Спочатку:
На сторінку книги
🦌 Глава 14. «Берегиня золотого листка»
Ліс ставав дедалі тихішим.
Після випробування Дзеркалом Правди Морок, Остап і Вовк рушили далі. Здавалося, що навіть дерева тепер дивляться їм услід.
Золоті листки повільно падали з гілок, але, торкнувшись землі, одразу зникали.
Ніби ліс забирав їх собі.
Вовк ішов попереду.
Його чорна шерсть майже зливалася з тінями, а золоті очі час від часу спалахували між деревами.
Остап плентався позаду.
— Скільки ми ще будемо йти?
Морок не відповів.
— Мороку?
— Не знаю.
— А ти хоча б приблизно знаєш?
— Ні.
Остап зітхнув.
— Чудово.
Він подивився на Вовка.
— А він знає?
Морок глянув на звіра.
— Думаю, так.
— Тоді чому він не може сказати?
Морок ледь усміхнувся.
— Бо він вовк.
— Дивно. Дуже зручна відмовка.
Вовк озирнувся.
Остап одразу підняв руки.
— Я нічого поганого не сказав.
Вовк пирхнув і продовжив шлях.
Через деякий час дерева почали рідшати.
Попереду з'явилося дивне світло.
Спочатку воно було слабким.
Потім стало золотим.
Морок зупинився.
— Ми прийшли.
— Куди? — запитав Остап.
Вовк вийшов на галявину.
І всі троє завмерли.
Посеред галявини росло величезне дерево.
Його стовбур був білим, майже срібним.
Гілки тягнулися високо в небо.
На них не було жодного листка.
Лише одного.
Єдиного.
Золотого.
Він світився так яскраво, що навколо дерева не було жодної тіні.
— Золотий листок... — прошепотів Морок.
Остап відкрив рукопис.
Сторінки самі почали перегортатися.
— Тут написано...
Він примружився.
— «Той, хто знайде дерево, побачить те, заради чого прийшов».
— І?
— Далі написано: «Але торкнутися листка зможе лише той, хто не бажає володіти чужим серцем».
Морок мовчав.
Раптом почувся жіночий голос:
— Тоді навіщо ти прийшов?
Усі обернулися.
На іншому боці галявини стояла жінка.
Вона була одягнена в довгу сукню кольору осіннього листя. Її волосся було сріблястим, а очі — такими зеленими, що нагадували ліс після дощу.
Поруч із нею стояв білий олень.
Жінка дивилася прямо на Морока.
— Я — Берегиня Золотого Дерева.
Морок схилив голову.
— Я прийшов по золотий листок.
— Я знаю.
— Він потрібен, щоб повернути пам'ять Ярині.
Берегиня повільно підійшла до нього.
— Ти кажеш «потрібен».
— Так.
— Чому?
— Бо її пам'ять була викрадена чарами.
— І що ти зробиш, коли вона все згадає?
Морок відповів не одразу.
— Поверну її додому.
Остап здивовано подивився на нього.
Берегиня теж помітила його відповідь.
— Додому?
— Так.
— А ти?
— Я залишуся.
— Сам?
— Якщо вона цього захоче.
Берегиня довго дивилася на нього.
— Ти справді готовий?
— Так.
— Навіть якщо Ярина згадає все й вирішить ніколи більше тебе не бачити?
Морок заплющив очі.
Перед ним знову виник образ Ярини.
Її усмішка.
Її довга руда коса.
Її сміх у чарівному саду.
Її переляканий погляд у день викрадення.
— Так.
Остап тихо прошепотів:
— Мороку...
Берегиня підняла руку.
— Тоді починаємо.
Земля під ногами змінилася.
Галявина зникла.
Морок опинився в замку.
Він побачив Ярину.
Вона стояла біля дверей.
— Відпусти мене, — сказала вона.
Морок підійшов.
— Я відпускаю.
— Ти справді дозволиш мені піти?
— Так.
— Навіть якщо я більше ніколи не повернуся?
Морок відчув біль у грудях.
Але кивнув.
— Так.
Ярина відчинила двері.
За ними був шлях додому.
Вона зробила крок.
Морок хотів покликати її.
Хотів сказати: «Залишся».
Але змовчав.
Ярина зникла.
Замок спорожнів.
Тіні згасли.
Морок залишився сам.
Берегиня з'явилася перед ним.
— Чому ти не зупинив її?
— Бо вона мала право піти.
— Але ти її любиш.
— Саме тому.
Берегиня нічого не відповіла.
Світ навколо знову змінився.
Тепер Морок стояв перед величезним троном.
На ньому сиділа Ярина.
Навколо неї стояли люди.
Вони вклонялися їй.
— Ти можеш зробити її своєю королевою, — сказала Берегиня. — Вона буде поруч із тобою назавжди.
Морок подивився на Ярину.
Вона усміхалася.
Але її усмішка була порожньою.
— Вона щаслива?
— Вона підкоряється тобі.
— Я запитав не це.
Берегиня мовчала.
Морок підійшов до трону.
— Я не хочу, щоб вона була моєю підданою.
Картина зникла.
Наступне випробування було ще страшнішим.
Морок побачив Ярину поруч з іншим чоловіком.
Вони були щасливі.
Ярина сміялася.
Чоловік тримав її за руку.
Берегиня стояла поруч.
— Ти можеш залишити все як є, — сказала вона. — Забудь про неї.
Морок дивився на Ярину.
Біль стискав його серце.
Але він тихо відповів:
— Якщо вона щаслива...
Він зробив глибокий вдих.
— Я прийму це.
Берегиня зникла.
Морок знову опинився перед Золотим Деревом.
Остап стояв поруч.
Вовк сидів біля його ніг.
А Берегиня дивилася на Морока вже зовсім інакше.
— Тепер я знаю відповідь.
Морок підняв очі.
— Яку?
— Ти справді хочеш повернути їй пам'ять не для того, щоб забрати її собі.
Вона підійшла до дерева.
Підняла руку.
Золотий листок відірвався від гілки.
Він повільно полетів до Морока.
Той простягнув долоню.
Листок опустився просто в неї.
У ту саму мить навколо спалахнуло світло.
Морок відчув тепло.
Таке саме, яке колись відчув, коли Ярина вперше усміхнулася йому.
Він стиснув листок.
— Дякую.
Берегиня похитала головою.
— Не дякуй мені.
Вона подивилася на нього серйозно.
— Пам'ятай: цей листок може повернути спогади.
— Я знаю.
— Він може розірвати чари забуття.
— Знаю.
— Але він не змусить серце любити.
Морок мовчав.
Берегиня підійшла ближче.
— Магія поверне Ярині спогади. Але серце все одно повинно зробити власний вибір.
Морок подивився на золотий листок.
— Я прийму її вибір.
— Навіть якщо він буде проти тебе?
— Навіть тоді.
Берегиня усміхнулася.
— Тепер я вірю, що ти гідний цього листка.
Остап підійшов ближче.
— То все? Ми просто беремо листок і йдемо?
Берегиня подивилася на нього.
— Не зовсім.
Остап зблід.
— А що ще?
Вона усміхнулася.
— Тепер вам потрібно повернутися живими.
Остап повільно повернувся до Морока.
— Мені не подобається ця частина.
Морок усміхнувся.
— Мені теж.
Раптом Вовк підняв голову.
Він тихо загарчав.
Берегиня подивилася на нього.
— А ти?
Вовк підійшов до Морока.
Потім сів поруч.
Берегиня усміхнулася.
— Схоже, він уже зробив свій вибір.
Морок погладив Вовка по голові.
— Він залишається з нами.
— Не з тобою, — поправила Берегиня.
Морок здивовано подивився на неї.
— А з Яриною.
Ці слова змусили його замислитися.
Берегиня підняла руку.
Навколо дерева спалахнули золоті вогники.
— Ідіть.
— Куди?
— Туди, де на вас чекає наступне випробування.
Перед ними відкрилася стежка.
Морок сховав золотий листок у спеціальну шкіряну торбинку.
Остап перевірив свою сумку.
— Їжа?
— Є.
— Вода?
— Є.
— Карта?
— Є.
Морок подивився на нього.
— Що ще?
Остап задумався.
— Надія?
Морок усміхнувся.
— Вона в нас є.
Вони рушили вперед.
Берегиня залишилася біля дерева.
Вона дивилася їм услід.
Вовк ішов поруч із Мороком.
Лісовик крокував трохи позаду, час від часу бурмочучи щось про те, що пригоди зовсім не такі романтичні, як їх описують у казках.
А Морок міцно тримав золотий листок.
Він був зовсім близько до мети.
Але тепер знав найголовніше.
Повернути Ярині пам'ять — недостатньо.
Потрібно повернути їй право вибрати його.
І якщо одного дня вона скаже:
«Я не хочу бути з тобою» —
він муситиме прийняти це.
Бо тепер він розумів:
кохання — це не коли людина належить тобі.
Кохання — це коли ти можеш відпустити її...
і все одно бажати їй щастя.
