Раді Вас бачити!

❤️ Глава 17. «Я пам'ятаю»

У Вежі Тіней запала тиша.

Ще мить тому стіни здригалися від зіткнення темної та світлої магії, кам'яна підлога була вкрита тріщинами, а повітря іскрилося від чарів. Тепер усе стихло. Лише за високими вікнами кружляло золоте осіннє листя, наче сама осінь завмерла в очікуванні чогось важливого.

Ярина стояла посеред зали.

Перед нею був Морок.

Його темний плащ розірвався на плечі, на обличчі виднілася втома, а в очах ховалося стільки болю, що дівчина мимоволі зробила крок до нього.

Вона не розуміла, чому їй хотілося плакати.

Чому його голос здавався таким знайомим.

Чому, дивлячись на нього, вона відчувала, ніби втратила щось надзвичайно важливе.

— Чому ти прийшов за мною? — тихо запитала Ярина.

Морок довго мовчав.

Він міг розповісти їй про все. Про їхню першу зустріч у лісі, про чарівний сад, про вечори, коли вони сиділи біля каміна й розмовляли до самого світанку. Міг нагадати їй про її усмішку, про те, як вона вперше перестала його боятися, і про поцілунок, після якого він повірив, що навіть його самотнє серце здатне на щастя.

Але він не хотів примушувати її згадувати.

Не хотів, щоб вона відчувала себе зобов'язаною кохати його лише тому, що колись, можливо, кохала.

— Бо ти заслуговуєш знати правду, — відповів він.

Ярина опустила погляд.

— А якщо правда мені не сподобається?

— Тоді я прийму це.

— А якщо я не захочу повертатися з тобою?

Морок відчув, як ці слова боляче торкнулися його серця.

Проте він не відступив від власної обіцянки.

— Тоді я відпущу тебе додому.

Остап, який стояв біля пошкодженої колони, повільно опустив голову. Навіть він, завжди готовий пожартувати в найневідповідніший момент, тепер мовчав.

Чорний Вовк сидів поруч із ним, не відводячи золотих очей від Морока.

Дядько Ярини стояв біля стіни, спираючись на свій посох. Його магія майже вичерпалася, а обличчя стало блідим. Він дивився на племінницю, але цього разу не наважувався наказувати їй.

Морок повільно розстебнув торбинку на поясі.

Усередині лежав золотий листок.

Він світився м'яким теплом, наче в його тонких прожилках жило маленьке сонце.

Морок обережно дістав його.

— Це те, заради чого ми пройшли крізь Ліс Забутих, — промовив він. — Берегиня сказала, що він може повернути тобі спогади.

Ярина подивилася на листок.

— Усі?

— Якщо чари дозволять.

— І я згадаю тебе?

Морок стиснув губи.

— Можливо.

Він простягнув долоню, але не наблизився до неї.

— Та я не використаю його силою. Ти сама повинна вирішити, чи хочеш цього.

Ярина здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Тому що твої спогади належать тобі, Ярино. Не мені. Не твоєму дядькові. Нікому іншому.

Він зробив паузу.

— Я вже надто багато вирішував за тебе. Тепер вибір має бути твоїм.

Його голос став тихішим.

— Ти не повинна згадувати мене, якщо не хочеш.

Ярина дивилася на золотий листок.

Потім — на Морока.

Він не простягав до неї рук, не вимагав відповіді, не намагався переконати її залишитися. Просто стояв перед нею, дозволяючи самій вирішити, що робити далі.

І чомусь саме це змушувало її серце битися швидше.

— А якщо я згадаю все? — прошепотіла вона.

Морок сумно всміхнувся.

— Тоді ти знатимеш, ким я був у твоєму житті.

— А ти?

— А я нарешті дізнаюся, чи є в мене місце у твоєму майбутньому.

Ярина простягнула руку.

Її пальці торкнулися золотого листка.

І світ змінився.

***

Спочатку вона почула пісню.

Тиху, сумну й прекрасну.

Мелодія пливла крізь осінній туман, огортала дерева й торкалася її серця. Ярина знову опинилася на лісовій стежці. Під ногами шелестіло листя, вітер грався пасмами її довгої рудої коси, а між деревами стояв незнайомець у темному плащі.

Високий чоловік із темним волоссям і поглядом, у якому ховалися самотність та незбагненна ніжність.

— Ярино, — почувся його голос.

Вона пригадала власний переляк.

Пригадала, як хотіла втекти, як усе навколо закрутилося, а потім сильні руки підхопили її, не дозволивши впасти на холодну землю.

— Морок... — прошепотіла вона.

Спогади понеслися далі.

Ось вона прокидається в незнайомому замку й сердито вимагає відпустити її додому.

Ось Морок стоїть біля дверей, залишає їй їжу та книги, хоча вона відмовляється з ним розмовляти.

Ось він дозволяє їй гуляти замком, наказує слугам не турбувати її й мовчки чекає, поки вона сама заговорить із ним.

Вона пам'ятала, як називала його чудовиськом.

І як одного разу побачила, що він почув ці слова.

Його обличчя залишилося спокійним, але в очах промайнув біль.

Тоді вона вперше засумнівалася, чи справді знає, хто перед нею.

Потім з'явився сад.

Їхній чарівний осінній сад!

Золоті дерева, червоні клени, троянди, що цвіли навіть у холодному повітрі. Тіні виповзали з-під кущів, спочатку лякали її, а потім починали гратися, плуталися під ногами й утворювали кумедні фігури.

Ярина засміялася.

Морок дивився на неї, наче вперше чув найпрекраснішу мелодію у світі.

Вона пригадала його усмішку.

Справжню, трохи несміливу.

І те, як їй захотілося побачити її знову.

Далі був вечір біля каміна.

Вони сиділи поруч, а за вікнами падав дощ. Морок розповідав їй про своє дитинство, про самотність і про те, як люди почали боятися його магії ще до того, як дізналися його самого.

— Вони бачать у мені лише тіні, — сказав він тоді. — Ніхто не хоче дізнатися, що приховано за ними.

Ярина пам'ятала, як узяла його за руку.

— А я хочу.

Тоді Морок подивився на неї так, ніби вона подарувала йому цілий світ.

Потім був танець.

Вони кружляли під золотими деревами, а навколо них літало осіннє листя. Морок тримав її обережно, ніби боявся злякати.

— Ти більше мене не боїшся? — запитав він.

— Іноді боюся.

Він одразу відпустив її руку.

Ярина засміялася й сама повернулася до нього.

— Але вже не так, як раніше.

Вона пригадала, як торкнулася його щоки, як він затамував подих і запитав дозволу поцілувати її.

Її перший поцілунок із Мороком.

Ніжний, несміливий, сповнений почуттів, які вона ще не вміла називати.

А потім — його пропозиція.

Золоті троянди.

Світло сотень свічок.

Морок стояв перед нею на одному коліні й тримав у руках каблучку, створену з темного срібла та маленького золотого каменя.

— Я не можу обіцяти тобі, що світ перестане боятися мене, — сказав він. — Але можу обіцяти, що ніколи не перестану намагатися бути гідним тебе.

Він підняв очі.

— Ярино, чи погодишся ти одного дня стати моєю дружиною?

Вона пам'ятала, як плакала від щастя.

Як простягнула йому руку.

Як прошепотіла:

— Так, Мороку.

І він притиснув її долоню до своїх губ, наче боявся, що це лише сон.

Та спогади змінилися.

З'явився її дядько.

Заборонені заклинання.

Холодна магія, що проникала в її свідомість.

Вона намагалася покликати Морока, але голос не слухався.

Обличчя коханого розпливалося перед очима.

Його ім'я зникало з пам'яті.

Спочатку вона забула їхній поцілунок.

Потім сад.

Потім пісню.

А зрештою забула й самого Морока.

Останній спогад був найболючішим.

Вона побачила його самотнім у темному замку, а потім — у лісі, серед небезпек, коли він ішов до неї, не знаючи, чи зможе повернути її пам'ять.

Він міг здатися.

Міг залишити все як є.

Але продовжував іти.

Заради неї.

Світло золотого листка стало нестерпно яскравим.

Ярина притиснула руку до грудей.

— Я пам'ятаю...

***

Морок стояв перед нею, не наважуючись навіть поворухнутися.

Він бачив, як золотий листок спалахнув у її пальцях. Як навколо Ярини закружляли золоті іскри. Як її очі заплющилися, а по щоках покотилися сльози.

— Ярино? — тихо покликав він.

Вона не відповідала.

Йому здалося, що минула ціла вічність.

Він зробив крок назад.

Можливо, спогади виявилися надто болючими. Можливо, тепер вона згадала його викрадення й усе те, що він зробив неправильно. Можливо, вона більше ніколи не захоче дивитися на нього.

Він був готовий прийняти це.

Навіть якщо його серце розіб'ється.

— Пробач мені, — прошепотів Морок. — За те, що забрав тебе. За те, що не зрозумів одразу: кохання не можна вимагати.

Ярина повільно розплющила очі.

Вони були сповнені сліз.

Вона дивилася на нього кілька секунд, ніби намагалася переконатися, що він справжній.

Потім її губи затремтіли.

— Морок!

Він завмер.

— Ярино?..

— Мороку!

Вона кинулася до нього.

Морок ледве встиг розставити руки, коли Ярина обійняла його за шию.

Він притиснув її до себе, спочатку боязко, не вірячи власному щастю.

— Ти пам'ятаєш? — прошепотів він.

Ярина заплакала й засміялася водночас.

— Усе! Я пам'ятаю наш сад, твоїх кумедних тіней, твої книги, твою пісню! Пам'ятаю, як ти танцював зі мною, як освідчився мені й як...

Вона замовкла, підняла обличчя й усміхнулася крізь сльози.

— Як поцілував мене.

Морок заплющив очі.

Він не знав, що сказати.

Стільки днів він мріяв почути її голос, побачити її усмішку, відчути, що вона знову поруч. І тепер, коли це нарешті сталося, слова зраджували його.

— Я думав, що втратив тебе назавжди, — прошепотів він.

— Ти мене не втратив.

Ярина торкнулася його обличчя.

— Але тепер я хочу, щоб ти мене вислухав.

Морок одразу відпустив її, залишивши між ними трохи простору.

— Я слухаю.

Вона подивилася йому просто в очі.

— Я пам'ятаю, що ти викрав мене. Пам'ятаю, як боялася тебе й як злилася. Я не хочу вдавати, ніби цього не було.

Морок опустив голову.

— Ти маєш рацію.

— Але я також пам'ятаю, як ти змінювався. Як намагався не лякати мене, як слухав мене й дозволяв мені самій робити вибір. Пам'ятаю, яким ти був поруч зі мною.

Вона взяла його за руку.

— І я пам'ятаю, що покохала тебе.

Морок підняв на неї очі.

— Ти впевнена?

Ярина усміхнулася.

— Я щойно згадала, як погодилася стати твоєю дружиною. Думаєш, я забула б таку важливу відповідь?

Він тихо засміявся, і в його очах заблищали сльози.

— Ні. Не думаю.

— Тоді чого ти чекаєш?

Морок дивився на неї, наче боявся повірити.

Ярина сама потягнулася до нього й поцілувала.

Цього разу вона не боялася.

Не сумнівалася.

Вона сама обрала цей поцілунок.

І Морок відповів на нього з усією ніжністю, яку так довго тримав у своєму самотньому серці.

Десь поруч Остап голосно висякався в рукав.

— Я не плачу, — швидко сказав він, помітивши погляд Вовка. — Просто в цій вежі дуже багато пилу.

Вовк тихо фиркнув.

— А ти взагалі мовчи, — буркнув Лісовик. — У тебе шерсть чорна, тобі сльози не видно!

Ярина засміялася крізь сльози й притулилася до Морока.

А той не зводив із неї очей.

— Ти справді пам'ятаєш усе? — запитав він ще раз.

— Так.

— І все одно хочеш залишитися зі мною?

Ярина ніжно стиснула його руку.

— Я хочу бути з тобою не тому, що колись дала обіцянку. Не тому, що ти пройшов через небезпеки заради мене. І не тому, що нас пов'язує магія.

Вона зробила паузу.

— Я хочу бути з тобою, бо кохаю тебе. І тепер це мій власний вибір.

Морок притулився чолом до її чола.

За вікнами Вежі Тіней здійнявся вітер. Золоті листки закружляли над дахами, а стародавні чари, що тримали Ярину в полоні, розсипалися на тисячі світлих іскор.

Дядько стояв осторонь, не знаходячи слів.

Остап обережно підійшов до Вовка.

— Здається, ми нарешті можемо повертатися додому.

Вовк подивився на Ярину й Морока, а потім повільно вдарив хвостом по кам'яній підлозі.

— Так, так, я теж радий, — прошепотів Остап. — Але наступного разу, коли хтось захоче викрасти наречену, я голосуватиму за нормальне весілля. З музикою, пирогами й без проклятих веж.

Ярина почула його слова й засміялася.

Морок обійняв її міцніше.

Уперше за довгий час його тіні не здавалися темними й холодними. Вони тихо розступалися перед золотим світлом, що огортало їх обох.

Ярина за

плющила очі.

Вона пам'ятала все.

Але найважливіше було не те, що повернулося з минулого.

Найважливіше було те, що тепер вони могли почати нову історію — без викрадених спогадів, без чужих наказів і без страху втратити одне одного через магію.

Бо цього разу Ярина залишалася поруч із Мороком не через чари.

А через кохання.

І він знав: тепер йому належало довести, що він гідний цього вибору — щодня, знову й знову.