Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Смт Великі Лози.

Містечко ще дрімало в передвечірній тиші, коли старенький темно-синій «Опель» м'яко викотився на головну вулицю. За кермом - сивочолий чоловік у капелюсі з опущеними полями, що затінював обличчя. Усмішка не сходила з його вуст: м'яка, заспокійлива, майже батьківська. У такої людини годі запідозрити щось темне. Хіба що надто уважний погляд затримався б на його руках - ідеально чистих, але з нігтями, під якими ніби залишився тіньовий слід старої землі чи пилу чужих домівок.

Еліяфас пригальмував на окраїні, де бетонні багатоповерхівки давно втратили обличчя. Цього разу - не біля лавки, а навпроти старої закинутої крамниці, де в темному проході жевріла цигарка. Слабке полум'я висвітлювало обличчя дівчини - занадто молоде, щоб бути настільки втомленим.

Вона стояла в легкому, давно не праному пуховику з дірками на рукавах, у джинсах, що колись мали модний фасон, і кросівках без шнурків. Волосся - русяве, тьмяне, наче посивіле від пилу. Але навіть у цьому вигляді в ній жевріла краса - щось таке, що не змогли до кінця витравити холод, голод і безнадія.

Вона стояла з руками в кишенях, іноді роззираючись, наче шукала когось - або щось. За поглядом було видно: вона навчилася боятися.

Еліяфас мовчки спостерігав. Її було легко не помітити. Ще легше - не згадати, якщо зникне.

Він вийшов з машини й підійшов повільно, не загрозливо, з тією ж професорською доброзичливістю, яку колись використовував перед першокурсниками.

- Ти не змерзла, дівчинко?

Вона здригнулася, але не відійшла. Її очі ковзнули по ньому - оцінили. Старий, не виглядає божевільним. Може, просто хоче поговорити. А може - хоче тіла. Це навіть краще. За тіло ще можна щось отримати.

- А що, - відповіла вона хрипло, з викликом, який більше нагадував самозахист. - Якщо й так, то вас це хвилює?

Еліяфас усміхнувся.

- У мене вдома тепло. Є їжа. І... - він витяг пляшку з сидіння поруч, - трохи коньяку, якщо хочеш зігрітись.

Очі дівчини блиснули. Голод, втома, сумнів і звичка продавати себе змішалися в одному погляді. Вона зробила кілька кроків, наблизилась. Подивилася на машину. Потім знову на нього.

- Ви не коп?

- Ні, - відповів він без жодної паузи.

Вона ще секунду вагалася. Але потім зітхнула - майже зневажливо, не до нього, а до себе.

- Добре. Але щоб без побоїв.

- Звісно, - сказав Еліяфас, відчиняючи дверцята. - Ти будеш у безпеці.

Дівчина сіла.

- Таня, так? - запитав він, коли вони вже кілька хвилин їхали мовчки, а ніч за вікном розчинялася у вогких сутінках передмістя.

- А вам яке діло? - пробурчала вона, тримаючи пляшку обома руками, ніби це був рятівний круг.

- Просто цікаво, - м'яко сказав він. - Можна я тебе так називатиму? Таня. Гарне ім'я.

Вона знизала плечима.

- Можете як хочете.

Еліяфас не поспішав. Їхав обережно, ніби насправді турбувався, щоб не потрясло. На світлофорі нахилився й додав:

- Знаєш, я подумав... Можливо, тобі не потрібно більше мерзнути на вулиці. Я міг би допомогти.

Таня скоса подивилася на нього:

- Грошей у вас багато, чи що?

- Ні, я не олігарх. Але в мене є будинок. Невеликий, за містом. І... - він зітхнув, з удаваною вагою, - ...дружина хвора. Прикута до ліжка. Раніше я сам доглядав за нею, але сили вже не ті. Може, ти могла б допомогти? Просто - приглянути. Готувати не треба, вона майже нічого не їсть. Головне - бути поруч, давати ліки, поговорити іноді.

Таня трохи розгубилася. Її пальці стиснули пляшку міцніше.

- А навіщо я вам? Скільки вам років?

- Сімдесят два. Але я ще не зовсім розвалюха, - усміхнувся він. - Просто втомився. А ти - молода. Здаєшся розумною. Хто знає? Може, це твій шанс.

- І що - просто жити у вас? Без... цього всього? - Вона кивнула на пляшку.

- Якщо хочеш - можеш випити. Якщо не хочеш - ніхто тебе не примусить. Я ж не звір. Я - людина, Таню. Просто самотня людина, яка бачить перед собою іншу самотню людину.

Тиша зависла між ними. Машина тихо гуділа.

- Я... я колись хотіла бути медсестрою, - раптом прошепотіла вона. - У школі. Давно.

Еліяфас похитав головою з доброзичливою усмішкою.

- То бачиш - не дарма тебе знайшов. Може, все ще можна виправити.

Таня не відповіла. Але її плечі трохи розслабилися. Вперше за довгий час у неї з'явився шанс щось змінити в злиденному житті.

Авто повільно звернуло з головної дороги у новий житловий масив. Дощові ліхтарі кидали м'яке світло на мокрий асфальт, а попереду виднілася лінія майже ідентичних двоповерхових будинків - охайних, зі строгими фасадами, однаковими терасами та штучними газонами. Тиша тут була щільною, наче ватяна ковдра.

- Це тут, - сказав Еліяфас, плавно зупиняючи машину біля одного з будинків. - Шістнадцятий, але вони всі схожі, - усміхнувся.

Таня глянула навколо. На сусідній веранді блимало світло - там курив хтось у халаті. Далі по дорозі проїхав велосипедист із ліхтарем. За скляними вікнами кількох будинків миготіли телевізори, відлунюючи голосами новин.

- Людей тут багато, - промовила вона, швидше до себе.

- Так. Спокійний район. Тут усі тримаються окремо, але на свята вітаються, - кивнув Еліяфас. Він вимкнув двигун, узяв з-під сидіння парасолю. - Пішли, не хочу, щоб ти промокла.

Будинок був світлий, обкладений жовтуватим каменем, вікна закриті дерев'яними жалюзі. Все виглядало чисто, впорядковано - навіть доріжка від машини до ганку була вистелена декоративним камінням, а на ґанку стояли дві великі вазони з ялівцем.

Таня знову озирнулася. Побачила, як по інший бік вулиці відчиняються двері - звідти вийшла жінка з собакою.

- Наче нормально тут у вас, - обережно сказала вона.

- А я ж казав, - відповів Еліяфас. У його голосі не було ні краплі фальші. - Заходь. Зігрієшся, я чай зроблю.

Він відкрив двері - і впустив її першою в будинок.

Всередині пахло чистотою, якимось старим деревом і трохи - ваніллю.

- Моя... Марія, дружина - вона любила такі запахи. Залишив усе як було, - тихо промовив Еліяфас, і його очі на мить потемніли. Але швидко посміхнувся. - Іди, не бійся. Можеш навіть прийняти душ, якщо хочеш.

Таня не відповіла. Вона ступила на м'який килим, ще раз озирнулася на вулицю - але вже не з тривогою, а з дивним полегшенням. Її ноги були втомлені, живіт порожній, а тіло тремтіло не від страху, а від холоду.

Може, й справді пощастило. Може, світ ще не зовсім здичавів.

Вода лилася гаряча, майже обпікаюча, і Таня не могла згадати, коли востаннє відчувала щось подібне - справжнє тепло. Плитка у ванній кімнаті була блискуча, рушники пухкі, нові. У дзеркалі вона бачила себе змучену, з очима, в яких залишилася тільки тінь колишньої юності. Але вологе волосся спадало на плечі м'якими хвилями, шкіра розпарилася, і вона відчула, що все ще жива.

Та коли вимкнула воду, одяглася в запропонований халат, все одно вслухалася в тишу будинку. Він не приходив. Не нав'язувався. Не намагався торкнутися чи підглядати. Це здавалося навіть... дивним. Її досвід підказував, що завжди приходить момент, коли доброзичливість виявляється приманкою.

Вона вийшла у коридор, соромлячись своїх босих ніг і трохи вологого волосся. Але будинок дихав затишком і спокоєм. У вітальні панувала напівтемрява, на столику горіла лампа з м'яким абажуром.

На стіні над каміном висіло фото - кольорове, у позолоченій рамці. Жінка з довгим золотим волоссям, світлими очима й легкою усмішкою. Вона була прекрасна. Занадто. У її поставі була така витонченість, що Таня мимоволі підійшла ближче.

- Це вона? - спитала тихо, коли за спиною пролунав легкий крок.

- Так, - відповів Еліяфас. У його голосі не було нічого зайвого. - Марія. Колись ми багато подорожували. А потім... вона занедужала.

Він поставив тацю з чаєм і сандвічами. Листкові тістечка з кремом, щось м'ясне, навіть шматочок сиру. Таня ковтнула слину.

- Ти не поспішай. Усе встигнеться. Їж, - мовив він доброзичливо. - А я... я радий, що ти тут. Марії дуже самотньо останнім часом. Їй буде легше з тобою.

Він відійшов до каміна, присів у крісло. Усе було настільки буденно, навіть буденніше, ніж у будь-якому з будинків, де вона побувала за останні роки. Таня взяла чашку - її руки більше не тремтіли. Уперше за довгий час вона відчула, що, можливо, доля їй таки посміхнулася.

Таня сиділа на дивані, загорнувшись у вовняний плед, і пила чай з медом. Тепло розливалося по тілу, зморені м'язи розслаблялися. Її погляд час від часу повертався до фото жінки на стіні.

- Вона така гарна... - знову прошепотіла вона.

Еліяфас посміхнувся сумно, але щиро.

- Так. Вона була моїм світлом. Зустрів її на конференції у Відні. Розумна, ніжна... Але хвороба з'їла її потрохи. Я довго відмовлявся в це вірити. Потім боролися - роками. Тепер вона рідко виходить зі своєї кімнати. Світло їй болить. Голоси дратують. Але вона ще тут. І... вона все ще моя Марія.

Таня мовчала. Їй було соромно за свої перші підозри, за думки, які вона мала, коли сідала до його машини. Їй навіть здалося, що вона плакатиме. Від утоми. Від голоду. Від людяності, яку вона давно вже не зустрічала.

- Можеш залишитись, - додав він м'яко. - Якщо тобі тут добре.

- Мені добре, - прошепотіла вона. Сандвіч був найсмачнішим, що вона їла за останній рік. А чай... чай був як спогад про дитинство.

Її очі ставали важчими. Голова хитнулася, вона відчула, як щось тягне її вниз у м'яку, теплу темряву.

- Вибач... щось... я... - пробурмотіла Таня, намагаючись підняти голову, але сили не було.

Еліяфас тихо підвівся, підійшов і, з ніжністю на обличчі, нахилився до неї. Її тіло було м'яким, обм'яклим, легким. Він зняв з неї плед, обережно підняв на руки - наче дівчинку, яка заснула в бібліотеці після довгого читання.

- Спи, моя ластівко, - прошепотів він.

І неквапно поніс її через вітальню, в коридор, до малопомітних дверей у підлозі, захованих килимом. Важкий люк відчинився без скрипу. Знизу війнуло холодом. Там, у глибині, чекала темрява. І Тарґамез.