Раді Вас бачити!

Христина

Як тільки я прийшла на зустріч до незнайомця з сайту, зразу помітила в ньому схожість із моїм кривдником з минулого. Але я відганяла ці думки. Це просто збіг. Не хотіла в це вірити. Не могла ж доля так познущатися з мене.

Тому вирішила одразу проявити ввічливість: назвала своє ім’я, ми потиснули одне одному руки. Помітила, що він стоїть біля одного квадроцикла, хоча домовлялися про два. Здивувалася. Може, щось змінилося? Чи просто вирішив зекономити? Або це такий хитрий план, щоб ми їхали разом?

Тимур же зразу запропонував проїхатися. А те, як він упевнено крутив ключі на пальці, як посміхався, не змінюючись у жодному виразі... Всі ці деталі спливали в пам’яті.

Тимур Весельський.

Ні! Цього не може бути!

Якого біса він забув у Києві?

«Це точно він. Не може бути помилки,» — подумала я, коли в його очах не було й натяку на те, що він мене впізнав. Спочатку хотілося втекти, але потім подумала, я ж не маленька, щоб тікати від свого ворога, а доросла жінка, яка зможе за себе постояти вразі чого. Тимур щось говорив про квадроцикл, про ризик, але мені було важливо знати одне — чи він дійсно пам’ятав мене. Адже це було вже давно, і я не виглядала такою, якою була тоді.

Погляд його вже не здавався таким спокійним. Я могла бачити, як хлопець намагався щось приховати, як він хотів, щоб усе виглядало легко й безтурботно. Я ж зібралася і вирішила запитати прямо:

— Ти так говориш, наче вже знаєш, що твоя правда мене розчарує. Просто зізнайся чесно, ти Тимур Весельський з Хмельницького, так?

Його реакція була швидкою. Мовчання, помітний подив в очах. Тимур явно не очікував, що я згадаю ті старі часи. Я відчула, як мої нерви напружилися. Цей погляд, ця реакція — все це видавало його нерішучість. І тільки коли Весельський, зрештою, згадав, я вже була готова почути його звичну грубу реакцію. Та замість того він почав жартувати, мовляв я красунею стала.

Не змінився. Як і був скотиною, так і залишився.

Я не могла стояти й слухати його більше.

Не витримала.

Усе всередині розірвалося в одну мить — і я, не роздумуючи, вдарила його по щоці. Різко, сильно, з усім гнівом, що накопичувався роками.

Щоб знав.

Щоб зрозумів, хто я тепер. Що він для мене — лише частина минулого. Нікчемного, брудного минулого, яке я не хотіла згадувати.

Від удару запульсувала долоня, біль різонув пальці, але я змусила себе не подати вигляду. Тримала спину рівно, голову високо — наче це взагалі не мало значення.

Але вже в наступну мить у голові промайнула думка: а що, якби він ударив у відповідь?

Чи схопив мене за руку, чи зробив щось ще гірше?

Та ні. Він би не зміг.

Бо як би Тимур мене не діставав, я пам’ятала одне: він ніколи не завдав серйозної шкоди дівчатам. Навпаки — завжди втручався, коли хтось із хлопців переходив межу. І єдине, на що він був здатний, — це поставити підніжку, забрати речі, та грати на нервах.

Але чи варто було зараз на це розраховувати?

Я розвернулася і пішла, не оглядаючись. Кожен крок лунав у скронях ударами, кожен подих здавався важким, але я йшла.

Тимур не кликав, не зупиняв, не біг слідом.

Але я знала — це ще не кінець.

Він ніколи не відступав. І цього разу не стане винятком.

Усередині все кипіло від образи, а спогади, які я намагалася поховати роками, рвалися назовні. Весельський, напевно, і досі вважав себе крутим. Такі, як він, закохують у себе жінок, грають із ними, а потім холоднокровно йдуть. Але зі мною цей номер не пройде. Я не дам йому жодного шансу знову мене зламати.

Глибокий вдих. Я змусила себе не плакати. Хто-хто, а він точно не вартий моїх сліз.

Швидко дістала телефон, написала Сашулі, що все добре, хоча це була брехня. Поклала телефон назад до сумочки та дістала серветки почала витирати свою руку. Якби ж я слухала свою інтуїцію то не тиснула б руку цьому мерзотнику.

Зараз мені була потрібна справжня підтримка, а то ризики, що я можу розклеїтися і розревітися, як мале дівча дуже високі, а я обіцяла собі не плакати через нього. Вирішила набрати номер Аліси. Телефон відгукнувся кількома гудками, і ось нарешті вона відповіла.

— Христинко, привіт! — її веселий голос наче відразу приніс частинку спокою в мої думки.

— Алісо, я можу приїхати до тебе? Мені дуже потрібна твоя підтримка, — сказала я, намагаючись приховати, скільки болю й тривоги було в моєму голосі.

— Звісно, приїжджай! Михась вчора тортик приніс, так що приходь, почаюємо, і ти мені все розкажеш. Я з радістю тебе послухаю, — відповіла Аліса, її слова одразу зняли тягар з моїх плечей. У її голосі була така теплота, що я відчула, як моє серце заспокоювалося.

Відчула, що більше нічого не потрібно пояснювати — Аліса все могла зрозуміти, вислухати й дати потрібні поради, а для цього нічого більше й не треба. Тільки її підтримка, якою я зараз, як ніколи, потребувала.

Дійшовши до найближчої зупинки я сіла на маршрутку, доїхала до метро, і далі до квартири Романюків було вже зовсім недалеко.

Весь цей час я намагалася не думати про те, що сталося. Всі ці спогади, болючі й неприємні, продовжували мучити мене, мов заїжджена платівка, що постійно повторювала одну й ту ж саму мелодію. Знову і знову в моїй пам’яті спливав його самовдоволений погляд, той погляд, який був повний насмішки та байдужості до моїх почуттів. Я зробила глибокий вдих, закрила очі й намагалася заспокоїтися. Порахувала до десяти, ще раз і ще раз повторила це, поки відчуття тривоги не відпустило мене, а тіло не стало більш розслабленим.

Взяла в руки телефон, і на нього одразу прийшло повідомлення з сайту. Це був Тимур. І як тільки я побачила його ім’я, відчуття спокою раптово змінилося на хвилю гніву і розчарування. Чому він ще смів писати мені? Після всього? Невже дійсно вважав, що може відкупитися своїми словами?

Не витримавши, я відкрила повідомлення. Не з цікавості, а щоб просто зрозуміти, що ж Весельський знову вирішив мені сказати.

«Тіна, знаю, що мої вчинки в минулому завдали тобі багато болю. Я був не просто дурнем — я був справжнім йолупом. Сміявся з тебе, принижував, не розумів, що ти справжня зірка. І знаєш, тепер я навіть не можу зрозуміти, як я міг таке робити! Це були мої власні помилки.

Але тепер все змінилося. Я бачу тебе зовсім по-іншому. Ти не просто крута дівчина, ти — магніт, до якого тягне, і я не можу цього не помітити. Ти — найкраща, і такої, як ти, я ще не зустрічав.

Але, давай не застрягати в минулому! Моя провина — це моя карма, і я готовий її спокутувати. Тому я хочу запросити тебе в подорож, де ми забудемо все, що було, і просто насолоджуватимемося моментом. Це буде не просто поїздка, а ціла пригода! Якщо ти готова до чогось екстремального та веселого, обіцяю тобі купу приємних сюрпризів, щоб хоч трохи виправити свої помилки.

Чекатиму твоєї відповіді, Квіточко.»

Після того, як я прочитала його повідомлення, мене охопила хвиля відрази. Як він взагалі міг так безсовісно пропонувати подорож, наче нічого й не трапилось? Його слова — це порожні обіцянки, тонко замасковані під спробу відкупитися. Тимур хотів, щоб я забула всі його приниження і сміх, щоб я забула, як він ображав мене, сміявся з моїх слабкостей і принижував перед іншими.

Як він взагалі може вважати, що я зможу забути все це заради кількох «сюрпризів»? Це більше схоже на маніпуляцію, ніж на щире каяття. Я не можу і не хочу його слухати.

Весельський залишився для мене лише частиною темного минулого. І його вибачення не мали жодної ваги. Я більше не буду грати за його правилами.

Погасила екран телефону, відклала його в сумочку і, піднявши голову, вдивлялася у темний тунель метро. Мені не потрібні його поїздки, його обіцянки. У мене є своє життя, і я буду рухатися далі без нього.

Стоячи вже на порозі квартири, я тремтячими пальцями натиснула на дзвінок. Відчинила двері сама Аліса, з теплою усмішкою на обличчі.

— Ти якраз вчасно! Я вже чайник поставила, і Ромчик заснув, — привітно мовила вона, запрошуючи мене до квартири.

— А де Міша? — запитала я, проходячи до квартири та знімаючи кеди.

— Михась зараз спить, — відповіла подруга. — Так що ми зможемо побути вдвох.

— Спить, невже захворів, — запитала схвильовано я.

— Ні, в малого зубчик перший прорізається, тож в ночі Роман Михайлович нам любить свої концерти показувати, якщо я вже звикла, то Михась за стільки місяців ні.

Я промовчала усміхнувшись.

— Ну що ж, давай пити чай. Це може допомогти тобі заспокоїтися, — сказала подруга, ведучи мене на кухню, де вже пахло корицею.

Ми всілися в кімнаті. Аліса зробила мені м’ятного чаю, без цукру, як я завжди любила. Я сиділа тримала в руках чашку, а подруга з насолодою відколупувала ложкою шматочок торта.

— Ну, давай, викладай, що сталося? — зацікавлено глянула на мене.

Я зробила глибокий вдих.

— Це просто якийсь треш, Алісо. Сашуля зареєструвала мене на сайті знайомств, і я вирішила – чому б і ні? Познайомилася з хлопцем, який любить азарт… Ну, і мені, дурепі, захотілося гострих відчуттів.

— І що? — вона хитро примружилася.

— А те, що я отримала їх сповна, коли зрозуміла, до кого прийшла на побачення.

— І до кого?

— До Весельського.

Аліса завмерла з ложкою на пів дорозі до рота.

— Чекай. Це той самий Весельський? Той, що тебе в школі ображав?!

— Ага, — зітхнула я.

Аліса поклала ложку з шматочком тортику на тарілку.

— Ну, ти даєш… І як воно?

— Жахливо, — я закотила очі. — Він, звісно, змінився. Став… ну, навіть привабливим. Але весь час у мене в голові крутилися його «жарти» зі школи.

Подруга зробила ковток чаю, пильно вдивляючись у мене.

— Бідненька. А він хоч тебе впізнав?

Я скривилася.

— Не зразу. Спочатку корчив із себе дурника, ніби не пам’ятає. А під кінець раптом розсипався в компліментах, назвав мене красунею й заходився виправдовуватись. Просив вибачення…

— І що ти?

— Як можна таке забути? Він знущався з мене в шкільні роки, а тепер хоче, щоб я просто вибачила? А на прощання я дала йому ляпаса. Хотіла, щоб зрозумів: нічого не змінилося. Я його так само ненавиджу.

Аліса на мить завмерла, а потім розсміялася, відставивши чашку вбік.

— Серйозно? Ти дала йому ляпаса?

— Авжеж. А що мені ще лишалося? Усміхнутися і сказати: «Ой, нічого, що ти роками псував мені життя, головне, що тепер тобі шкода?»

Подруга ще дужче засміялася.

— І що він?

— А що він? Стояв ошелешений, кліпав очима. Мабуть, думав, що я одразу кинуся йому вибачати, — мовила я запивши тортик чаєм.

— Ох, Весельський… — Аліса похитала головою. — І більше він тобі не писав?

— Писав, коли я була в метро. Цілу промову надіслав, мовляв, я як магніт тягну його до себе, і він такої ще не зустрічав. Сказав, що хоче загладити свою провину і запрошував мене в подорож.

Аліса ошелешено відкрила рот.

— В подорож?!

— Ага, типу, другий шанс, новий старт, усі ці благання про прощення.

— І що ти йому відповіла? — запитала подруга поклавши до рота шматочок тортика.

Я знизила плечима.

— Нічого, я не збираюся їхати з людиною, яка була моїм персональним кошмаром в дитинстві.

Подруга задумливо потерла підборіддя.

— А знаєш, ти могла б цим скористатися.

— Чим?

— Тим, що він тобою зацікавився.

Я звузила очі.

— До чого ти ведеш?

Вона усміхнулася своєю фірмовою хитрою усмішкою.

— Скажімо, ти можеш навчити його уроку. Зробити так, щоб він дійсно відчув, що означає бути на твоєму місці. Або, навпаки, змусити його думати, що має шанс, а потім красиво піти, залишивши його в розбитих почуттях.

— Помста?

— Справедливість, — Аліса підморгнула. — Ти ж сама кажеш, що хочеш, аби він зрозумів, як це було для тебе.

Я замислилася. Ідея була ризикована, але... чомусь аж надто приваблива.

Аліса вже хотіла щось сказати, але тут з дитячої кімнати почувся голосний плач. Вона зітхнула, встала і швидко вийшла. Я залишилася на кухні, одна.

За хвилину подруга повернулася, несучи на руках маленького Ромчика. Той судомно хлипав, тулячись до її плеча, і сопів носом.

Аліса легко погойдувала синочка на руках, наспівуючи щось ніжне, майже нечутне. Його крихітні пальчики судомно стискали тканину її футболки, ніби шукаючи опору, а в очах ще тремтіли сльози, відблискуючи у м'якому світлі.

Я спостерігала за цією сценою, і всередині мене щось перевернулося. Мій гнів поступово згасав, залишаючи після себе дивне спустошення.