Спочатку:
На сторінку книги
Глава 5. Утікачки
Сирени поліції розривали нічне повітря.
Три сестри бігли вузькими провулками, намагаючись не озиратися. Позаду залишилися музей, натовп, постріли та хаос. Усе їхнє життя змінилося за якихось десять хвилин.
Тепер вони були не поліцейськими.
Тепер вони стали втікачками.
Біля старого складу на них уже чекав чорний позашляховик.
За кермом сидів чоловік років п'ятдесяти в темних окулярах. Із салону лунала гучна мексиканська музика, а в куточку рота стирчала незапалена сигара.
Побачивши Хлою, він усміхнувся.
— Ну що, офіцерко... схоже, цього разу допомога потрібна вже тобі.
— Не час для жартів, Раміресе, — швидко відповіла Хлоя.
— Сідайте. І швидше.
Вероніка озирнулася.
Поліцейські машини були вже зовсім близько.
— Куди?
Чоловік відкрив багажник.
— Усередину. Якщо хочете жити.
Сестри швидко залізли всередину.
Місця було катастрофічно мало.
Хлоя сердито бурмотіла щось собі під ніс.
Анна ледве вмістилася між сестрами.
Вероніка намагалася хоч якось їх заспокоїти.
Автомобіль різко рушив із місця.
У темному багажнику було тихо.
Чути було лише ревіння двигуна.
Раптом телефон Анни завібрував.
На екрані висвітилося:
«Тато»
Анна хотіла відповісти, але першою побачила повідомлення.
"Анно, що сталося? По телевізору кажуть, що поліція розшукує тебе, Вероніку та Хлою. Начальника поліції тяжко поранили. Негайно зателефонуй."
Очі дівчини наповнилися слізьми.
— Це тато...
Вероніка мовчки простягнула руку.
Вона швидко вимкнула телефон.
Потім дістала його батарею, а сам корпус сильно вдарила об металеву підлогу багажника.
Телефон розлетівся на кілька частин.
— Вероніко!
— Нас можуть відстежити.
Анна мовчки опустила голову.
Їй було боляче.
Хлоя тяжко зітхнула.
— Якби ти не побігла за тим арабом...
Анна різко підняла голову.
— Знову починається?
— А що, неправда?
— Він не схожий на злочинця!
— Серйозно? Він украв книгу!
— Він казав, що її вкрали в його народу!
— І ти одразу повірила?
— Досить! — суворо сказала Вероніка.
У багажнику запанувала тиша.
— Ми всі зараз налякані. Але сварками нічого не змінимо.
---
Через годину автомобіль звернув у покинутий промисловий район.
Під старим складом відкрилися великі металеві ворота.
Машина повільно спустилася під землю.
Перед сестрами відкрився цілий підземний комплекс.
Тут працювали автомайстерні, склади, невеликі офіси й десятки озброєних людей.
Вероніка здивовано озирнулася.
— Що це за місце?
Рамірес усміхнувся.
— Тут нас ніхто не знайде.
Він повів їх до великого кабінету.
---
— Думаю, настав час усе пояснити, — сказав Рамірес.
Він налив усім кави.
— Рік тому мого сина викрали конкуренти.
Поліція вже списала його з рахунків.
Лише одна людина не здалася.
Він подивився на Хлою.
— Ти.
Хлоя мовчала.
— Ти ризикувала життям, щоб його врятувати.
Тому тепер мій борг — допомогти вам.
Він відкрив папку.
Усередині лежали три нові паспорти.
— Відтепер ви інші люди.
Вероніка взяла документи.
— Сара Міллер...
Хлоя відкрила свій.
— Кетрін Джонс...
Анна теж подивилася.
— Емілі Стоун...
— Нові документи. Нові водійські права. Банківські картки.
Рамірес поклав на стіл три конверти.
— Є ще квитки до Венесуели.
Хлоя навіть не замислилася.
— Летімо.
Анна різко похитала головою.
— Ні.
У кімнаті стало тихо.
— Що означає «ні»? — запитала Хлоя.
— Ми нічого не довели.
— Нас розшукують!
— Саме тому ми повинні знайти правду.
Вероніка уважно дивилася на молодшу сестру.
— Ти все ще думаєш про Алмаза?
Анна кивнула.
— Якщо він казав правду... значить, Россі-Дон приховують щось набагато серйозніше.
Рамірес задумливо потер підборіддя.
— Можливо...
Він дістав стару карту.
— Якщо хочете знайти відповіді, вам потрібно їхати до Луїзіани.
— Чому саме туди?
— Там живе велика арабська громада.
Вони пам'ятають історії про старий квартал і можуть знати більше про книгу.
Анна подивилася на сестер.
— Поїхали.
Хлоя закотила очі.
— Чудово. Знову пригоди.
Вероніка трохи подумала.
Потім повільно кивнула.
— Ми одна сім'я.
Вона поклала руку на плече Анни.
— Якщо правда десь існує, ми знайдемо її разом.
Хлоя важко зітхнула.
— Гаразд... Але якщо через це ми знову влипнемо в халепу, винна будеш ти.
Анна вперше за весь вечір усміхнулася.
---
Перед від'їздом Рамірес вручив їм ключі від темно-синього позашляховика.
— Машина не зареєстрована на жодну з вас.
Потім поклав на стіл невелику валізу.
— Тут гроші, запасні телефони, аптечка та дозволена законом зброя для самозахисту.
Вероніка міцно потисла йому руку.
— Ми цього не забудемо.
Рамірес усміхнувся.
— Просто виживіть.
Сестри сіли в автомобіль.
Двигун тихо загуркотів.
Попереду чекала довга дорога до Луїзіани.
Вони ще не знали, що саме там знайдуть перші докази проти клану Россі-Дон.
І що зовсім скоро їхні шляхи знову перетнуться з таємничим Алмазом.
