Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Київ, Україна. Мирон.

Його розбудив телефон.

Не модна мелодія, не кислотний біт, який ставили на рінгтон колеги, — звичайний, сухий дзвінок. Мирон роздратовано пробурчав щось нерозбірливе, не дивлячись на екран, і скинув виклик. Субота. Вихідний. Дзвонити в суботу з самого ранку могла лише колишня. Напевно знову верещатиме, що він поганий батько, бо відмовився забрати Івана на ці вихідні.

Він не проти погратися з малим. Просто цей тиждень видався пекельним, а вчора ще й день народження шефа. Гуляли всім відділком. Мирон не пам’ятав, як опинився вдома. Здається, хтось викликав таксі. Машина лишилася на стоянці.

Телефон задзвенів знову — наполегливо, безжально. Мирон простягнув руку, схопив гаджет. Інколи він розумів тих, хто вважав телефон винаходом диявола.

— Якого біса, — гиркнув у трубку, навіть не глянувши.

— І тобі доброго ранку, — відповів бадьорий чоловічий голос.

— Вибач, Максе, не впізнав, — поспішно пробурмотів Мирон. — Щось сталося?

Він дуже сподівався, що нічого серйозного.

— А ти вгадай.

Після вчорашньої пиятики голова гуділа, кожна спроба думати віддавалася тупим ударом у скроні.

— Я тобі не екстрасенс. Кажи вже, — роздратовано кинув він, кривлячись від болю.

— Еліяфас повернувся.

Слова вдарили, як грім серед ясного неба. Сон миттєво злетів.

— Ти впевнений? — обережно запитав Мирон, ще сподіваючись на «ні».

Серце закалатало так, що біль у скронях посилився.

— Не зовсім. Але почерк дуже схожий. Можливо, хтось із його послідовників. З тих, хто називав себе апостолами.

Мирон потер скроню.

— Коли? Де?

— Високі Лози. Маленький райцентр на Вінниччині. Само по собі це дивно — Еліяфас завжди обирав великі міста.

— Я знаю! — різко обірвав його Мирон.

Як же він міг не знати.

Тринадцять років тому, щойно закінчивши академію, повний вогню й віри в справедливість, він разом зі старшим братом Матвієм — капітаном поліції — розслідував зникнення подружжя Сваричевських.

В’ячеслав Сваричевський — колекціонер старовинних релігійних книг. Зник разом із дружиною й авансом, який отримав за рідкісні видання. Гроші належали одному «авторитету», який нині сидів у парламенті. Якби не ці гроші — ніхто б, мабуть, і не шукав.

Мирон був упевнений: Сваричевський просто втік за кордон із грішми й книгами. Матвій думав так само. І все б так і лишилося, якби не той дзвінок.

Невідомий чоловік, без імені й прізвища, зателефонував на робочий номер. Сказав, що Сваричевські — заручники релігійної секти «Апостоли Воскресіння». Їх тримають у підвалі старої церкви й готують до ритуального жертвоприношення. Дзвінок зробили з незареєстрованого номера, апарат залишили в туалеті заправки.

Група з шести осіб поїхала перевірити. Дорогою сміялися, жартували, ніби їхали на пікнік. Зброя — лише пістолети й один автомат. Матвій навіть бронежилета не надів. На зауваження брата лише відмахнувся:

— Певен, нас просто розвели. Максимум побачимо оргію чи козла на вівтарі.

Він пішов першим. Інші — за ним.

Водій лишився в машині.

— Недовго там! — крикнув навздогін. — А то ще самі захочете приєднатися.

— Якщо там буде Сваричевська — на фото вона дуже навіть нічого, — пожартував Рома, один із підлеглих Матвія.

Вони не сумнівалися.

Але помилялися.

У церкві справді стояли люди — молилися навколо великого розп’яття. Побачивши поліцейських, розступилися.

І тоді вони побачили.

На хресті — чоловік. Тіло — суцільна кривава рана. Руки й ноги прибиті цвяхами. Рани почорніли, гноїлися. Він був живий. Підвів голову — і стало ще гірше. Очей не було. Лише чорні діри, заповнені гноєм.

Це був В’ячеслав Сваричевський.

Вони зрозуміли: пастка. Але було пізно.

Матвій підніс рацію до вуст:

— Викликай підмогу!

Світло згасло. Крики. Постріли. Хтось штовхнув Мирона — він упав. Спробував підвестися — удар по голові. Темрява.

Він вижив лише тому, що закотився під вівтар. Його не помітили.

Коли приїхали наряди — знайшли тіла. І безтямного Мирона.

Сваричевський прожив ще п’ятнадцять годин — у муках, від яких не рятували навіть знеболювальні. Його дружина зникла безвісти. Її так і не знайшли.

Пізніше з’ясувалося: «Апостоли Воскресіння» — не просто фанатики. Торгівля зброєю, наркотики, відмивання грошей. Людські жертви. Вбивство Сваричевського — не перше. До того були молоді дівчата — зґвалтовані, заколоті ритуальним ножем. Усе — в старих церквах, далеко від людей.

Довести причетність не вдалося. Але Мирон знав: це вони.

Головний — той, хто називав себе Еліяфасом.

Потім секта зникла. Про них ніхто не чув. Усі забули. Усі, крім Мирона.

Він жив зі спогадами про брата й трьох товаришів. З думкою: якби не злякався, не впав — можливо, щось зміг би. Але вже нічого не змінити.

Єдине, що залишалося, — знайти того виродка.

— До нас звернулися за допомогою… — голос Макса повернув його до реальності.

— Ти чуєш?

— Так… — глухо відповів Мирон. — Чую.

— Місцева поліція просить когось зі столиці. Я вирішив — це будеш ти. Але про те, що сталося тринадцять років тому, — нікому. Розумієш?

— Розумію.

— От і добре. Завтра їдеш до Високих Лоз. Удачі.

— Дякую. Удача мені знадобиться.

Тремтячим пальцем він натиснув відбою.

Телефон упав на простирадло.

Мирон лежав, дивлячись у стелю. Серце калатало важко, болісно.

Еліяфас повернувся.

І цього разу Мирон не збирається падати.