Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Березень 2020 року. Смт Великі Лози. Еліяфас.
Еліяфас обережно спускався слизькими сходами, що вели до підвалу його будинку. Зовні той нічим не відрізнявся від інших осель цього району — типові пентхауси на три кімнати, збудовані в 2014 році за одним проектом давно збанкрутілою компанією. Звичайна Кіпарисова вулиця з кіпарисами, висадженими місцевою владою. Але підвал був іншим. Це було місце сили — просякнуте древньою магією, темне й живе.
Саме сюди він приніс оту статуетку древнього демона. Кров невинної дівчини повернула духу життя, але той ще залишався надто слабким. Плоть не повернулася — лише голос. Той самий голос, який наказав йому відправити відео тому педикові. Звісно, Еліяфас і гадки не мав, що Чінгісов так швидко зламається й вийде з гри. Його завданням було налякати продюсера до нестями, примусити повернутися й шукати допомоги в тієї, яку він вважав мертвою. Страх і сумління Чінгісова мали дати силу Володарю. Але все пішло не за планом. Той обрав найлегший шлях — замість боротьби просто помер. Це зруйнувало всі карти в їхній грі.
Еліяфас пам’ятав Чінгісова задовго до того, як той піднявся на вершину. Тоді той був кволим, недолугим парубком, який ні на крок не відходив від тієї шльондри з вадами розвитку. Він завжди стояв між нею і ним. Згадка про ті роки примушувала серце калатати швидше. З тих пір минуло чимало часу, але ненависть не згасла. Ту дівку він ненавидів досі — ту, що відібрала в нього все: віру, Бога й ангела.
В’ячеслав був його ангелом — охоронцем, мрією. Але з’явилася вона — і все змінилося. Вона звабила його. Через неї В’ячеслав зрадив друга й рятівника. Навіть зараз, згадуючи це, Еліяфас відчував пекучий біль. Тоді їй вдалося уникнути розплати. Вона уклала союз із демоном — і той врятував її. Але спогади про ті дні, коли вона була його полонянкою, коли він міг робити з нею все, на що була здатна його хвора фантазія, досі приносили задоволення. Часто, трахаючи чергову повію, він уявляв на її місці саме ту дівку: тіло, наче висічене з білосніжного мармуру якимось античним скульптором, золоте волосся, що спадало ледь не до долівки, обличчя з тонкими, надто правильними рисами — наче вона щойно зійшла з картин Рафаеля. Усе це збуджувало його. Він ніколи не забував її. Ніколи.
І тому, коли побачив її знову — через стільки років, — згасле бажання спалахнуло з новою силою. Цілий місяць, відколи вона приїхала до міста, він стежив за нею. На перший погляд — нічого особливого: самотня, достатньо вродлива жінка, яка дозволяла собі молодих коханців. Дім — робота, робота — дім. Інколи заходила в «Смерекову колибу», виливала пару склянок вина чи сидру, виходила звідти вже з новим чоловіком.
Він міг би без труднощів схопити її й приволокти до підвалу. Міг би вже давно знищити. Помститися за все, що вона відібрала. Але було зарано. Вона належала його Володарю. Той ясно дав зрозуміти: вона заплатить — але пізніше. А поки Еліяфас мав зробити все, щоб повернути Володарю силу й міць.
Він продовжував спускатися — все глибше, освітлюючи шлях електричним ліхтариком. Тьмяний промінь вихоплював із густої, наче кисіль, темряви вологі стіни, місцями порослі сивим мохом і цвіллю. Нарешті сходи закінчилися. Перед ним відкрилося просторе приміщення — ідеальне коло. У центрі стояв жертовник із чорного обсидіану. На ньому — статуетка, вирізана з кістки якоїсь тварини. Робота примітивна, груба: потворний чоловічок із величезним фалосом — для тих темних віків звичайна річ.
Тарґамез. Саме так він назвався.
Колись — верховне божество кочового племені. Народжений від небесного вогню й землі. Запевняв, що з’явився, коли блискавка вдарила в ґрунт. Плем’я знайшло його й виховало — зробило своїм богом. Але згодом усе змінилося. Плем’я зникло під натиском ворогів — і він утратив божественний початок. Став звичайним хлопчиськом, бо ніхто вже не вірив, що він бог. Довго скитався степом — скинутий зі свого п’єдесталу, наляканий і нікчемний. Легка здобич для хижаків і ворожих племен. Хто знає, чим би все закінчилося, якби його не знайшов правитель наймогутнішої держави й не привіз до свого палацу. Дружина правителя не могла народити спадкоємця — і хлопець став йому за сина. Невдовзі правитель помер — вражений отруйною стрілою під час полювання. Хлопець мав би правити. Але на трон зійшла його названа мати. Жорстока правителька й могутня чаклунка. Вбачаючи в ньому загрозу, вона наказала поховати його живцем, а дух ув’язнила в потворній статуетці. У ній він мучився століттями — аж поки його не звільнив Еліяфас.
Усе це він знав зі слів самого демона. Але не мав причин не довіряти. До того ж знав ту жінку, яка ув’язнила Тарґамеза. Тоді вона була ще дівчиною — але вже володіла вражаючою силою. Звабила його найкращого друга. Через неї той зрікся всього, до чого вони йшли разом роками. В’ячеслав кинув його — і їхню спільну справу — лише заради неї.
Та він знайшов їх через сім років. Знайшов — і жорстоко помстився. Усі зрадники мають бути покарані. Зрада — найтяжчий гріх. Іуда зрадив Христа — свого Вчителя. В’ячеслав зрадив його — того, хто вивільнив його з темряви й подарував надію на Світло. Але той відмовився від Світла заради звичайної дівки. Еліяфас покарав зрадника. Але його шльондра тоді втекла. Викликала демона — і той забрав її. Та тепер їй не втечеться. Розплата неминуча.
Чоловік підійшов до вівтаря й упав на коліна.
— О Величний Тарґамезе — боже небесного полум’я, благаю тебе: дай мені знак і вкажи правильний шлях, — надто урочисто промовив він.
Тіні навколо заворушилися, сплелися в розмитий людський силует.
— Мені потрібна свіжа кров, — прошелестів ледь чутний голос. Здавалося, він звучав нізвідки й одночасно звідусіль. — Я надто слабкий. Мені потрібна нова жертва.
— Так, мій Володарю. Я все виконаю. Я знайду тобі нову їжу, — солодко зашепотів Еліяфас, схиляючи голову до самої долівки перед тінню.
— Ти маєш зробити це якомога швидше. В мене обмаль часу.
— Так, мій Володарю. Я зроблю все, як ти накажеш. Твоя воля — закон для мене, — покірно відповів він, не наважуючись підняти голову.
Його покора примусила Тарґамеза розсміятися — зловісно, неприємно.
— Так. Моя воля — закон для тебе, — погодилося древнє божество й голосно розсміялося.
Його сміх був подібний до грому в травневу грозу. Еліяфас злякано згорбився. Він боявся цієї істоти. Але розумів: без неї йому не досягти бажаного. Їх об’єднувала єдина мета — знищити ту, яка колись знищила їх обох.
