Раді Вас бачити!

🌹 Глава 18. «Право на вибір»

У Вежі Тіней поступово згасало магічне світло.

Золоті іскри ще кружляли під високою стелею, а на кам'яній підлозі повільно танули залишки закляття, яке так довго тримало Ярину в полоні. Дівчина стояла поруч із Мороком, міцно тримаючи його за руку, наче боялася, що варто їй відпустити його — і все знову перетвориться на страшний сон.

Але Морок був поруч.

Справжній.

Той самий чоловік, якого вона колись боялася, потім полюбила, а згодом утратила через чужу магію.

Тепер вона пам'ятала все.

І не збиралася більше дозволяти комусь вирішувати за неї.

Біля розбитої колони стояв її дядько. Його посох лежав на підлозі, а сріблясте вбрання втратило колишнє сяйво. Він дивився на племінницю з виразом, якого Ярина ніколи раніше не бачила на його обличчі.

Розгубленістю.

— Ярино... — нарешті промовив він.

Вона повернулася до нього.

— Що?

Дядько зробив крок уперед, але Ярина не відпустила руки Морока.

Він це помітив.

І вперше не став вимагати, щоб вона відійшла від Володаря Тіней.

— Ти справді його кохаєш? — запитав він.

Ярина здивовано підняла брови.

— Ти досі сумніваєшся?

— Я просто... — Він замовк, шукаючи потрібні слова. — Я думав, що він зачарував тебе. Що ти не розумієш, наскільки він небезпечний.

— А ти запитав мене, чого я хочу?

Дядько опустив погляд.

— Ні.

— Ти поцікавився, чи щаслива я поруч із ним?

— Ні, Ярино.

— Ти хоча б раз дозволив мені самій розповісти тобі про свої почуття?

Він не відповів.

Ярина сумно всміхнулася.

— Ось бачиш. Ти навіть не намагався мене почути.

Морок ледь стиснув її долоню, але не втрутився. Він розумів, що ця розмова належить Ярині. Вона мала право сказати все, що накопичилося в її серці.

Навіть якщо ці слова болітимуть.

— Я знаю, що ти хотів мене захистити, — продовжила дівчина. — Ти завжди казав, що я для тебе майже як донька. Ти боявся, що зі мною щось станеться. Що я потраплю в небезпеку, що мене скривдять, що я страждатиму.

Дядько повільно кивнув.

— Я боявся втратити тебе.

— Але, намагаючись захистити мене від усього світу, ти позбавив мене найважливішого.

Ярина глибоко вдихнула.

— Права самій обирати свою долю.

Її голос тремтів, але вона не відступила.

— Ти стер мої спогади. Забрав у мене дні, які я прожила. Почуття, які відчула. Моменти, які були важливими для мене. Ти вирішив, що знаєш краще за мене, кого я повинна любити й з ким маю бути щасливою.

— Ярино, я...

— Дай мені закінчити, будь ласка.

Дядько замовк.

— Я не кажу, що Морок не помилявся. Він справді викрав мене, і я не забула цього. Він не мав права вирішувати за мене, коли ми вперше зустрілися. Але він зрозумів свою помилку. Він пройшов крізь небезпеки, щоб повернути мені пам'ять, і навіть не вимагав, щоб я повернулася до нього.

Ярина повернулася до Морока.

Він дивився на неї з такою ніжністю, що вона мимоволі усміхнулася.

— Він дав мені вибір, дядьку. А ти — ні.

Ці слова зависли в тиші.

Дядько подивився на Морока.

Той не усміхався й не намагався скористатися ситуацією. Він просто стояв поруч із Яриною, тримаючи її руку, і чекав.

Не вимагав перемоги.

Не бажав помсти.

І, здається, саме це остаточно похитнуло впевненість дядька в тому, що перед ним чудовисько.

— Я помилявся, — прошепотів він.

Ярина здивовано подивилася на нього.

— Що ти сказав?

Дядько підняв голову.

— Я сказав, що помилявся.

Він гірко всміхнувся.

— Усе життя я вважав, що магія дає мені можливість виправляти чужі помилки. Я звик думати, що якщо можу відвернути небезпеку, то маю право зробити це будь-якою ціною.

Він подивився на свої руки.

— А потім перестав розрізняти захист і контроль.

Ярина відчула, як до очей підступають сльози.

Вона не хотіла ненавидіти дядька. Попри все, він був частиною її родини. Колись він навчав її читати стародавні книги, показував, як розпізнавати лікувальні трави, і розповідав казки про чарівні ліси.

Але його вчинок завдав їй болю.

І одного вибачення було недостатньо, щоб усе стало як раніше.

— Я не знаю, чи зможу відразу пробачити тобі, — тихо сказала вона.

— Я розумію.

— Мені потрібен час.

— Ти його матимеш.

Дядько подивився на Морока.

— І ти... Ти теж маєш право ненавидіти мене. Я намагався знищити тебе. Використав проти тебе найсильніші закляття. Через мене ти міг загинути.

Морок мовчав.

Потім повільно підійшов до нього.

Остап, який до цього часу уважно стежив за розмовою, напружився.

— Тільки без нової битви, — пробурмотів він. — Мені здається, сьогодні ми вже використали весь запас героїзму.

Вовк сів поруч із ним.

— Так, я знаю, що ти ще готовий битися, — прошепотів Лісовик. — Але давай залишимо це на випадок, якщо хтось знову вирішить викрасти наречену.

Ярина почула останні слова й не втрималася від сміху.

Морок теж усміхнувся.

Він обернувся до друзів.

— Ви можете хоча б хвилину не коментувати все, що відбувається?

— Можемо, — серйозно відповів Остап.

Запала тиша.

Одна секунда.

Друга.

— Але це буде дуже важко, — додав він.

Ярина засміялася ще дужче.

Навіть Вовк видав дивний звук, схожий на тихе фиркання.

Напруга, що стискала серця всіх присутніх, нарешті трохи відступила.

Морок знову повернувся до дядька.

— Я не збираюся мститися тобі.

Чоловік здивовано підняв очі.

— Після всього, що я зробив?

— Так.

— Чому?

Морок на мить замислився.

— Бо я знаю, як це — дозволити страху керувати власними вчинками. Я теж думав, що можу втримати Ярину поруч, якщо просто заберу її до свого замку. Я переконував себе, що зможу зробити її щасливою, навіть не запитавши, чого хоче вона сама.

Він глянув на Ярину.

— Я теж мусив навчитися, що кохання не дає права володіти іншою людиною.

Дядько слухав його, не перебиваючи.

— Я не виправдовую тебе, — продовжив Морок. — Але якщо ти справді шкодуєш про те, що зробив, то не хочу перетворювати твою помилку на початок нової ворожнечі.

Він простягнув руку.

— Я не прошу, щоб ми стали друзями. Поки що достатньо того, що ти більше не намагатимешся вирішувати за Ярину.

Дядько довго дивився на його долоню.

Потім повільно потиснув її.

— Обіцяю.

Ярина відчула, як щось важке нарешті відпустило її серце.

Вона підійшла до дядька й обережно обійняла його.

Спочатку він завмер, не вірячи, що вона дозволила йому наблизитися. А потім несміливо обійняв її у відповідь.

— Пробач, моя дівчинко, — прошепотів він. — Я хотів уберегти тебе від болю, а сам завдав тобі найбільшого болю.

Ярина заплющила очі.

— Я дуже хочу, щоб ти більше ніколи так не робив.

— Не робитиму.

— І щоб наступного разу ти спочатку поговорив зі мною.

Дядько ледь усміхнувся.

— Обіцяю.

Коли вони відсторонилися, Ярина витерла сльози.

— А тепер я хочу додому.

— До свого батька? — запитав дядько.

— Так. Він, мабуть, уже перевернув усі землі, шукаючи мене.

Морок насупився.

— Твій батько не дуже добре до мене поставиться.

— А ти чого очікував? — Ярина хитро примружилася. — Ти викрав його доньку!

Остап голосно засміявся.

— Оце я розумію! Нарешті хтось сказав йому правду!

— Остапе, — попередив Морок.

— Мовчу. Уже мовчу.

Лісовик прикрив рот рукою, але усмішка нікуди не зникла.

Ярина знову засміялася й обернулася до Морока.

— Не хвилюйся. Якщо ти хочеш бути зі мною, тобі доведеться познайомитися з моїм батьком і заслужити його довіру.

— Я готовий.

— Навіть якщо він змусить тебе вислухати тригодинну лекцію про те, чому не можна викрадати його доньку?

Морок тяжко зітхнув.

— Навіть тоді.

— А якщо він запросить тебе на вечерю й сидітиме навпроти з мечем на колінах?

— Я теж витримаю.

Остап підняв палець.

— А я піду з вами. Хтось має стежити, щоб вечеря не закінчилася дуеллю.

— Тебе ніхто не запрошував, — нагадав Морок.

— Зате я вже уявив, які там будуть пироги.

Ярина взяла Морока під руку.

— Бачиш? Твої друзі вже стали частиною моєї родини.

Морок подивився на Остапа, потім на Вовка, який спокійно йшов до виходу з вежі.

— Здається, я припустився ще однієї помилки.

— Якої? — запитала Ярина.

— Колись я думав, що мені ніхто не потрібен.

Він усміхнувся.

— А тепер не уявляю, як би я пройшов цей шлях без них.

Остап удавано витер сльозу.

— Оце вже справжнє освідчення в дружбі!

— Не звикай, — відповів Морок.

Вони засміялися.

І саме в цю мить у глибині вежі щось глухо тріснуло.

Усі завмерли.

По кам'яних стінах пробігла тонка золота лінія. Вона розгалузилася, мов блискавка, й охопила стародавні символи, викарбувані навколо вікон.

Дядько різко обернувся.

— Ні...

— Що сталося? — запитала Ярина.

Він дивився на стіни, і на його обличчі з'явився справжній жах.

— Старе закляття...

Морок відчув, як тіні навколо його ніг раптом заворушилися. Але цього разу вони не були загрозливими. Вони тягнулися до золотого світла, наче після довгих років темряви вперше побачили світанок.

— Яке закляття? — запитав він.

Дядько повільно опустився на коліно.

— Закляття, яке я колись наклав на тебе.

Морок завмер.

— На мене?

— Я хотів, щоб ти ніколи не зміг наблизитися до людського світу. Щоб твої тіні завжди лякали людей, щоб ніхто не міг побачити тебе справжнього. Я думав, що так захищу Ярину від тебе.

Він заплющив очі.

— Але тепер вона повернула собі пам'ять. Ти відмовився від помсти. А я визнав свою провину.

Золота тріщина пройшла по всій стіні.

— Закляття трималося на страху, ненависті й бажанні контролювати чужу долю, — прошепотів дядько. — Коли ми відмовилися від цього, воно втратило силу.

Раптом із грудей Морока вирвалося темне сяйво.

Він схопився за серце.

— Мороку! — Ярина кинулася до нього.

Але він не впав.

Навколо нього здійнялися тіні, закружляли під стелею й почали змінюватися. Темрява ставала прозорою, м'якою, наповненою золотими іскрами.

На мить Морок побачив перед собою власне дитинство.

Темний замок.

Самотні коридори.

Людей, які боялися його магії.

Роки, коли він вірив, що ніколи не зможе бути коханим.

А потім побачив Ярину.

Її усмішку.

Її руку в своїй.

Її очі, у яких більше не було страху.

Темна оболонка навколо його серця тріснула.

І розсипалася.

Морок повільно опустив руки.

Вперше за багато років він відчув, що його магія більше не змушує світ відступати від нього.

Тіні слухалися його, але не ховали його від інших.

Він міг бути Володарем Тіней.

І водночас просто чоловіком, який кохає.

Ярина обійняла його.

— Що ти відчуваєш?

Морок подивився на неї й усміхнувся.

— Свободу.

Вона поцілувала його в щоку.

— Тоді ходімо додому.

За вікнами Вежі Тіней здійнявся вітер. Осіннє листя зірвалося з гілок і закружляло в повітрі, а далекі дерева засяяли золотом.

Дядько піднявся на ноги.

— Я теж піду з вами, — сказав він. — Мені потрібно зустрітися з твоїм батьком, Ярино. Я повинен розповісти йому правду про все, що сталося.

Ярина кивнула.

— Добре. Але пам'ятай нашу домовленість.

— Спочатку поговорити з тобою, — відповів він.

— Саме так.

Остап радісно потер долоні.

— Чудово! Тепер у нас є компанія, шлях додому й, можливо, вечеря!

Вовк рушив до дверей.

— І ще одне, — додав Лісовик. — Якщо батько Ярини все-таки захоче битися з Мороком, я пропоную спочатку посадити їх за стіл. На ситий шлунок люди значно добріші.

— Ти справді думаєш, що пироги допоможуть? — запитала Ярина.

— Дитино моя, — поважно відповів Остап, — я бачив, як люди укладали мир заради останнього шматка медового пирога.

Морок розсміявся.

Ярина міцніше стиснула його руку.

І вони разом залишили Вежу Тіней.

Позаду залишилися зруйновані чари, да

вні страхи й помилки, які вже не можна було стерти з пам'яті.

Але попереду чекало нове життя.

Життя, у якому ніхто не мав права вирішувати за Ярину.

Життя, у якому Морок більше не боявся бути собою.

І життя, у якому навіть найтемніші тіні могли розсіятися, якщо в серці знаходилося місце для прощення.

Бо іноді справжня магія починається не з заклинання.

А з простих слів:

«Пробач мені».

І з іншої відповіді:

«Я спробую».