Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Мілан, Італія. Тимур Чінгісов.

Він почувався виснаженим — наче з нього витягли всі сили до останньої краплі.

Прем’єра мюзиклу пройшла з тріумфом. Завтра всі газети — від Corriere della Sera до українських таблоїдів — писатимуть про нього. Усі видатні критики будуть у захваті від таланту сільського хлопця, якого він — Тимур Чінгісов, уже впливовий продюсер — підібрав колись на вулиці. Саме підібрав.

Він пам’ятав той день до найдрібніших деталей, ніби все сталося вчора.

Похмурий осінній день. Небо падало на землю суцільним сірим мороком. Автомобіль зламався. Замість таксі Тимур вирішив спуститися в метро — звичайне, громадське, яке в роки його юності здавалося недосяжною мрією. Тоді поїздка до Києва була лише шкільною екскурсією. Він і уявити не міг, що колись житиме неподалік від Банківської, що з вікна квартири бачитиме офіс Президента й знаменитий будинок із химерами.

Він вбіг у підземку, ховаючись від дощу, що моросив уже третій день. Мокре волосся прилипло до скронь. Спочатку він навіть не помітив хлопця, що грав на гітарі, притулившись до білої плитки стіни. Біля ніг — відкритий футляр: дрібні монети, кілька купюр. Звичайний вуличний музикант. Таких у Києві не бракувало.

Але хлопець підняв голову. Їхні погляди зустрілися.

Світло-сірі очі — чисті, сповнені юнацького запалу, якого в Тимура давно не лишилося. Хлопець посміхнувся — і ця посмішка, наче сонячний промінь крізь грозові хмари, зігріла щось усередині. Тонкі пальці пробігли по струнах. Ніжна, давно забута мелодія торкнулася серця.

Колись, дуже давно, він грав цю мелодію для неї — для єдиної дівчини, яку по-справжньому любив. Навіть через роки біль не вщухав.

А коли хлопець заспівав той романс — Тимуру здалося, що співає ангел. Саме це вирішило долю Олега. Згодом уся Україна, а тепер і Італія знатимуть його як Едмунда.

Замість грошей Тимур кинув у футляр візитівку.

— Якщо зацікавить пропозиція — телефонуй. У будь-який час.

Олег не зателефонував. Пізніше Чінгісов дізнався: хлопець вирішив, що це черговий заможний дивак, якому захотілося розважитися з симпатичним юнаком.

Тимур знайшов його сам — на тій самій станції. Так почалися їхні стосунки. Спочатку — співпраця. Потім — щось значно більше.

Тепер Олег-Едмунд міцно спав у сусідній кімнаті, виснажений після прем’єри.

А Тимур не міг заснути.

Незрозуміла тривога стискала груди. Нерви натягнуті, наче струни. Інколи таке траплялося перед лихом. Але він ніколи не знав, яким саме воно буде: порізаний палець чи теракт десь далеко. Сьогодні відчуття було сильнішим, ніж будь-коли.

Він сидів у кріслі в кімнаті, що слугувала одночасно бібліотекою й кабінетом. Заплющив очі, прислухався до нічного Мілана. Шум автомобілів на Via Melchiorre Gioia, далека мелодія — щось схоже на Дебюссі, — чиїсь приглушені голоси. Монотонно цокав старовинний годинник на камінній полиці.

Не помітив, як провалився в напівсон-напівмарення.

Розбудив звук повідомлення на ноутбуці. Стрілки годинника зійшлися на дванадцятій.

Тимур позіхнув, потягнувся. Перед тим як лягти поряд із коханим, вирішив глянути.

Напевно чергове привітання з України. Пізно, але кого це колись зупиняло?

Він клікнув на конверт.

Відеоповідомлення.

На екрані — церква. Звичайна сільська православна церква, де, мабуть, давно не правили служби. Камера спрямована на вівтар. Навколо мерехтять свічки, розганяючи темряву по кутках.

До вівтаря підійшов високий чоловік у чорній чернечій рясі, підперезаній мотузкою. Каптур низько насунутий — обличчя не видно.

Тимур відчув: той посміхається.

З темряви вийшла ще одна постать — така ж ряса, але обличчя сховане під гротескною маскою. Під руки вона вела дівчину в тонкій нічній сорочці. Темно-русе волосся спадало до плечей, голова безвільно схилена на груди.

Тимур напружився. Схоже на початок порно. Але інтуїція кричала: ні.

Дівчину підвели до вівтаря. Перший чоловік різко зірвав з неї сорочку, оголивши струнке, юне тіло.

«Не дивися. Знищ це. Забудь», — прошепотів внутрішній голос — той, що належав Практику.

Але Тимур не міг відірвати погляду.

Дівчину поклали на вівтар.

Чоловік у рясі підійшов. У руці — довгий кинджал. Лезо блиснуло в мерехтінні свічок.

Усе сталося миттєво.

Кинджал увійшов у груди. Тіло здригнулося. На вродливому обличчі вперше проступив біль — змішаний зі страхом. Вона прийшла до тями. Але запізно.

Темна кров хлюпнула на груди, на вівтар. Тіло судомно здригнулося й застигло.

Камера наблизилася до обличчя. Тимур дивився в мертві, широко розплющені очі, в яких відбивалися вогники свічок. Він ще чекав, що вона підведеться. Але знав: марно.

Це не фільм. Це справжнє.

Він не міг поворухнутися.

Навіщо мені це? Чому вони прислали це саме мені? Що їм потрібно?

Відповідь була одна: вони знали. Знали про його минуле. Знали, що він зробив тоді. І тепер прийшов час розплати.

Зображення блимнуло, пішло кубами. Ще мить — і перед ним чистий екран. Тимур тремтячою рукою клікнув на повідомлення знову. Воно не відкрилося. Лише напис: «Сторінку недоступно. URL не вдається завантажити».

Він полегшено зітхнув.

Сон. Чергове жахіття з минулого.

Вимкнув ноутбук. Підвівся, щоб піти до спальні, лягти поруч із Едмундом.

І завмер.

Дівчина стояла просто перед ним.

Вологе темне волосся прилипло до блідих, впалих щік і оголених плечей. З одягу — лише біла простирадло в кривавих плямах.

Тимур скрикнув, відсахнувся.

Це була вона — з відео. Але тепер не така вродлива й невинна. Вона посміхалася — зловісно, мертво — і повільно йшла до нього.

— Подивися на мене! — наказала вона глухим голосом, що долинав ніби з-під землі. — Подивися, що вони зі мною зробили.

Вона скинула простирадло. Худе тіло, якого вже торкнулася смерть. Глибока рана в грудях — там, де колись билося серце.

— Я померла за тебе. Я померла, щоб ти повернувся й закінчив те, що не закінчив тоді.

Вона розчинилася в темряві кабінету — наче й не було. Лише важкий, солодкуватий запах тліну залишився в повітрі.

«Ні…»

Тимур похитуючись вийшов із кабінету — подалі від смердючого привида.

— Ні. Я не повернуся, — прошепотів він. — Я не зможу знову зробити це. Не без неї. А вона там, звідки не повертаються.

Він увійшов до спальні.

Едмунд спав, розкинувшись на широкому ліжку. Біляве волосся розсипалося по білосніжних подушках. Обличчя — спокійне, майже дитяче.

Тимур схилився, ніжно поцілував його в щоку. Хлопець посміхнувся крізь сон, але не прокинувся.

— Прощавай… — прошепотів Тимур.

Він пішов до ванної. На полиці — флакон зі снодійним. Він завжди мучився безсонням. Сьогодні з цим буде покінчено назавжди.

Висипав таблетки в склянку. Долив води з-під крана. Ретельно розмішав.

Повернувся до кабінету.

Випив усе до краплі.

Він намагався втекти від себе. Від власних демонів.

Залишив одне кохання, щоб там, за межею, нарешті зустріти інше.