Раді Вас бачити!

Наступного ранку Еміль прийшов як завжди — тихо, з маленькою чорною сумкою в руках. Анрі вже чекав його, сидячи на краю ліжка в легкій білій сорочці, яку йому залишив Віктор. Він був чистий, волосся ще вологе після душу, але очі — трохи запалі, а щоки — блідіші, ніж зазвичай.

Еміль зачинив двері. Підійшов ближче. Не посміхнувся, але й не відвів погляду — просто подивився на Анрі так, як завжди: тепло, обережно, ніби боявся злякати.

— Лягай, — сказав тихо. — Подивлюся.

Анрі ліг на спину. Сорочка піднялася до грудей. Еміль сів поруч, одягнув рукавички — тонкі, прозорі. Пальці холодні, але дотик — м’який. Він оглянув живіт, ребра, потім попросив розсунути ноги. Анрі зробив це без слів, тільки щоки почервоніли — сильно, до вух.

Еміль провів пальцями по внутрішній стороні стегон — обережно, професійно. Шкіра була червона, подразнена, з легкими слідами від тертя. Він нахмурився — ледь помітно.

— Ти надто інтенсивно займається сексом, — сказав він рівно, без осуду. — Навіть коли тічки немає. Тканини не встигають відновитися.

Анрі заплющив очі. Щоки горіли ще сильніше.

— Я… не можу відмовити, — прошепотів він. Голос тремтів. — Він каже, що хоче… і я…

Еміль мовчав секунду. Потім дістав з сумки маленьку баночку з прозорою маззю — без запаху, холодну на дотик.

— Тобі потрібно користуватися цим. Двічі на день. Тонким шаром. Тут, — він легенько торкнувся місця біля входу, — і всередині, якщо можливо. Це заспокоїть і загоїть.

Анрі кивнув — швидко, сором’язливо. Але не відвів погляду. Дивився на Еміля — довго, з якоюсь новою, незнайомою ніжністю.

Еміль відкрив баночку. Наніс трохи мазі на пальці — повільно, щоб Анрі бачив.

— Дозволь?

Анрі кивнув знову. Розсунув ноги ширше — сам, без примусу. Еміль нахилився. Пальці торкнулися — холодні, ковзаючі. Він наносив мазь обережно, маленькими колами. Анрі вдихнув різко — не від болю. Від відчуття. Від того, як пальці Еміля затрималися трохи довше, ніж потрібно. Від того, як вони ковзнули глибше — м’яко, ніби питаючи дозволу.

Анрі не стримався.

Він простягнув руку. Торкнувся долоні Еміля — стиснув її. Не сильно. Просто тримав.

Еміль завмер. Подивився на нього — очі сіро-зелені, розширені.

Анрі нахилився вперед — повільно, тремтячи. Губи торкнулися губ Еміля — легко, ніби запитуючи. Еміль не відсмикнувся. Відповів — так само легко, так само обережно. Поцілунок був тихим, теплим, без поспіху. Просто два дихання, що змішалися. Просто два серця, що билися поруч.

Еміль відірвався першим. Обличчя — трохи червоне, очі блищать.

— Анрі… — прошепотів він. Голос хрипкий.

Анрі не відпустив його руку. Просто тримав — міцніше.

— Мені… добре з тобою, — сказав він тихо, ніби сам здивувався. — Не як з ним. Не як… з обов’язком. З тобою — просто добре.

Еміль ковтнув. Подивився на нього — довго, болісно.

— Я не можу, — прошепотів він. — Він дізнається. Він…

Анрі стиснув його руку ще сильніше.

— Я знаю. Але… я не хочу, щоб ти йшов.

Еміль мовчав. Потім нахилився — знову поцілував його. Цього разу глибше. Повільніше. Руки лягли на талію Анрі — обережно, ніби боявся зламати. Анрі притулився ближче. Тіло саме відреагувало — тепло пішло вниз, по животі, по стегнах. Не тічка. Просто бажання. Просто довіра.

Еміль відірвався. Дихав важко.

— Я принесу тобі мазь ще раз ввечері, — сказав він тихо. — І… я залишуся. Якщо ти захочеш.

Анрі кивнув — швидко, з надією.

Еміль усміхнувся — ледь помітно, сумно.

— Відпочинь. Я прийду.

Він підвівся. Подивився на нього ще раз — довго, тепло.

І вийшов.

Анрі залишився лежати. Торкнувся губ пальцями — там, де щойно були губи Еміля.

І подумав — тихо, але чітко:

«Це не просто дотик. Це щось інше».

І це було страшно.

Але вперше — не боляче.

Це було справжнє.