Раді Вас бачити!

Червень 1981 року. Смт Верхівка. Ольга.

Ольга сиділа на краєчку кушетки, щільно  у старенький, вицвілий халат. У кабінеті панувала тиша — лише тікали годинникові стрілки та час від часу скрипіло крісло, в якому сиділа Надія. Лікарка розглядала записи в картці з важким, зосередженим обличчям. Пальці її нервово перебирали папір.

— Ти знову втратила вагу, — озвалася вона нарешті, не підводячи очей. — Це ненормально на такому терміні. Вісім місяців, а ти важиш менше, ніж у четвертому.

Ольга не відповіла. Вона дивилася у вікно, де сірий осінній день повільно змикався в дощову темряву. Дрібні краплі ковзали по склу, залишаючи змиті сліди. Здавалося, це вікно — єдине, що ще тримало її в цій реальності.

— Я не бачу ніякого набряку, жодних ознак розвитку плоду, як мало б бути, — продовжила Надія. Голос її затремтів. — Ти ж знаєш, я ніколи б не стала тебе лякати без підстав. Але щось тут не так.

Ольга нарешті повернулася до неї. У її погляді не було страху — лише втома.

— Можливо, його там взагалі нема, — відповіла вона майже шепотом. — А може, він уже не мій.

— Не твій? — Надія сполотніла. — Що це значить?

Ольга знизала плечима. Погляд її ковзнув по стіні, де висів плакат з анатомією жіночого тіла — надмірно докладний, надмірно живий.

— Я тоді… знала, що не варто. Але він був… особливий. Та гробниця… щось зі мною зробило. Якби ти бачила її очі…

Надія підвелася з крісла, підійшла до Ольги й обережно торкнулася її плеча.

— Ти маєш народити, Ольго. Це небезпечно, але відмовитися зараз уже пізно. Ти мусиш триматися.

Ольга всміхнулася — тонко, майже сумно.

— Я не боюся за себе. Я боюся, що народжу не дитину. Що це буде щось інше.

І в цю мить вікно різко тріснуло — з тонким, мов голка, звуком. Обидві жінки здригнулися. Зовні вітер здіймав зливу в вихори, а десь далеко прогримів глухий удар грому — не властивий осені.

Жінки нервово переглянулися й подивилися у вікно. Чорний ворон здійнявся з гілки дерева, що росло поряд, і полетів геть — у сиве небо.

— Це просто нерви, — м’яко, але твердо сказала Надія, намагаючись усміхнутися. Вона сіла поруч, узяла Ольгу за руку. — Вагітність — це випробування не лише для тіла, а й для свідомості. У всіх бувають такі думки. Але ця дитина — твоя. Тільки твоя, чуєш?

Ольга повільно відвела погляд від вікна. Очі її залишалися порожніми — ніби вона вже давно була десь далеко, в іншому часі й просторі.

— Я тоді не одразу зрозуміла, — прошепотіла вона, ніби сама до себе. — У саркофазі лежала жінка. Її тіло було… неушкоджене. Як ніби вона тільки-но заснула. У неї було золоте волосся — довге, аж до стегон. І обличчя… красиве, надто правильне, не людське. Але найстрашніше — очі. Вони були відкриті. Вона дивилася на мене.

Надія стиснула її пальці.

— Можливо, це був сон?

— Ні, — похитала головою Ольга. — Я тоді відчула щось… як холодну тінь, що пройшла крізь мене. І після того я вже була не сама. Я чула голос. Шепіт. Інколи він говорить, коли я сплю. А інколи, — вона провела пальцями по животі, — звідси. Він говорить зсередини.

Надія спробувала зберегти спокій, але губи її злегка здригнулися.

— Це гормони, Олю. Це втома. Це все залишає слід. Але зараз ти в безпеці. Ти тут, у місті. Зі мною.

Ольга знову всміхнулась — тією ж тонкою, майже чужою усмішкою.

— Вона не залишилась у гробниці, Надю. Вона пішла зі мною. І тепер вона в мені. Чекає.

Ольга повернулася додому втомлена — але не фізично, а скоріше внутрішньо, ніби все, що тримало її купи, від’єдналося й пішло геть. Квартира зустріла її мовчанкою — сірою, порожньою, спокійною. Вона скинула пальто, залишила сумку на підлозі, роззулася й одразу попрямувала до спальні. Жодного дзвінка, жодної думки. Нікого не хотіла чути. Не хотіла нічого вирішувати.

Лягла, як у забуття. Дивилася у стелю, поки очі самі не зімкнулися. В голові лиш крутився один рядок: все вже закінчилося… І це було солодке полегшення, майже щастя.

Але воно не тривало.

Уранці її розбудив різкий біль унизу живота. Спочатку тупий і нечіткий, як спогад. Потім — як хвиля, що накриває. Вона сіла на ліжку, важко дихаючи. Шкіра на спині покрилася потом. Ще один спазм — сильніший, мов хтось зсередини розривав її на шматки.

Ольга затулила рот рукою, щоб не закричати. Тіло трусилося. Вона не одразу зрозуміла, що відбувається. Це не мало бути зараз. Ще не час. Ще цілий місяць! Але біль приходив знову і знову — щоразу глибше, щоразу точніше.

Вона схилилася, обіймаючи живіт, і вперше за ці довгі місяці — по-справжньому злякалася.

Це почалося…

Біль ставав нестерпним. Ольга, тремтячи, зібрала речі в стару потерту сумку, засунула туди документи, рушник, пелюшку — все на автоматі, без усвідомлення. Потім накинула пальто й вийшла на сходи, опираючись на поручні, бо ноги вже не слухалися.

Не дзвонити в «швидку», ні. Це зайве. Це ще не точно. Може, просто спазми…

Вона пригадала — недалеко жив Петро, колишній колега, самотній, скромний. Не питатиме зайвого, просто допоможе.

Двері відчинилися майже одразу. Побачивши її — бліду, з мокрим волоссям, зі зболеним поглядом — Петро лише мовчки кивнув і підтримав під руку. Вони не говорили дорогою. Машина старенька, але їхала швидко.

Коли вони під’їхали до лікарні, було ще темно — початок дня, світанок ще не розірвав сіре небо. Петро допоміг їй вийти, і вже на вході Ольга втратила рівновагу. Її підхопили санітари.

У пологовому відділенні лікарі метушилися. Усе було як у тумані — світло, голоси, шурхіт білих халатів. Надя з’явилася сама — вона сьогодні чергувала. Побачивши Ольгу, завмерла, і на обличчі промайнула ледь помітна тінь страху.

— Це вона, — сказала одній з акушерок. — Підготуйте все. Восьмий місяць…

Вона нахилилася до Ольги, яка вже лежала на каталці, в напівнепритомному стані:

— Чуєш мене? Ти народиш. Але ми не знаємо… чи виживе дитина.

Ольга ледь відкрила очі. На її губах з’явилася кривава посмішка.

— Воно… не має вижити…

Надя зціпила зуби.

— Тихо. Ти не розумієш, що говориш. Ми зробимо все, щоб врятувати вас обох.

У приміщенні запахло кров’ю та ефіром.

Пологи тривали годинами. Години, злиті в одне безмежне марення болю, крику, мокрих простирадл. Надя стискала Ользі руку, підбадьорювала, наказувала тужитися — жорстко, владно, як це вміють лише лікарі, коли між життям і смертю лишається тонка грань.

Ольга задихалася. Кров капала на підлогу. Тіло підводилося дугою і знову падало на кушетку. Все було розмито, наче у воді — голоси, світло, стіни, Надя.

Щось у середині неслося на волю, розриваючи її зсередини.

— Ще! Ще трохи! — голос Наді прорізав простір, мов удар хлиста.

І раптом — усе зупинилося.

Ольга відчула, як щось вийшло з неї. Вона відкинулася, вся змочена потом, губи білі, очі скляні. Настала тиша.

Тиша.

Вона не чула плачу. Не було крику, ані жодного звуку — тільки важке дихання медсестри й ледь чутний шелест гінекологічних інструментів.

Мертва, — подумала Ольга. І в ту ж мить її серце зігрілося дивною хвилею полегшення.

Воно не залишилося тут. Воно не буде з нами.

Надя вже тримала крихітне тільце в руках, розглядала його мовчки, нахмурена. І тоді…

— Ой, — здригнулася медсестра.

Дитина, несподівано для всіх, спершу хрипко, а потім голосно закричала. Кричала, мовби проклинаючи сам факт народження, надриваючи невидимі струни в повітрі.

Надя засміялася зі сльозами на очах:

— Народилася морячка! Вижила, чуєш?!

Ольга вже не чула. Вона провалювалася в темряву — ніби десь глибоко під лід. В очах потемніло.

— Швидко! Капельницю! Вона втрачає свідомість! — вигукнула Надя.

Дитину загорнули в біле простирадло, щільно, наче в кокон, і понесли геть. Ольга лише краєм свідомості вловила звук зачинених дверей і забуте світло ламп над головою.

Ольга відкрила очі ненадовго. Все було в молочному серпанку: лампа тьмяно мерехтіла вгорі, Надя щось говорила медсестрі — тихо, швидко, професійно. Десь поруч плакала дитина. Той звук пронизував її до кісток.

Вона знову заплющила очі.

Ні, — подумала. — Я не візьму її. Це не моя дитина. Вона не повинна бути тут.

Її пальці, бліді та кволі, стиснули ковдру. Хотілося щось сказати, але язик не слухався.

Вона вже не з мене. Вона — з того саркофага.

Поруч хтось нахилився, поправив їй подушку. Здається, Надя.

— Вона в нормі. Все буде добре, Ольго.

Ольга ледве чутно прошепотіла:

— Заберіть її. Віддайте… комусь.

— Що ти таке кажеш? — Надя зупинилася. Її обличчя затверділо, погляд став холоднішим. — Ти ще відійдеш, почуєш? Це шок. Це пройде.

Ольга відвернулася до стіни. Вона більше нічого не казала. Вона більше нічого не хотіла казати.

Свідомість повільно згасала — немов хтось повертав регулятор світла в темряву.

Може, вона й справді не виживе, — пронеслося останньою думкою. А як виживе… то не моя це буде дитина.

І вона провалилася в сон — важкий, без снів, без часу.