Спочатку:
На сторінку книги
Глава 7. Таємниця старійшини
Човен повільно ковзав темною гладдю води. Навколо простягалися болотисті береги Луїзіани, оповиті легким ранковим туманом. Старий човняр, ніби бажаючи розвіяти напруження, увімкнув тиху латиноамериканську мелодію. Веселі ритми зовсім не пасували до настрою його пасажирок.
Вероніка мовчки дивилася вперед.
Анна міцно притискала до себе стародавню книгу.
Хлоя сиділа, схрестивши руки на грудях, і похмуро дивилася на воду.
— Ти ще довго будеш мовчати? — запитала Вероніка.
Хлоя лише фиркнула.
— Думаю.
Анна усміхнулася.
— Знову сердишся на мене?
— Так.
— Через Алмаза?
— Через усе.
Хлоя важко зітхнула.
— Ти занадто довірлива, Анно. Одного дня це може дорого тобі коштувати.
Анна опустила очі.
— Можливо...
Хлоя відвернулася до вікна човна.
Насправді вона не злилася.
Вона просто боялася.
Боялася втратити молодшу сестру.
---
Незабаром на горизонті з'явився невеликий берег.
На дерев'яному причалі стояли люди.
Довгі білі шати, традиційні арабські головні убори, жінки в хіджабах, літні чоловіки з довгими бородами...
Здавалося, ніби сестри перенеслися не до Луїзіани, а до маленького арабського поселення.
Коли човен пришвартувався, діти одразу підбігли ближче.
— Дивіться! Іноземки!
— Які вони світловолосі!
Малеча із цікавістю розглядала гостей.
Анна усміхнулася дітям і помахала рукою.
Діти одразу засміялися.
Ахмед допоміг сестрам вийти на берег.
— Ходімо. Старійшина вже чекає.
— Він знає про нас? — здивувалася Вероніка.
— Так.
— Але звідки?
Хлопець лише загадково всміхнувся.
— Він багато чого знає.
---
Усе поселення проводжало їх поглядами.
Люди не приховували цікавості.
Дехто вітався арабською мовою.
Інші лише шанобливо кивали.
Анні було цікаво розглядати незвичну архітектуру, запах спецій і маленькі дворики, прикрашені квітами.
Хлої ж усе це здавалося дивним.
Вероніка уважно спостерігала за кожною дрібницею.
Нарешті вони підійшли до простого одноповерхового будинку.
Біля входу сидів літній чоловік у білому традиційному вбранні.
Його довга сива борода майже торкалася грудей.
У руках він повільно перебирав чотки.
В очах читалися мудрість і спокій.
Ахмед низько вклонився.
— Шейху Расуле... вони прибули.
Старійшина повільно підвівся.
Побачивши гостей, він привітно усміхнувся.
— Ас-саляму алейкум.
Сестри переглянулися.
Анна першою відповіла:
— Ва алейкум ас-салям.
Вероніка й Хлоя також чемно привіталися.
— Прошу... заходьте, — ламаною англійською мовою сказав Расул.
Будинок був просторий і затишний.
Повітря наповнювали аромати кориці, кардамону та смаженого м'яса.
Посеред кімнати стояв низький стіл.
Жінка в темній абаї поставила перед гостями велику страву.
— Це мансаф, — пояснив Расул. — Спочатку поїжте. Потім говоритимемо.
Анна першою взяла ложку.
Обережно скуштувала рис із ніжною бараниною.
Її очі одразу засяяли.
— Дуже смачно... Шукран.
Старійшина тепло усміхнувся.
Вероніка теж скуштувала страву.
Вона стримано кивнула.
— Справді дуже смачно.
Хлоя трохи вагалася.
Але, спробувавши, здивовано підняла брови.
— Я очікувала зовсім іншого...
За столом стало трохи спокійніше.
Коли вечеря закінчилася, Расул уважно подивився на сестер.
— Тепер розкажіть... що привело вас сюди?
Анна дістала зі своєї сумки стародавню книгу.
Побачивши її, старійшина завмер.
Він обережно торкнувся старої палітурки.
— Отже... Алмаз усе-таки знайшов її...
— Ви його знаєте? — здивувалася Вероніка.
Расул кивнув.
— Алмаз — мій племінник.
У кімнаті запала тиша.
— Він вкрав книгу, — сказала Хлоя.
Старійшина похитав головою.
— Ні. Він лише повернув те, що колись належало нашому народу.
Вероніка уважно слухала.
— Нас підставили після викрадення. Ми стали злочинцями.
Расул сумно усміхнувся.
— Россі-Дон давно вміють робити чужих винними.
Анна подалася вперед.
— Розкажіть нам усе.
Старійшина повільно перебрав чотки.
— Багато років тому... ще за вікторіанських часів... наші предки жили у великому арабському кварталі. Це було процвітаюче місто купців і ремісників.
Він зробив коротку паузу.
— Але прийшли люди, які хотіли не лише золота.
— Россі-Дон? — тихо запитала Анна.
Расул кивнув.
— Вони відібрали землю, будинки й документи. Багатьох людей вигнали. Родина мого племінника втратила все.
Його голос став тихішим.
— Прадід Алмаза був законним господарем того міста.
Анна міцно стиснула книгу.
Тепер вона зрозуміла, чому Алмаз так відчайдушно намагався повернути її.
— Де він зараз? — запитала вона.
Расул уважно подивився на неї.
Наче вже здогадався про її почуття.
— Якщо хочете його знайти... вирушайте до старого готелю «Magnolia». Він чекає там.
---
Раптом надворі почувся різкий звук автомобілів.
Потім пролунала сирена.
І майже одразу — постріл.
Усі в кімнаті завмерли.
До будинку вбіг переляканий хлопчик.
— Поліція!
Ще один постріл.
Расул різко підвівся.
— Вони знайшли вас!
Вероніка миттєво схопилася.
— Дівчата, часу немає!
Хлоя вже перевіряла пістолет.
— Треба тікати!
Надворі почулися накази:
— Оточити будинок!
— Нікому не виходити!
Расул швидко показав на задні двері.
— Через город! До озера!
Сестри кинулися бігти.
Позаду лунали постріли.
Поліцейські були вже зовсім близько.
Добігши до берега, Вероніка не роздумувала ні секунди.
— Стрибаємо!
Три сестри одночасно пірнули у прохолодну воду.
Кулі з глухим плескотом падали поруч.
— Вони у воді! — кричали поліцейські.
Анна затримала подих і попливла під водою.
Поряд пливли Вероніка й Хлоя.
Лише через кілька десятків метрів вони обережно виринули біля густих очеретів.
Поліцейські залишилися далеко позаду.
Хлоя важко дихала.
— Ледь не впіймали...
Вероніка швидко озирнулася.
— Треба рухатися.
Анна міцніше притиснула книгу до грудей.
— До готелю.
— До Алмаза, — тихо сказала Вероніка.
І три сестри знову рушили вперед, навіть не здогадуючись, що попереду на них чекає зустріч, яка змінить хід усієї історії.
