Спочатку:
На сторінку книги
🪞 ГЛАВА 13. «Дзеркало правди»
Ліс ставав дедалі густішим.
Чорні дерева переплітали свої гілки над головами мандрівників, майже не пропускаючи сонячного світла. Вовк ішов попереду, безшумно ступаючи по вкритій листям землі.
Морок не зводив із нього очей.
— Він точно знає, куди нас веде? — тихо запитав він.
Остап, який ішов поруч, поправив ремінь на плечі.
— Якщо чесно?
— Так.
— Не знаю.
Морок глянув на нього.
— Дуже заспокоює.
— Зате я чесний.
— Це я вже зрозумів.
Остап усміхнувся.
— А взагалі, мені здається, він знає дорогу краще за нас.
Вовк, наче почувши розмову, озирнувся.
Його золоті очі на мить зустрілися з очима Морока.
Потім звір повернувся й продовжив шлях.
Через кілька хвилин дерева раптом розступилися.
Перед ними відкрилася невелика галявина.
У центрі стояло величезне дзеркало.
Воно було вище за людину, обрамлене сріблом і чорними гілками. На його поверхні не відбивалося небо.
Навіть сам Морок не бачив у ньому свого відображення.
Він зупинився.
— Це воно?
Остап дістав рукопис і швидко перегорнув кілька сторінок.
— Дзеркало правди.
— І що воно робить?
Лісовик прочитав напис.
— Показує те, чого людина боїться найбільше.
— Чудово, — пробурмотів Остап. — Саме цього нам і не вистачало.
Морок зробив крок уперед.
Вовк раптом загарчав.
Морок обернувся.
— Що?
Вовк стояв нерухомо й дивився на дзеркало.
Його шерсть на загривку піднялася.
— Ти відчуваєш небезпеку? — запитав Морок.
Вовк не відповів, звісно.
Але зробив крок назад.
Остап нахилився до Морока.
— Я б на твоєму місці послухав його.
— Я не можу повернутися.
— Я знаю.
Морок підійшов до дзеркала.
Щойно його пальці торкнулися холодної срібної рами, навколо здійнявся вітер.
Листя закружляло в повітрі.
Тіні Морока заметушилися, намагаючись захистити господаря.
— Мороку! — вигукнув Остап.
Але було вже пізно.
Поверхня дзеркала спалахнула.
Морок опинився всередині.
---
Він стояв посеред саду.
Золотого.
Теплого.
Знайомого.
Це був його сад.
Тільки тепер він був зовсім не порожній.
Попереду сміялася Ярина.
Її довга руда коса спадала через плече, а в руках вона тримала букет золотих осінніх квітів.
Морок завмер.
— Ярино...
Вона повернулася.
Але дивилася не на нього.
Поруч із нею стояв інший чоловік.
Високий, світловолосий, усміхнений.
Ярина взяла його за руку.
І засміялася.
Морок відчув, як у грудях стало важко.
— Ні...
Він зробив крок уперед.
Ярина навіть не помітила його.
Вона дивилася на іншого чоловіка так, як колись дивилася на Морока.
З теплом.
З довірою.
З любов'ю.
— Ярино!
Вона не відповіла.
Морок побіг до неї.
Але чим швидше він ішов, тим далі вона віддалялася.
Раптом навколо пролунав голос.
Холодний.
Безжальний.
— Відпусти її.
Морок зупинився.
— Хто ти?
— Той, хто показує тобі правду.
— Це неправда.
— Ти боїшся, що вона забула тебе.
Морок стиснув кулаки.
— Вона мене пам'ятає.
— Ні.
Перед ним з'явилася інша картина.
Ярина стояла біля моря.
Поруч із тим самим чоловіком.
Вона сміялася.
На її пальці сяяла обручка.
Морок відчув, як усередині щось обірвалося.
— Вона щаслива без тебе.
— Замовкни.
— Ти забрав її. Вона більше тебе не любить.
— Замовкни!
Дзеркало засміялося.
— Ти називав це коханням. Але справжнє кохання не тримає силою.
Морок завмер.
Ці слова влучили просто в серце.
Бо він знав, що це правда.
Він справді забрав Ярину.
Він хотів, щоб вона залишилася з ним.
Хотів, щоб вона стала його дружиною.
Але чи мав він право вирішувати за неї?
Дзеркало продовжило:
— Відпусти її.
Морок заплющив очі.
Перед ним знову виникла Ярина.
Щаслива.
Але вже не з ним.
Він важко вдихнув.
— Якщо вона справді більше мене не кохає...
Голос дзеркала став тихішим.
— Тоді?
Морок відкрив очі.
У них більше не було страху.
Лише біль.
І рішучість.
— Тоді я все одно поверну їй пам'ять.
Дзеркало завмерло.
— Навіщо?
Морок подивився прямо перед собою.
— Бо вона має право знати правду.
— Навіть якщо після цього піде від тебе?
— Так.
— Навіть якщо обере іншого?
Морок заплющив очі на мить.
— Так.
Його голос здригнувся.
Але він не відступив.
— Я хочу повернути їй не себе. Я хочу повернути їй її життя.
Навколо нього почало світитися золоте світло.
— Я більше не хочу, щоб Ярина була поруч зі мною лише тому, що я забрав її.
Дзеркало почало тріскатися.
— Тоді чого ти хочеш?
Морок тихо відповів:
— Щоб одного дня вона сама зробила вибір.
Тріщина пройшла через усе дзеркало.
— А якщо її вибір буде не на твою користь?
Морок сумно усміхнувся.
— Я переживу.
І додав:
— Якщо вона буде щаслива, цього буде достатньо.
---
Зовні Остап ходив перед дзеркалом туди-сюди.
— Щось він там довго...
Вовк сидів навпроти дзеркала й не відводив від нього погляду.
— Ти думаєш, він впорається? — запитав Остап.
Вовк не ворухнувся.
Раптом дзеркало засвітилося.
— Ой...
Остап відступив.
— Мені це зовсім не подобається.
Зсередини почувся голос Морока:
— Вона має право сама вирішити свою долю!
Дзеркало здригнулося.
Пішла тріщина.
Потім друга.
Третя.
— Морок! — вигукнув Остап.
Вовк раптом піднявся.
Він гаркнув.
І кинувся вперед.
— Вовче, ні!
Звір ударив лапами по дзеркалу.
Пролунав оглушливий дзвін.
Срібна поверхня розлетілася тисячами уламків.
Але замість того, щоб поранити Вовка, уламки зависли в повітрі.
З кожного з них вирвалося золотисте світло.
У центрі галявини з'явився Морок.
Він упав на одне коліно.
Вовк одразу підійшов до нього.
Морок підняв голову.
— Ти...
Вовк нахилив морду й торкнувся носом його плеча.
Морок поклав руку на його голову.
— Дякую.
Остап стояв із відкритим ротом.
— Я... Я зараз правильно зрозумів?
Морок підвівся.
— Що саме?
— Цей вовк щойно врятував тебе від чарівного дзеркала.
Морок подивився на звіра.
— Схоже на те.
Остап підійшов ближче.
— А я думав, він просто хотів нас з'їсти.
Вовк повільно повернув голову до Лісовика.
Остап одразу відступив.
— Добре. Я більше так не думаю.
Морок уперше за весь час щиро засміявся.
Та раптом на землі перед ними спалахнув знак.
Золотий круг оточив Морока.
Остап відступив.
— Що це?
Вовк стояв поруч абсолютно спокійно.
Світло піднялося від землі до неба.
А потім із лісу пролунав стародавній голос:
— Той, хто готовий віддати кохану людину заради її свободи, гідний пройти далі.
Морок завмер.
На його руці з'явився маленький золотий знак у формі листка.
Остап дивився на нього широко розплющеними очима.
— Тебе... благословили.
Морок поглянув на знак.
— Хто?
— Ліс.
Навколо них зашуміли дерева.
Золоті листки здійнялися в повітря й закружляли над головою Морока.
Вовк завив.
Його золоті очі засяяли ще яскравіше.
Остап прошепотів:
— Тепер я точно хочу знати, хто ти такий...
Вовк лише подивився на нього.
А потім рушив далі.
Морок пішов за ним.
Тепер на його руці сяяв золотий знак.
Випробування Дзеркала Правди було пройдено.
Але попереду чекало ще багато небезпек.
Бо Ліс Забутих не просто перевіряв тих, хто входив до нього.
Він вирішував, чи гідні вони знайти те, заради чого прийшли.
Морок міцніше стиснув стародавній рукопис.
На одній зі сторінок з'явилися нові слова:
«Наступне випробування — там, де людина забуває навіть власне ім'я.»
Морок подивився вперед.
— Ліс Забутих.
Остап важко зітхнув.
— Чудово. Я вже починаю сумувати за звичайними проблемами.
Морок усміхнувся.
А Вовк повів їх далі.
У саму темряву лісу.
