Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Смт Великі Лози. Мирон.

Він одразу зрозумів: новому начальникові не сподобався.

Анатолій Ларіонович Савчук привітався похмуро, дозволив ознайомитися зі справою лише після очевидної внутрішньої боротьби. Мирона це не здивувало. Столичних чомусь ніде не люблять — вважають вискочками, зарозумілими кар’єристами. Нічого. Переживе.

Він уважно вивчав документи, намагаючись знайти бодай якийсь слід Еліяфаса — свого давнього ворога.

Дівчину безумовно принесли в жертву. Але її тіло не було так спотворене, як тіло Сваричевського. Смерть — миттєва: перший удар прямо в серце. Інші вісім — уже після. Зґвалтування було, однак слідів сперми не виявили. Гвалтівник виявився обережним: використав презерватив, щоб не залишити біоматеріалу.

Мирон розумів: усі ці роки він переслідував примару. Той, хто називав себе Еліяфасом, найімовірніше, давно покинув країну й тепер гріє старі кістки десь на розкішних курортах Єгипту чи Маямі.

Від фотографій і висновку патологоанатома він перейшов до свідчень очевидців.

Жертва була ідеальною. Надто ідеальною — як на його думку. Хоча, можливо, так воно й було. Його увагу привернуло одне прізвище — Лазарі.

Він підняв погляд на Савчука, що сидів навпроти й не відводив суворого погляду.

— Ріана Марія Лазарі, — повільно вимовив ім’я, наче коштуючи його на смак. — Вона іноземка?

Йому здалося, що він уже десь чув це прізвище. Довго згадувати не довелося: Даміан Франческо Лазарі — відомий мандрівник. Мирон читав про нього в National Geographic. Той тривалий час жив серед племен Бака в Африці. Чи є він родичем Ріани? Чоловіком? Братом? Чи просто однофамілець? Та й чому його це так зачепило?

— Ріана Лазарі — іноземка? — уточнив Мирон.

— Італійка. Хоча каже, що мати в неї з України, — сухо відповів Савчук, не підводячи голови.

— Мені здається, ця Лазарі знає більше, ніж розповіла, — пробурмотів Мирон, скоріше до себе, ніж до співрозмовника.

Савчук кинув на нього здивований погляд.

— А знаєш, ти маєш рацію. Певен, що з нею варто познайомитися ближче. Доволі цікава жіночка. Можливо, з’їздимо?

Мирон посміхнувся й кивнув. Так, познайомитися ближче з Ріаною було б непогано. Передчуття підказувало: ця жінка не випадково опинилася в центрі подій.

Савчук витягнув смартфон і почав шукати номер. Мирон терпляче чекав. Нарешті той знайшов контакт і натиснув виклик.

Відповідь пролунала майже миттєво. Савчук увімкнув гучний зв’язок.

— Так! — почувся приємний жіночий голос із легким хрипом.

«Курить», — відзначив Мирон і посміхнувся.

— Доброго дня, пані Лазарі. Це підполковник Савчук, — ввічливо проговорив Анатолій Ларіонович.

— Я знаю, хто ви, — у голосі Ріани вчувалися нотки втоми й роздратування. — Що вам потрібно?

— Хотіли б із вами поспілкуватися.

У слухавці запанувала коротка пауза. Було чути, як десь у фоні шарудить папір або тканина — ніби вона швидко збиралася.

Нарешті Ріана відповіла:

— Добре. Приїжджайте. Але попереджаю — багато часу у мене немає.

— Ми не затримаємо вас надовго, — відповів Савчук і перервав дзвінок. Поглянув на Мирона.

— Поїхали?

— Поїхали, — відповів Мирон, відчуваючи, як усередині щось тривожно здригається.

Їхній «Опель» хрипко завівся й незабаром уже петляв вулицями селища, прямуючи до невеликого острівця багатоповерхівок, що здіймалися над смт.

Сонце ховалося за свинцеві хмари, вітер ніс запахи сирості й прілого листя. Мирон вдивлявся у вікно. Дивне відчуття не давало спокою. Можливо, він просто видавав бажане за дійсність.

Квартира виявилася в сучасному житловому комплексі — висока новобудова з охороною, великими вікнами й акуратним подвір’ям. Ліфт працював бездоганно, пахло новими меблями й свіжим ремонтом.

На дзвінок двері відчинилися майже одразу. Ріана стояла на порозі — струнка, елегантна, у простій, але явно дорогій сукні. Волосся прибране в недбалу зачіску, обличчя — красиве й серйозне. А ще вона здалася Мирону знайомою. Наче вони вже зустрічалися раніше. Хоча якби це було так — він би обов’язково запам’ятав її. Його пам’ять на обличчя була феноменальною.

— Проходьте, — сказала вона коротко, без зайвих люб’язностей.

Усередині квартира вражала: просторий вітальний зал із панорамними вікнами, кухня-вітальня — усе лаконічно й стильно. Видно, що тут живе людина з добрим смаком і достатком.

Вони сіли за невеликий скляний стіл біля вікна.

— Ви працюєте тут за контрактом? — запитав Мирон, обводячи поглядом розкішний інтер’єр.

— Так, — відповіла вона спокійно. — Мене запросили реставрувати фрески в церкві. Вона під охороною ЮНЕСКО. Впевнена, вам це й так відомо. Що саме ви хотіли почути від мене?

Голос — рівний, хоч і з легким відтінком втоми.

— Ви реставратор? — уточнив Мирон.

— Так. Спеціалізуюся на старовинних фресках і мозаїках.

Слідчий коротко кивнув. Савчук тим часом роздивлявся картину, що зображала золотоволосу дівчину в білосніжній сукні, яку викрадав демон. Саме викрадав — бо не схоже було на любощі. Вродливе обличчя дівчини було сповнене відчаю й благання про допомогу. Та благала вона марно. Картина привернула увагу й Мирона.

Він підійшов до Савчука. Дівчина на полотні нагадала Ірину Сваричевську — зниклу безвісти тринадцять років тому. А ще…

Мирон із цікавістю подивився на Ріану, що стояла осторонь.

Так, вона була дуже схожа на дівчину з картини — тільки виглядала старшою.

— Цікава картина… — проговорив він.

— Це «Викрадення Ашарат», — відповіла Ріана й байдуже знизала плечима. — П’ятнадцяте століття. Робота невідомого художника. Мені її подарували.

— Ця дівчина схожа на вас.

Не стримався Мирон. Він пильно спостерігав за її реакцією.

Його слова не вплинули на жінку. Вона виглядала відстороненою. Думки — десь дуже далеко.

— Саме тому її мені й подарували, — відповіла Ріана й узяла зі столу пачку сигарет. — Сподіваюся, ви не проти?

— Ні.

Надто швидко відповів Мирон і услужливо підніс запальничку до її сигарети. Від нього не сховалося, як тремтіли її тонкі пальці й тоненька золота обручка на них.

— А хто така Ашарат? Ніколи раніше не чув, — раптом поцікавився Савчук, продовжуючи роздивлятися картину.

— Не дивно. Вона не надто популярна. Це легенда одного зі скіфських племен, що колись населяли степи Східної України.

Ашарат була донькою Місяця й ріки безсмертя. Але її викрав демон — по наказу свого володаря. Варто було їй ступити на землю — як вона втратила безсмертя й стала звичайною дівчиною. Але демон був жорстоко покараний: він сам закохався в Ашарат. Палко й безнадійно.

У її голосі було стільки туги — наче за дівчиною, яка була лише вигадкою.

— Ви заміжня? — Мирон уважно вдивлявся їй в очі.

Ріана роздратовано знизала плечима й затягнулася.

— Це має якесь відношення до слідства?

Вона з викликом дивилася на нього — в світлих очах закипала буря.

— Якби ні — я б не питав, — спокійно відповів слідчий і поглядом указав на обручку на її пальці.

— Була. Мій чоловік помер, — коротко відказала вона.

Голос — рівний, без натяку на емоції.

— Мої співчуття.

— Не варто. Це було давно, — відрізала вона.

Ріана замовкла й підійшла до картини, задумливо вивчаючи її — наче бачила вперше.

— І ще одне питання. Хто вам Даміан Франческо Лазарі?

Ріана на мить вагалася, перш ніж відповісти:

— Брат. Але ми не спілкуємося вже кілька років.

— Чому?

— Особисте, — твердо відказала вона.

Відповідь — коротка, беззаперечна. Вона не брехала, проте й не мала наміру заглиблюватися в деталі.

Мирон задумливо нахилив голову. У цій жінці було щось особливе: за зовнішнім спокоєм відчувалася внутрішня буря.

— У вас усе? Мені треба йти.

— Церква закрита до особливого розпорядження, — нагадав їй Савчук, який до цього мовчки спостерігав за розмовою.

Ріана натягнуто посміхнулася.

— У мене є інші справи. Запис до лікаря влаштує?

— Повністю. До побачення.

Чоловіки мовчки вийшли з квартири.

— Ну як вона тобі? Що скажеш? — запитав Савчук із лукавою посмішкою.

Мирон зрозумів: це своєрідний іспит. Але те, що Савчук звернувся до нього на «ти», уже говорило: крига скресла.

— Вона знає більше, ніж говорить, — відповів Мирон. — Вам відомо, хто її брат?

Савчук ледь помітно кивнув.

— Він мандрівник. Досліджує племена Центральної Африки.

— І не лише. Він ще й відомий релігієзнавець. Професор Гарвардського університету. Спеціалізується на жертвоприношеннях і ритуальних убивствах, — додав Мирон.

Чоловіки кілька секунд мовчки дивилися один на одного.

— Хочеш сказати, ця Лазарі не випадковий свідок? — нарешті запитав Савчук.

Мирон кивнув.