Раді Вас бачити!

Анрі прокинувся рано. За вікном ще сіріло, але в кімнаті вже було достатньо світла, щоб бачити кожну деталь. Він лежав на спині, не рухаючись. Тіло відчувалося... незвично. Не боліло. Просто було гарячішим, ніж треба. Шкіра на руках і шиї ніби натягнута, чутлива до кожного подиху повітря. Нашийник лежав на ключиці теплим металевим пасмом - уже не холодний.

Він сів. Повільно. Голова трохи запаморочилася - не сильно, але відчутно. Серце стукало швидше, ніж зазвичай. У животі виникло легке, тягнуче тепло, ніби хтось повільно розпалював вогонь десь глибоко всередині. Анрі знав цей симптом. Перший. Той, що приходить за кілька днів до справжньої тічки. Стрес прискорює. Запах альфи поруч - теж.

Він торкнувся живота долонею. Тепло пульсувало під шкірою. Не боляче. Поки що. Але вже помітно.

Він встав. Підійшов до вікна. Сад за склом був мокрим від нічного дощу. Анрі притулився лобом до холодного скла. Це трохи допомогло, охолодило шкіру на обличчі. Але тепло в животі не відступило. Воно тільки посилилося, коли він згадав учорашній вечір: руку Віктора на стегні, губи на скроні, запах, який обволікав, як дим.

Анрі стиснув щелепи. Він не дозволить цьому керувати. Не зараз.

Він повернувся до дзеркала. Подивився на себе. Очі все ще яскраві, але повіки трохи набряклі. Шкіра на шиї й ключицях почервоніла, ледь помітно, але він бачив. Запах його власних феромонів уже змінився: солодкуватий, теплий, той, що кличе. Він знав, що Віктор відчує це першим.

Двері відчинилися без стуку.

Віктор увійшов. У руках - піднос: кава, хліб, масло, фрукти. Він поставив його на столик біля ліжка. Подивився на Анрі - довго, спокійно.

— Доброго ранку.

Анрі кивнув. Не відвів погляду. Стояв прямо, руки опущені вздовж тіла.

Віктор підійшов ближче. Зупинився за крок. Ніс злегка розширився — він відчув. Анрі бачив це: як очі Віктора потемніли на мить, як щелепа напружилася.

— Ти вже відчуваєш, -—сказав Віктор тихо. Не питання. Факт.

Анрі не відповів. Просто дивився.

Віктор простягнув руку. Пальці торкнулися щоки Анрі. Легенько, ніби перевіряючи температуру. Шкіра під його дотиком відразу відреагувала: мурашки по всьому тілу, тепло в животі спалахнуло сильніше.

Він не відводив руку. Великий палець повільно провів по вилиці, спустився до кутика губ.

Анрі відчув, як дихання стало нерівним. Не від бажання. Від злості на себе. Від того, що тіло вже зраджує.

— Я не боюся, — сказав він тихо, але твердо.

Віктор усміхнувся - коротко, майже лагідно.

— Ти не боїшся. Але тіло боїться. Воно знає, що без допомоги буде боляче.

Він нахилився ближче. Губи торкнулися скроні Анрі. Вже знайомий жест. Але цього разу довше. Дихання гаряче на шкірі.

— Я можу полегшити перші дні. Без укусу. Без зайвого. Просто... близькість. Тепло. Дотик. Ти не мусиш просити. Просто скажи «так».

Анрі стояв нерухомо. Тепло в животі вже пульсувало рівно, як серцебиття. Шкіра горіла там, де торкався Віктор. Запах альфи заповнював кімнату - сильний, заспокійливий, небезпечний.

Він відчув, як ноги стали слабшими. Не від страху. Від реакції тіла.

Але голос не зрадив.

— Я подумаю.

Віктор відступив. Подивився на нього ще раз - оцінююче, задоволено.

— Подумай. Але не затягуй. Перші симптоми - це тільки початок.

Він вийшов.

Анрі залишився стояти посеред кімнати. Дихав повільно, намагаючись заспокоїти пульс.

Він підійшов до столу. Взяв каву. Рука ледь тремтіла - зовсім трохи.

Він знав: якщо не знайти блокатори найближчим часом - тічка прийде швидко. І тоді Віктор отримає те, чого хоче.

Анрі сидів на краю ліжка. Піднос з кавою стояв недоторканий. Кава вже охолола. Він не пив. Не їв. Просто дивився на двері, за якими щойно зник Віктор.

Тепло в животі не відпускало. Воно пульсувало рівно, як далекий барабан. Шкіра на шиї й зап'ястях горіла. Запах власних феромонів уже заповнював кімнату - солодкий, густий, той, що кличе. Анрі знав: якщо не зупинити зараз, завтра буде гірше. А післязавтра - нестерпно.

Він підвівся. Підійшов до дзеркала. Подивився на себе. Очі блищали. Щоки трохи почервоніли. Нашийник лежав на шкірі, як чужа рука.

Він торкнувся металевої пластини пальцями. Потім відвів руку.

«Він обіцяв, - подумав Анрі. - Сказав: якщо попросиш - дам. Він друг. Він витягнув мене звідти. Він не дасть мені мучитися».

Анрі повернувся до дверей. Постукав - тихо, але чітко.

Через хвилину ключ повернувся в замку. Віктор увійшов. Той самий костюм. Той самий спокійний погляд. Тільки очі тепер були трохи темніші - він уже відчував запах. Повністю.

- Ти кликав.

Анрі стояв посеред кімнати. Руки опущені. Голос вийшов рівний, хоч і тихий.

- Блокатори. Ви казали, що дасте, якщо я попрошу. Я прошу.

Віктор не відповів одразу. Просто підійшов ближче. Зупинився за крок. Ніс злегка розширився - знову. Він не ховав цього.

- Так, казав.

Він простягнув руку. Пальці торкнулися підборіддя Анрі - легенько підняли обличчя. Змусили подивитися в очі.

- Але зараз ти вже відчуваєш. Перші симптоми. Тіло вже реагує на мене. Якщо я дам тобі блокатори - вони тільки відкладуть. А потім буде ще гірше. Ти ж знаєш, як це буває.

Анрі відчув, як серце стукнуло сильніше. Не від тепла. Від чогось холодного.

- Ви обіцяли.

Віктор усміхнувся - коротко, майже сумно.

- Я обіцяв полегшити. І я полегшу. Але не таблетками.

Він нахилився ближче. Губи торкнулися скроні - знайомий жест. Але цього разу Анрі відчув не тепло. Відчув тиск. Ніби Віктор не цілує, а позначає.

- Ти ще ні з ким не був, правда? - прошепотів Віктор прямо в шкіру. - Це видно. Твоє тіло... чисте. Воно не знає, як боротися з цим. Воно просто хоче.

Анрі завмер. Тепло в животі спалахнуло сильніше - проти волі. Але в голові вже щось клацнуло.

Він не відсунувся. Тільки запитав - тихо, але чітко:

— Чому ви не даєте?

Віктор відступив на пів кроку. Подивився на нього зверху вниз - спокійно, з легким тріумфом.

— Бо я хочу, щоб ти попросив мене. Не таблетки. Мене.

Анрі відчув, як холод пробігає по спині. Не від симптомів. Від розуміння.

Він дивився на Віктора - на рівну поставу, на спокійні очі, на те, як той стоїть, ніби вже все вирішив.

«Друг батьків не робив би так, — подумав Анрі. — Друг не чекав би, поки я зламаюся. Друг дав би ліки одразу».

Він опустив погляд. Щоб Віктор не побачив, як блиснули очі.

— Я подумаю, — сказав він тихо. Той самий ніжний, тремтячий голос, як учора.

Віктор кивнув.

— Подумай. Але швидко. Твоє тіло не чекатиме.

Він вийшов. Двері зачинилися.

Анрі залишився стояти. Дихав повільно. Тепло в животі пульсувало. Але тепер він відчував ще й інше - гостре, холодне, як лезо.

Підозра.

Він підійшов до вікна. Притулився лобом до скла.

«Якщо він не дає блокатори - значить, йому потрібно, щоб я зламався. Щоб я попросив. Щоб я належав».

Він стиснув кулак і повернувся до ліжка. Ліг. Заплющив очі.