Раді Вас бачити!

Цілий наступний тиждень прислуга ретельно готувала маєток пана де Лакруа до приїзду високопоставлених осіб. Все мили, прибирали, витрушували килими і старовині гобелени котрі дістали зі скринь. На кухні також кипіла робота.

Віктор наказав, щоб усе було на найвищому рівні. Королева Анастасія не пробачить найменшої помилки — ні в сервіруванні, ні в оформленні зал, ні в тому, як саме її зустрінуть. Але найбільше часу й уваги він приділяв своєму омезі.

За два дні до приїзду королеви Віктор викликав з міста спеціального вчителя етикету — невисокого, худорлявого бету років п’ятдесяти, на ім’я пан Рене Ламбер. У нього були тонкі губи, сірі очі й указка з чорного дерева, яку він завжди тримав у руці, ніби продовження пальців. Пан Ламбер навчав тільки омег високого статусу — тих, кого планували показувати в суспільстві. Він не підвищував голосу, не кричав. Просто бив указкою — швидко, точно, по долонях, по стегнах, по спині. Бив так, щоб боліло, але не залишалося слідів. Бо сліди псують вигляд.

Уроки проходили в маленькій кімнаті на другому поверсі — без вікон, тільки з однією лампою під стелею. Стіни білі, підлога дерев’яна, посередині — низький стілець без спинки й велике дзеркало на стіні.

Анрі стояв перед паном Ламбером босоніж, у легкій білій сорочці й штанях. 

Перший урок — поклони.

— Нижче, — сказав пан Ламбер. — Глибше. Спина рівна. Очі в підлогу. Руки вздовж тіла. Ти не людина, ти власність. Ти не маєш права дивитися в очі альфі, якщо не дозволено.

Анрі вклонився — глибоко, як учився раніше.

Указка вдарила по долонях — різко, боляче.

— Нижче. Ти вклоняєшся королеві. Ти вклоняєшся своєму панові. Ти вклоняєшся будь-якому альфі, який старший за тебе. Ти не рівня. Ти нижче. Повтори.

Анрі вклонився знову — ще глибше. Спина боліла від напруги. 

Указка знову вдарила — цього разу по внутрішній стороні стегна.

— Спина рівна. Не горбися. Ти не жебрак. Ти — прикраса. Повтори.

Анрі повторював. Десять разів. Двадцять. Коли ноги почали тремтіти, пан Ламбер наказав:

— Тепер — як стояти за господарем під час обіду.

Анрі встав за уявним кріслом Віктора. Руки склав перед собою, погляд опущений, спина пряма.

Указка вдарила по попереку.

— Плечі назад. Груди вперед. Ти не ховаєшся. Ти демонструєш себе. Ти — власність. Ти маєш виглядати гідно. Повтори.

Анрі повторював. Доки не почав тремтіти від напруги. Доки ноги не підкосилися.

Пан Ламбер не кричав. Не лаявся. Просто бив — методично, без емоцій. По долонях, коли Анрі не встигав опустити погляд. По стегнах, коли спина згиналася. По спині, коли він не тримав рівновагу.

— Ти не маєш права сідати за столом, — казав він спокійно. — Ти не маєш права їсти разом з альфами. Ти стоїш. Ти чекаєш. Ти — прикраса. Ти — річ. Повтори.

Анрі повторював — тихо, хрипко.

— Я — річ. Я стою. Я чекаю.

Указка знову вдарила — по долонях.

— Голосніше. Чіткіше. Ти маєш вірити в це.

Анрі повторив — голосніше, але голос тремтів.

— Я — річ. Я стою. Я чекаю.

Пан Ламбер кивнув.

— Добре. Завтра будемо вчити, як відповідати на запитання королеви. Як стояти, коли вона дивиться. Як мовчати, коли тебе принижують. Як посміхатися, коли тебе хвалять.

Він зібрав указку й пішов.

Анрі залишився стояти посеред кімнати. Долоні горіли. Стегна горіли. Спина горіла.

Але він не плакав.

Він просто стояв — спина пряма, погляд опущений, руки склавши перед собою.

І повторював про себе — тихо, як мантру:

«Я — річ. Я стою. Я чекаю».