Спочатку:
На сторінку книги
⚔️ Глава 16. «Вежа тіней»
Вежа височіла над Лісом Забутих, наче чорний палець, що погрожував самому небу.
Її кам'яні стіни були вкриті тріщинами, а вузькі вікна світилися холодним блакитним вогнем. Навколо вершини кружляли темні хмари, хоча над усім лісом стояла тиха осіння погода.
Морок зупинився біля підніжжя скелі.
За його спиною стояв Остап, стискаючи в руках свою дерев'яну палицю. Поруч завмер чорний Вовк. Його золоті очі не відривалися від верхнього вікна вежі.
— Ну що ж, — промовив Остап, задерши голову. — Вежа висока, каміння старе, двері, мабуть, зачинені, а господар, судячи з усього, зовсім не гостинний.
Морок дістав золотий листок із торбинки. Той ледь помітно світився, відчуваючи близькість Ярини.
— Вона там.
— Звідки знаєш? — запитав Остап.
— Відчуваю.
Лісовик зітхнув.
— Ох, ці закохані. Один каже, що відчуває, інший — що бачить сни, а потім нам доводиться лізти в прокляті вежі й рятувати всіх від загибелі.
Морок глянув на нього.
— Ти можеш залишитися тут.
— І пропустити найнебезпечнішу пригоду мого життя? Нізащо! Хтось же має потім розповідати, як я героїчно врятував світ.
— Ти ще нічого не врятував.
— Не псуй мені настрій перед битвою.
Вовк раптом тихо загарчав.
З-під каміння почав підійматися білий туман. Він стелився землею, обвивав ноги мандрівників і поступово набував форми людських постатей.
Десятки прозорих воїнів із мечами в руках оточили їх.
Остап зблід.
— А можна було просто постукати?
Морок підняв руку.
Тіні вирвалися з-під його плаща й розгорнулися навколо друзів, утворюючи захисне коло.
— Тримайтеся поруч!
Перший примарний воїн кинувся вперед.
Морок відбив удар тіньовим клинком. У повітрі спалахнули іскри. Вовк стрибнув на другого воїна, і той розсипався білим пилом.
Остап замахнувся палицею.
— Ану геть звідси!
Палиця влучила просто в примарний шолом.
Пролунав глухий дзвін.
Остап здивовано подивився на зброю.
— Ого! А я думав, вона тільки для ходьби!
Він ударив ще раз.
Воїн розчинився в тумані.
— Треба буде частіше тренуватися!
Та ворогів ставало дедалі більше.
Морок підняв обидві руки. Земля здригнулася, і чорні тіні обвили примарних воїнів, притискаючи їх до каміння.
— Зараз! — вигукнув він.
Остап кинувся до дверей вежі й почав смикати за важке кільце.
— Зачинено!
— Відійди!
Морок спрямував долоню на замок. Тіні проникли в щілини, і за мить двері відчинилися з таким гуркотом, що зі стелі посипався пил.
Друзі вбігли всередину.
Вовк був останнім. Він різко обернувся, загарчав на туман, і двері за ними захлопнулися.
Усередині панувала темрява.
Гвинтові сходи вели високо вгору. На стінах горіли сині смолоскипи, а з глибини вежі долинав голос, сповнений холодної люті.
— Ти все-таки прийшов, Володарю Тіней.
Морок стиснув кулаки.
— Відпусти Ярину!
З темряви пролунав сміх.
— Ти досі не зрозумів? Вона тут не для того, щоб ти її забрав. Вона тут, щоб забути тебе назавжди.
Золотий листок у руці Морока спалахнув.
— Твої чари не триватимуть вічно!
— Побачимо.
Раптом сходи затремтіли.
Кам'яні сходинки почали зникати одна за одною, а зі стін вирвалися довгі промені світла.
— Угору! — крикнув Морок.
Він створив міст із тіней, і друзі побігли ним до наступного майданчика.
Та світло переслідувало їх.
Остап ледь не послизнувся, але Вовк ухопив його за край плаща й витягнув на безпечну сходинку.
— Дякую, друже! — видихнув Лісовик. — Коли все закінчиться, я навчу тебе ловити рибу. Якщо, звичайно, ти їси рибу. А якщо ні, придумаємо щось інше!
Вовк лише пирхнув.
Нарешті вони дісталися верхньої зали.
Там, за прозорою стіною світла, стояла Ярина.
Її руки були вільними, але навколо неї мерехтіло магічне коло. Вона виглядала блідою й виснаженою. Довга руда коса спадала на плече, а в очах застигли розгубленість і страх.
— Ярино! — вигукнув Морок.
Вона підняла голову.
На мить її обличчя змінилося, ніби десь глибоко в пам'яті прокинувся знайомий голос.
— Морок?..
Він ступив уперед.
Але між ними спалахнула стіна світла.
З протилежного боку зали з'явився дядько Ярини.
Його сріблясте вбрання мерехтіло магічними знаками, а в руках горів білий вогонь.
— Досить! — наказав він. — Ти не наблизишся до неї!
Морок повільно підняв руку.
— Я прийшов повернути її пам'ять.
— Ти прийшов забрати її собі!
— Ні.
— Не смій брехати мені! Ти викрав її, замкнув у своєму замку й вирішив, що можеш розпоряджатися її життям!
Морок опустив погляд.
Він не міг заперечити.
— Я помилився, — промовив він. — Але тепер хочу все виправити.
Дядько гнівно розсміявся.
— Виправити? Ти думаєш, одного золотого листка достатньо, щоб стерти все, що ти зробив?
— Ні. Але він може повернути їй спогади.
— А якщо вона згадає тебе й знову втече?
Морок підняв очі.
— Тоді я дозволю їй піти.
На обличчі дядька промайнуло здивування, але воно швидко змінилося люттю.
— Вона ніколи не буде твоєю!
Він ударив посохом об кам'яну підлогу.
Зі стелі вирвалися промені білого світла. Вони з'єдналися в повітрі, утворивши величезне магічне коло.
— Тоді ти загинеш разом зі своїми тінями!
Світло обрушилося на Морока.
Він підняв руки, і чорна хвиля вдарила назустріч білій магії.
Зала здригнулася.
Тіні й світло зіткнулися, розриваючи повітря блискавками.
Морок відступив на кілька кроків.
Його магія слабшала.
Дядько Ярини володів стародавніми чарами, створеними спеціально для боротьби з тінями. Кожен його удар розсіював темряву, а світлі ланцюги намагалися скувати руки Морока.
— Ти не переможеш мене! — вигукнув дядько.
Морок ухилився від нового удару.
— Мені не потрібна перемога над тобою!
— Тоді навіщо ти прийшов?!
— Щоб урятувати Ярину!
Він створив темний щит, прикриваючи Остапа й Вовка від вибуху світла.
Остап кинувся до магічного кола.
— Я спробую зняти чари!
Він почав читати слова зі стародавнього рукопису, плутаючись у складних заклинаннях.
— «Світло згасни, пута... пута...»
Він замовк.
— От халепа! Мороку, як там далі?!
— Читай, що написано!
— Я читаю! Просто тут почерк такий, ніби автор писав під час землетрусу!
Вовк тим часом кинувся до підніжжя магічного кола. Його золоті очі спалахнули, а з пащі вирвався низький протяжний звук.
На підлозі проступили стародавні символи.
Світла стіна здригнулася.
Морок скористався цією миттю й спрямував тіні до Ярини.
Але дядько помітив це.
Він підняв посох.
Білий промінь ударив Морока в груди.
Той упав на одне коліно.
— Мороку! — закричала Ярина.
Її голос розітнув залу.
Морок підняв голову.
Ярина трималася за край магічного кола. Її очі були наповнені слізьми, а пальці тремтіли.
— Припини! — крикнула вона дядькові.
— Не слухай його! Він обманює тебе!
— Я не хочу, щоб ви билися!
— Він небезпечний!
— А ти зараз небезпечніший за нього!
Дядько завмер.
Ярина сама не розуміла, звідки взялися ці слова. Вона не пам'ятала всього, що пережила поруч із Мороком. Її спогади були розірвані, наче сторінки старої книги.
Але вона пам'ятала осінній сад.
Пам'ятала тіні, які гралися з нею.
Пам'ятала сміх Морока.
І його погляд, у якому було стільки самотності.
— Ярино, відійди! — наказав дядько.
— Ні!
Вона ступила вперед.
Магічне коло спалахнуло, але Ярина не відступила. Золотий листок у руці Морока засвітився, і тонка золота доріжка простягнулася до неї.
— Ярино, не треба! — вигукнув Морок. — Це небезпечно!
Вона подивилася на нього.
— Тоді перестань битися!
Морок завмер.
Він міг завдати останнього удару. Міг обрушити на дядька всю силу своїх тіней.
Але Ярина стояла між ними.
І він не хотів, щоб вона постраждала.
Морок повільно опустив руки.
Тіні завмерли в повітрі.
— Я більше не битимуся, — сказав він.
Дядько здивовано глянув на нього.
— Що?
— Я не хочу тебе вбивати. Я хочу, щоб Ярина згадала своє життя й сама вирішила, що робити далі.
Він простягнув руку з золотим листком.
— Я не прошу її любити мене. Я прошу лише повернути їй те, що ти відібрав.
У залі запала тиша.
Ярина дивилася на Морока, а її серце билося так швидко, ніби намагалося нагадати їй щось важливе.
Дядько повільно опустив посох.
— Ти справді відпустиш її, якщо вона цього захоче?
Морок не відвів погляду.
— Так.
— Навіть якщо вона ніколи не повернеться до твого замку?
— Так.
— Навіть якщо вибере інше життя?
Морок болісно усміхнувся.
— Я хочу, щоб вона мала це життя.
Ярина заплющила очі.
І раптом почула в пам'яті тиху пісню.
Сумну й прекрасну.
Ту саму, яку чула в осінньому лісі.
Перед нею промайнули золоті дерева, темний замок і чоловік, який дивився на неї так, наче вона була єдиним світлом у його світі.
Вона розплющила очі.
— Мороку...
Він підвів голову.
— Ярино?
Дівчина зробила крок до нього.
Світла стіна між ними почала розсипатися золотими іскрами.
Дядько відступив.
Вовк став поруч із Мороком, а Остап нарешті опустив рукопис.
— Ну нарешті, — пробурмотів Лісовик. — А я вже думав, що доведеться читати ще одне заклинання.
Але ніхто не засміявся.
Бо Ярина дивилася на Морока так, ніби перед нею повільно відкривалися двері до забутої історії.
Вона ще не згадала всього.
Та вже знала: наступний крок має бути її власним.
А за високими вікнами вежі кружляло золоте листя.
Магія, що тримала її в полоні, слабшала.
І незабаром Ярина мала зробити вибір, від якого залежали долі їх обох.
