хотіли говорити.

***

Увечері Елеонора спустилася до холу. Вона хотіла знайти Александра й розпитати його про історію готелю, але побачила лише Мері, яка витирала пил із дерев’яної консолі.

— Перепрошую, — звернулася Елеонора. — Ви не знаєте, де зараз Александр?

Мері здригнулася, ніби її спіймали на чомусь забороненому.

— Він, мабуть, у підсобці, міс.

— Дякую. І ще одне запитання.

— Так?

— Ви працюєте тут уже три роки. Можливо, чули щось про подію, яка сталася в готелі двадцять років тому?

Рука Мері завмерла над консоллю.

— Ні, міс.

— Я ще навіть не сказала, про яку подію йдеться.

Дівчина зблідла.

— Я нічого не знаю.

— Тоді чому ви так злякалися?

— Я не злякалася!

Вона сказала це надто голосно й одразу озирнулася на сходи.

Елеонора пом’якшила голос.

— Я не хочу створювати вам проблем. Просто намагаюся зрозуміти, чому всі уникають цієї теми.

Мері опустила очі.

— Бо люди, які починають ставити запитання про те, що сталося двадцять років тому, рано чи пізно шкодують про це.

— Це вам хтось сказав?

— Я повинна йти.

Дівчина схопила ганчірку й поспішила до кухні.

Елеонора залишилася посеред холу, відчуваючи, що кожна її спроба дізнатися правду лише поглиблює загадку.

— Ви швидко знаходите теми, про які тут не люблять говорити.

Вона обернулася.

Александр стояв біля сходів, тримаючи в руках невеликий ліхтар.

— Ви підслуховували? — запитала Елеонора.

— Ні. Я проходив повз. Але в маленькому готелі важко не почути, коли хтось говорить голосніше, ніж планував.

— Тоді, можливо, ви поясните мені, що сталося тут двадцять років тому.

Александр повільно поставив ліхтар на стіл.

— Чому вас це цікавить?

— Тому що всі, кого я запитую, поводяться так, ніби я згадала ім’я померлого.

— Можливо, тому, що ця історія й справді пов’язана зі смертю.

Елеонора завмерла.

— Хтось загинув?

Александр озирнувся на порожній хол, перш ніж відповісти.

— Я не знаю всіх подробиць. Коли я почав працювати тут, мені сказали, що в старому крилі сталася трагедія. Після цього кілька кімнат зачинили, частину документів забрали, а персоналу наказали не обговорювати минуле з гостями.

— Яка саме трагедія?

— Ось цього я вам сказати не можу.

— Не знаєте чи не хочете?

Александр зустрів її погляд.

— І те, й інше.

Елеонора відчула роздратування.

— Ви теж збираєтеся говорити загадками?

— Я намагаюся вберегти вас від неприємностей.

— Мені не потрібен захист від правди.

— Іноді правда небезпечніша, ніж людина, яка намагається її приховати.

Вони замовкли.

З вітальні долинув сміх гостей, а на кухні дзенькнув посуд. Готель жив звичайним вечірнім життям, проте Елеонорі здавалося, що за кожною стіною ховається щось невидиме.

— Ви можете хоча б сказати, чи була та жінка, про яку я прочитала, пов’язана з готелем? — запитала вона.

Александр зблід.

Цього разу реакція була настільки виразною, що Елеонора вже не могла вважати її випадковістю.

— Яка жінка?

— Та, що зникла в 1875 році. Вона востаннє з’являлася біля озера.

Александр відвів погляд.

— Де ви знайшли цей запис?

— У бібліотеці.

Він провів рукою по волоссю, ніби намагався впорядкувати думки.

— Не розповідайте про це більше нікому.

— Чому?

— Просто пообіцяйте.

Елеонора не любила давати обіцянки, не знаючи їхньої причини. Проте в голосі Александра прозвучала така щира тривога, що вона не стала сперечатися.

— Добре. Поки що я нікому не розповідатиму.

— Дякую.

— Але я хочу знати правду, Александре.

Він подивився на неї довгим, важким поглядом.

— Тоді будьте готові до того, що не кожна людина, яка усміхається вам у цьому готелі, бажає вам добра.

Після цих слів він підхопив ліхтар і пішов до службового коридору.

Елеонора залишилася в холі, відчуваючи, що її життя знову змінює напрямок.

Вона приїхала сюди, щоб урятувати Ізабель від шлюбу без кохання. Хотіла лише сховатися від батькового гніву, дати сестрі можливість побути з Джеймсом і виграти трохи часу.

А тепер перед нею відкривалася інша історія.

Зникла жінка. Зачинені кімнати. Ключі, яких нібито не існувало. Працівники, які боялися говорити, і Александр, який знав більше, ніж визнавав.

Двадцять років тому в «Срібній зірці» сталося щось настільки страшне, що люди досі боялися навіть згадувати про це.

І Елеонора Маклейн відчувала: ця таємниця не залишилася в минулому.

Вона чекала.

За зачиненими дверима старого крила.

У темних коридорах, куди ніхто не радив заходити після заходу сонця.

І, можливо, зовсім поруч із тими, хто сьогодні називав себе друзями.

Елеонора підняла голову й подивилася на портрет над сходами. На ньому була зображена жінка з блідим обличчям і срібною зіркою на тонкому ланцюжку.

Її очі здавалися напрочуд живими.

І раптом Елеонорі привиділося, що жінка на портреті дивиться просто на неї.

Наче чекала, коли хтось нарешті поставить правильне запитання.

Наче знала, що правда ще не сказала останнього слова.