Спочатку:
На сторінку книги
Глава 12. Пастка з присмаком кардамону
Ранок у Досі не приніс довгоочікуваної прохолоди. Сонце, ледь піднявшись над хмарочосами, миттєво перетворило місто на розпечену мармурову піч. Вікторія встала дуже рано, коли на годиннику не було й шостої. Спати вона так і не змогла — перед очима всю ніч стояли фотографії сестри та глузлива ухмилка арештованого водія Мухаммеда.
Дівчина діяла чітко й швидко, наче робот. Вона зібрала свої нечисленні речі, спустилася на рецепцію і, не привертаючи зайвої уваги, офіційно з’їхала з готелю. Повертатися сюди вона не збиралася. Перед тим як вийти, Віка залишила на стійці реєстрації короткий, сухий лист для Павла. У цій записці вона детально пояснила, що йде своїм шляхом, і зробила це навмисно, щоб йому не прийшлося шукати її по всьому місту, витрачаючи дорогоцінний час розслідування. Десь глибоко в душі Вікторія була навіть рада, що таким вчинком не впутає його в цю небезпечну, напівлегальну історію. Павло занадто сильно ризикував своєю кар’єрою в управлінні, а тепер їй приведеться самій шукати всі відповіді й рятувати Катерину. Тим більше, це було головною і категоричною умовою загадкової журналістки.
Вікторія відразу ж викликала міське таксі й виїхала в той самий персидський ресторан «Аль-Шахан», розташований на окраїні старого ринку Сук Вакіф. Заклад ще був практично порожнім, лише кілька місцевих чоловіків у білих кандурах ліниво пили ранкову каву. Віка сіла за найтемніший столик у кутку, біля різьбленої дерев'яної ширми. На ній були великі темні окуляри, і в їхньому чорному склі, як у дзеркалі, сумно відбивалася порожня поверхня столу та її власне напружене обличчя. Вона сиділа, затамувавши подих, очікуючи на появу Оксани.
Раптом до столика тихо, майже беззвучно підійшла дівчина, повністю загорнута в традиційну чорну абайю, яка закривала все тіло аж до п'ят.
— Добрий день, Вікторіє. Я Оксана, — тихо, але впевнено пролунав жіночий голос з-під чорної тканини.
Вікторія різким рухом зняла окуляри й уважно подивилася на гостю. Оксана повільним рухом відкинула верхню частину накидки, звільняючи голову, і на плечі розсипалося її довге, густе руде волосся, яке яскравим полум’ям контрастувало з чорним шовком одягу.
— Да... я вас так і уявляла, — з легкою, ледь помітною сумною посмішкою мовила журналістка, присідаючи навпроти. — Молода, гаряча детективка, яка відчайдушно шукає відповіді й готова спалити весь світ заради сестри... Приємно з вами увідитися особисто. Вибачте, що я в цій абаї. Мені доводиться маскуватися. За мною стежать.
Вікторія, миттєво увімкнувши професійну настороженість, похмурилась і швидко озирнулася довкола, оцінюючи нечисленних відвідувачів ресторану. Потім вона знову подивилася на Оксану, вдивляючись у її глибокі, тривожні зелені очі:
— Хто? Хто саме вам загрожує? Це люди з поліції чи місцеві бандити?
Проте Оксана лише хитнула головою і різко перешла на другу тему, даючи зрозуміти, що часу обмаль:
— Вислухайте мене дуже уважно, Вікторіє. Нам довго не приведеться тут залишатися, кожен рух на видноті. Я прийшла не з порожніми руками. Я дам вам дещо, що повністю змінить ваше уявлення про цю «екскурсію».
Журналістка швидким рухом дістала з глибокої сумки, схованої під її абайєю, товсту теку з матеріалами. Вікторія миттєво протягнулася руками до документів, забираючи їх собі.
— Тут усе офіційною англійською мовою, — тихо коментувала Оксана, поки Віка гарячково розкривала папку. — Але на перших сторінках я зробила для вас детальний український переклад, щоб ви не втрачали час. Читайте.
Вікторія почала швидко вчитуватися в текст, перегортати сторінки, і раптом її пальці заніміли. З папки на неї дивилися страшні, детальні фотографії з місць поліцейських знахідок. Це були тіла молодих, понівечених дівчат, знайдених у різних частинах безкрайньої катарської пустелі. Вікторія жахнулася, відчуваючи, як до горла підкочується нудота.
— Хто вони?! — здушеним, але суворим голосом запитала вона, піднімаючи очі на журналістку.
— Читайте, читайте далі... А потім вислухайте мене, — сухо відповіла Оксана, не відводячи погляду.
Вікторія знову просмотрела текст очима. Інформація була настільки моторошною, що в неї буквально волосся дибки стало на голові, а по спині пробіг крижаний холод. Вона перевела подих і, ледь стримуючи тремтіння, звернулася до Оксани:
— Ви... ви що хочете цим сказати?! Що це за жах?!
Оксана нахилилася ближче до столу, і її обличчя стало смертельно серйозним:
— Ті дівчата, яких ви бачите на фото... вони теж були похищені за схожих обставин. Вони, як і ваша сестра з подругою, приїхали сюди, шукали пригоди, екзотики, красивих кадрів для блогів. Вони виїжджали в пустелю і зникали. Серед них були не тільки іноземки, як Катя, але й місцеві арабські дівчата, які намагалися втекти від суворих родинних релігійних канонів. Поліція не могла знайти їх дуже довго, бо в пустелі закони безсилі. А потім... потім їх знаходили вже неживими. Точніше, те, що від них залишалося після зустрічі з пустельними племенами. Ви ж самі все бачите на цих знімках.
Вікторія тихо ахнула від дикого, первісного жаху, який сковав її серце. У голові закрутилися страшні картини: Катя, її весела, безтурботна сестричка, лежить десь посеред барханів без дихання...
— Ви... ви думаєте, моя сестра теж там? — голос Віки зірвався на шепіт, в очах забриніли сльози. — Але навіщо? Навіщо тільки їх викрасти, тримати в полоні, а потім так жорстоко убивати?! У чому сенс?!
Оксана важко зітхнула і гірко опустила кутики губ:
— В пустелі свої суворі, дикі закони, які не мінялися століттями. Бедуїни... деякі з їхніх радикальних кланів похищають молодих міцних дівчат для забави, а також для цілком практичних цілей — щоб насильно видати їх заміж за своїх воїнів, щоб ті народжували їм нове покоління нащадків, міцних пустельних вовків. А якщо ці дівчата починають бунтувати, не підчиняються місцевим порядкам, намагаються втекти або виявляють характер — їх без жалю одразу убивають і залишають на поживу шакалам. Для них це просто розхідний матеріал.
Вікторія ужаснулася ще більше. Справа набувала страшного, кривавого оберту. Вона різко встала з-за столу, не в силах більше сидіти, і почала глибоко й часто дихати, намагаючись вигнати з голови божевільну думку про те, що прямо зараз із її сестрою роблять щось подібне. Що якийсь дикун примушує її Катю до шлюбу.
Оксана підвелась слідом, підійшла до неї і м’яко пожила Вікторію за плече, намагаючись повернути її до реальності:
— Тихо, Віко, заспокойся. Це лише моє припущення, аналітика на основі минулих справ... Катя жива, я впевнена. Але часу в нас обмаль. Я прийшла до тебе, бо бачу, що тільки тобі можу довіритися. Ти не така, як ці системні копи.
Вікторія подивилася на Оксану, і з її очей злегка спустилися дві гарячі сльози. Дівчина витерла їх тильною стороною долоні, і в її погляді знову спалахнув запеклий вогонь:
— Я... я кожну секунду звинувачую себе за те, що не поїхала з нею тоді! Я б її відговорила від цієї клятої поїздки, я б її втримала... Я не маю права більше чекати. Я повинна їхати туди, прямо в серце цієї пустелі. У вас є точні координат? Ви знаєте, де цей табір?!
Оксана хитро примружилася і кивнула:
— Я недавно приблизно знайшла це місце через свої інформаційні канали серед місцевих кочівників... Я знаю, куди веде слід. Але я дам тобі ці координати тільки за однієї умови: ти не впутаєш у це свого напарника Павла. Взагалі. Він буде тільки заважати через свої дурні статути, правила, процедури та інструкції. Він закриє тебе в номері, викличе підкріплення поліції Дохи, бедуїни дізнаються про це через своїх шпигунів і просто пристрелять твою сестру до нашого приїзду. А ти... ти видно, що готова заради сестри на все, навіть на порушення закону. Я допоможу тобі, але ми поїдемо самі.
Вікторія на мить задумалася, згадуючи вчорашній важкий допит водія:
— А той водій... Мухаммед, якого ми допитували в поліції... Хіба це не він їхній головний куратор? Чому він мовчить?
Оксана коротко і злісно рассміялася, поправивши руде волосся:
— Йому заплатили дуже великі гроші ті бедуїни, розумієш? Для нього ці брудні купюри важливіші за будь-яку в’язницю, з якої його потім витягнуть ті ж самі покровителі. Тому він мовчить і буде мовчати далі, ти ніколи не доб'єшся від нього правдивого ответа офіційними методами. Тому послухай мене: напарника свого не вплутуй. Якщо ти дійсно готова врятувати Катю — ми виїжджаємо сьогодні ввечері, на заході сонця. Інакше буде запізно.
Вікторія пильно, наче намагаючись провчити її наскрізь, подивилася на Оксану:
— Чому? Чому ви взагалі вирішили мені допомогти? Який у вас інтерес ризикувати життям ради чужих людей?
Оксана важко, з глибоким болем вздихнула, і її зелені очі на мить згасли:
— Одна з тих дівчат... тих, що на фотографіях у папці... була моя близька подруга. Тому я приїхала сюди, в Катар. Вона... її тіло досі не знайдено, поліція закрила справу. Я поклялася, що знайду її або помщуся тим, хто це зробив. Ми разом знайдемо їх, Віко. Тому Павло тут абсолютно лишній. Він усе зіпсує своїм законом.
Вікторія ще раз подумки обдумала все, що сказала Оксана. Кожне слово журналістки брутально, але логічно лягало на її власні страхи. Якщо з Катериною щось зроблять, якщо ці дикуни хоч пальцем її тронуть... Віка відчула, як усередині прокидається щось темне і нещадне — вона їх уб'є сама, власноруч, без жодного жалю.
Вона впевнено подивилася на Оксану і твердо каже:
— Тоді їдем. Я згодна. Кажи, де зустріч увечері.
Оксана задоволено кивнула, швиденько заховала руде волосся назад під абайю і знову перетворилася на безлику чорну тінь. Вона шепнула Віці місце збору і швидко зникла серед галасливих лабіринтів старого ринку.
Тим часом у готелі Павло стояв посеред порожнього номера Вікторії. У його руках був невеликий аркуш паперу — та сама записка, яку дівчина залишила на рецепції. Капітан перечитав її вже кілька разів, і з кожним новим словом його обличчя ставало все більш похмурим і грізним. Жовна ходили на його вилицях, а сірі очі перетворилися на дві холодні криги.
Він був досвідченим вовком розслідувань і відразу, з першого ж речення зрозумів: Вікторію хтось дуже професійно і навмисно заманює в пастку. Її відчай та біль через викрадення Катерини використали як ідеальну наживку. Ця дівчинка, попри всю свою академічну освіту, зараз діяла на чистих емоціях, здійснюючи найбільшу помилку у своєму житті.
Павло з силою зім’яв записку в кулаку і кинув її на підлогу. Він не збирався залишатися осторонь. Ця шалена леді встигла стати для нього чимось набагато більшим, ніж просто напарницею чи онукою легендарного копа.
— Дурна ти дівчисько... — процідив він крізь зуби, швидко перевіряючи зброю під піджаком. — Думала, я дозволю тобі загинути в цих пісках?
Павло круто розвернувся, вискочив із номера і швидким кроком попрямував до виходу. Він уже розпочав власне полювання і їде за нею, готовий перевернути весь Катар, але витягти Вікторію з тієї смертельної гри, в яку вона так необачно вирішила зіграти самотужки.
