Раді Вас бачити!

Час минав — повільно, як краплі води з криги, що тануть на даху. Віктор жив у спорожнілому маєтку, де кожен куток зберігав запах Анрі: на простирадлах, у шафі, на подушках, навіть у повітрі біля каміна. Він не міг змусити себе змінити нічого — ні сорочку, яку той носив останньої ночі, ні подушку, на якій залишився відбиток його голови. Іноді Віктор заходив до спальні, сідав на край ліжка й просто сидів — дивився на порожнє місце, де той спав, і відчував, як у грудях щось стискається, ніби хтось повільно затягує мотузку.

Він боявся новин.

Кожного ранку чекав, що приїде чорна машина, що інспектор увійде з усмішкою й скаже: «Його знайшли. Живим. Або мертвим». І тоді Віктор не знав, що зробить. Чи зможе встояти, чи просто впаде на коліна й попросить, щоб йому дозволили побачити хоч раз — живого чи мертвого.

Але новини не приходили.

Прийшла весна — мокра, багниста, з запахом відтавання й молодої трави. Потім — літо. Сонце палило, сад за вікном зацвів, а Віктор усе ще сидів у тому самому кабінеті, з тим самим келихом, який так і не допив.

Він думав про дитину.

Про те, що Анрі вже, мабуть, народив.

Про те, що це дівчинка або хлопчик — з його очима, з його волоссям, з його тихим голосом.

Про те, що дитина ніколи не дізнається, хто її батько.

Що ніколи не почує, як він шепотів «мій хлопчик» і «моя маленька».

Що ніколи не побачить його обличчя.

Він не плакав. Альфи не плачуть. Але іноді, коли ніхто не бачив, він сидів і дивився на порожнє крісло навпроти — те, на якому колись сидів Анрі, — і відчував, як у грудях щось рветься. Тихо. Повільно. Без звуку.

І одного ранку, коли сонце вже палило нестерпно, до маєтку приїхав той самий інспектор.

Він увійшов без церемоній — у тому ж сірому костюмі, з тією ж холодною усмішкою. Віктор підвівся назустріч — обличчя спокійне, але всередині все стиснулося, як пружина.

—Пане Де Лакруа, — сказав інспектор, сідаючи без запрошення. — Ми знайшли лікаря.

Віктор відчув, як кров відлила від обличчя. Але він був альфою. Він не показав нічого. Тільки кивнув — коротко, рівно.

— Еміля Бланша схопили вчора вночі в маленькому містечку на півночі. Він намагався отримати рецепт на антибіотики в місцевій лікарні. Його впізнав один з колишніх колег — той сам викликав патруль. Під час затримання Бланш чинив опір. Його важко поранили. Зараз у госпіталі. Ледве дихає.

Віктор мовчав. Пальці стиснули край столу так сильно, що дерево скрипнуло. Інспектор усміхнувся — тонко, неприємно.

— Співучасника не знайшли. Але можливо… він розповість. Якщо ви поїдете до нього. Якщо поговорите. Він же ваш колишній лікар. Може, довіриться.

Віктор подивився на нього — довго, холодно.

— Я поїду.

Інспектор кивнув.

— Добре. Машина вже чекає.

Віктор вийшов з кабінету — спокійно, рівно. Але всередині все горіло.

Він не знав, чи живий Анрі.

Не знав, чи народилася дитина.

Не знав, чи пробачить йому Анрі колись.

Але знав одне: якщо Еміль ще дихає — він скаже правду. І тоді Віктор дізнається. Дізнається все. І, можливо, встигне ще щось виправити. Хоч би що це коштувало.

Він сів у машину. Двері зачинилися тихо. І поїхав — туди, де, можливо, ще залишилася остання ниточка до того, кого він кохав. До того, кого він зламав. До того, кого він втратив.