Раді Вас бачити!

Королева Анастасія поїхала наступного дня - рано вранці, ще до сніданку. Кортеж зник за воротами маєтку, і весь дім ніби видихнув. Слуги рухалися тихіше, посміхалися рідше, але напруга в повітрі помітно спала. Віктор поїхав супроводжувати її Величність до кордону міста - так вимагав етикет. Він поцілував Анрі в скроню на прощання, прошепотів «поводься добре, мій хлопчик» і вийшов, залишивши після себе тільки запах одеколону й легку порожнечу в кімнаті.

Анрі залишився сам.

Він сидів біля вікна, дивився на сад, де вже жовтіло листя. Ланцюжки на зап'ястях і щиколотках тихо дзвенів при кожному русі. Він уже майже не помічав їх. Вони стали частиною нього - як шкіра, як дихання.

Двері відчинилися тихо.

Еміль увійшов - як завжди, без зайвого шуму. У руках - маленька сумка. Він зачинив двері, подивився на Анрі довго, без посмішки, але з тим самим теплом у сіро-зелених очах.

- Ляж, - сказав він м'яко. - Подивлюся.

Анрі ліг на спину. Сорочка піднялася до грудей. Еміль сів поруч. Одягнув рукавички. Пальці холодні, але дотик - обережний. Він оглянув стегна, внутрішню сторону - там, де шкіра все ще була червоною, подразненою. Нахмурився - ледь помітно.

- Пан де Лакруа надто вже часто займається з тобою сексом, - сказав він тихо, без осуду. - І надто жорстко. Навіть коли тічки немає. Тканини не встигають відновитися.

Анрі заплющив очі. Щоки спалахнули - не сильно, але помітно.

- Він... хоче, - прошепотів Анрі. - Я не можу відмовити.

Еміль мовчав секунду. Потім дістав баночку з маззю. Наніс на пальці - повільно, щоб Анрі бачив. Розсунув його ноги - обережно, без поспіху. Пальці ковзнули - холодні, ковзаючі. Наносив мазь маленькими колами, дуже повільно. Анрі вдихнув різко - не від болю. Від відчуття.

Еміль затримав пальці. Не вийшов одразу. Просто тримав - тепло, обережно.

Анрі відкрив очі. Подивився на нього - близько, дуже близько.

- Емілю...

Еміль завмер. Очі потемніли.

Анрі простягнув руку. Торкнувся його долоні - стиснув її. Не сильно. Просто тримав.

Еміль не відсмикнув руку. Тільки видихнув - тихо, тремтяче.

Анрі нахилився вперед - повільно, ніби боявся злякати. Губи торкнулися губ Еміля - легко, питально. Еміль відповів - так само легко, так само обережно. Поцілунок був тихим, теплим, майже сором'язливим. Без поспіху. Без жаги. Просто два дихання, що змішалися. Просто два серця, що билися поруч.

Еміль відірвався першим. Обличчя - трохи червоне, очі блищать.

- Анрі... - прошепотів він. Голос хрипкий.

Анрі не відпустив його руку. Просто тримав - міцніше.

- Залишся... - попросив він тихо. - Просто... побудь зі мною. Без нічого. Просто побудь.

Еміль ковтнув. Подивився на нього - довго, болісно.

Потім кивнув.

Він зняв рукавички. Поклав їх на тумбочку. Ліг поруч - не зверху, не притискаючись. Просто поруч. Протягнув руку - Анрі взяв її, переплів пальці.

Вони лежали так - мовчки. Дихали в унісон. Еміль гладив його по волоссю - повільно, ніжно. Анрі притулився щокою до його плеча. Заплющив очі.

Ніякого сексу. Ніякого поспіху. Ніякого примусу.

Тільки тепло. Тільки тиша. Тільки два людини, які просто є поруч.

Анрі відчув, як щось усередині розслабилося - вперше за довгий час. Не від оргазму. Не від вузла. Від того, що хтось просто лежить поруч і не вимагає нічого.

Він прошепотів - ледь чутно:

- Дякую.

Еміль не відповів. Тільки стиснув його руку сильніше.

І вони лежали так - довго.

Поки за вікном не почало темніти.

Поки Анрі не заснув - спокійно, без снів, без кошмарів.

Вперше за довгий час - просто заснув, знаючи, що поруч хтось, для кого він не річ, а людина.