Раді Вас бачити!

Тимур

Понеділки завжди були важкими. І не тому, що я вставав о сьомій ранку, щоб встигнути в зал до першого клієнта, а тому, що в понеділок здавався, ніби всі клієнти вирішили почати своє нове життя саме сьогодні. Люди здавалося прокидалися зранку, дивилися на себе в дзеркало і вирішували: «Ну все, з понеділка я точно зміню своє тіло!»

Мені, звісно, подобалося допомагати людям ставати сильнішими, здоровішими, кращими версіями себе, але почалося все досить випадково. Спочатку я потрапив у цей фітнес-центр тільки як масажист. Моя медична освіта та сертифікат, мабуть, і допомогли мені знайти роботу, але як саме я її здобув — про це розповім пізніше, не все одразу. А ось що цікаво: через кілька місяців мене почали запитувати, чи можу я бути ще й фітнес-тренером. І якимось дивним чином я погодився. Отримав необхідний сертифікат і почав ще тренувати людей. Так у мене з’явився новий статус — тренер-масажист.

Зайшовши до роздягальні, я кинув рюкзак у куток, дістав спортивні штани та чорну майку. Зняв джинси, і надягнув чорні спортивки, але не встиг одягнути майку, як двері роздягальні різко відчинилися.

— Тебе не вчили стукати? — вигукнув я, обернувшись. — А якби я тут голий стояв?

На порозі стояла Анна. Тренерка з йоги. Її погляд ковзнув по моєму торсу, і вона хитро посміхнулася.

— Голий? Та припини, — відмахнулася вона, закриваючи двері за собою. — Тим більше, я вже там все бачила.

Вона підійшла ближче, і її пальці, наче випадково, торкнулися мого плеча, повільно ковзнули вниз. Її теплий дотик здався непроханим і водночас дратуючим.

— Чого ти хочеш, Анно? — запитав я, відступаючи на крок.

— Тебе, любчику, тебе, — прошепотіла вона мені на вухо, знижуючи голос до небезпечного шепоту.

Цей шепіт ще зовсім недавно змушував моє серце прискорюватися. Але сьогодні — ні. Я відсторонив її руку й, натягнувши майку, швидко вийшов з роздягальні.

На виході я кинув через плече:

— Знайди собі іншого.

Вона залишилася стояти там, приголомшена. Її впевненість, з якою ця дівка завжди гралася, неочікувано для неї самого дала збій. А я? Я й сам дивувався собі. Колись я був тим, хто не пропускав жодної спідниці. Любив секс, екстрим, і увагу жінок, яка була для мене чимось буденним. Але тепер ці забавки здавалися пустими.

Можливо, я просто втомився. А, може, нарешті зрозумів, що від цього всього залишаються лише порожні сліди.

Я зайшов у тренувальну залу, і одразу вирішив розім’ятися на біговій доріжці, поки клієнти не почали заповнювати залу. Дістав навушники, увімкнув реп, виставив середню швидкість на біговій доріжці й почав бігти, намагаючись витрусити з голови всі зайві думки. Але вони, як назло, були дуже чіпкими.

Анна. Її самовпевненість і грайливість, які колись здавалися цікавими, тепер нагадували старий серіал, фінал якого я вже бачив і не хотів переглядати. Але замість неї в моїй голові з’явилася інша картинка — Тіна.

«Квіточка», — усміхнувся я сам до себе. Ось так я її тепер називав. Ну а що? Пасує ж ідеально! Вона ж любить квіти, та й сама ніби з ботанічного саду — гарна, витончена, але якщо сунутися без дозволу, можна нарватися на колючки.

Та й що цікавіше, ця квітка не просто для милування. Я не хотів зривати її... а всього лише бажав, щоб вона сама розквітла в моїх руках. Щоб тягнулася до мене, як соняшник до сонця. Щоб довірливо розкривала пелюстки, знаючи, що я не скривджу.

І от тут у мене дилема: бути терплячим, щоб не сполохати, чи ризикнути й просто піти напролом? Усередині вже йшов запеклий батл між джентльменом і азартним мисливцем. Один казав: «Тихіше їдеш — далі будеш», а інший підбурював: «Та що ти церемонишся? Відчуй момент, дій!»

Але я знав, що такі квіти, як вона, не зривають — їх завойовують. І я мав намір зробити це красиво.

І навіть здогадувався, хто мені в цьому допоможе — Мішаня. Мій друг, з яким я не так часто спілкувався, але зараз його поради мені точно не завадять. Хоча, може, він на мене образився. Адже я не прийшов на хрестини його сина, не був його свідком на весіллі, та й взагалі — на всіх його святкуваннях. Але ж я все ж вітав і гроші скидав! Ну, може, не все так погано, хоча я десь чув, що Раки злопам’ятні. І ось тут я згадав: і Христя теж по гороскопу Рак! І її день народження теж в липні... Чорт, коли? Як згадати? Я ж у шкільні часи часто забігав до них в кабінет, а там був такий класний куточок, де писали дні народження учнів, чергування, «живи книго», гуртки, олімпіади. Ось там я побачив її день народження... коли ж воно? Головне, щоб він не минув!

Раптом мої думки перервав голос адміністраторки Ніни.

— Тім! — пролунав її голос крізь тиху музику, що лунала з навушників.

Я зупинив бігову доріжку, вийняв один навушник і перевів погляд на Ніну. Вона стояла біля бігової доріжку, а трохи далі від неї стояла молода дівчина з пишними формами. Її погляд був спрямований на мене, наче вона чекала на щось.

— Зоя, познайомся — це Тимур, твій фітнес-тренер, — оголосила Ніна, майже як ведуча на шоу, поки я тим часом вже спустився з бігової доріжки.

— Тім, а це твоя нова клієнтка, яка хоче схуднути, — додала вона з усмішкою, багатозначно дивлячись на мене.

— О, так-так! Хто як не я допоможе в цьому нелегкому шляху! — підморгнув я Ніні. — Рятівник фігур до ваших послуг.

Ніна хмикнула і пішла, залишивши мене віч-на-віч із Зоєю. Вона трохи нервово дивилася на мене, наче я мав зараз витягнути з-за спини чарівну паличку і вмить зробити її худою. Вимкнув музику і сховав навушники до кишені спортивок, защебнувши.

— Ну що, сідай, поговоримо, — сказав я, і жестом вказуючи на лаву. — Розкажи, скільки зараз важиш? На скільки ти хочеш схуднути? І головне, за який час?

Зоя на секунду затримала погляд на мені, наче вирішувала, чи можна довіряти. Потім зітхнула:

— Зараз моя вага сто двадцять кілограмів. Хочу скинути тридцять. І… ну, хоча б за півроку.

Я кілька секунд мовчав, обдумував її слова. Тридцять кілограмів — це серйозний виклик. Але якщо вона тут, значить, уже зробила найважливіший перший крок.

— Це амбітна мета, — сказав я спокійно, — але можлива. Доведеться працювати наполегливо й систематично. Це буде не лише про тренування, а й про зміни у способі життя: харчування, режим, відпочинок. Готова до такого?

Вона кивнула, але її обличчя залишалося напруженим.

— Дивись, Зоє, — я нахилився трохи вперед, намагаючись, щоб вона відчула мою підтримку. — Ми не будемо гнатися за цифрами на вагах. Наша мета — не лише схуднути, а й зробити твоє тіло здоровішим, сильнішим. Результати прийдуть, але я не обіцяю, що це буде легко, доведеться попотіти.

— Я готова, — тихо сказала вона, опускаючи погляд.

— Тоді приступимо? — я піднявся, плеснув у долоні. — Почнемо з розминки, це легко! Ноги на ширині плечей, вперед-назад, вправо-вліво…

Дівчина слухняно повторювала мої вказівки, хоч і трохи скуто. Через п’ять хвилин я вирішив, що потрібно закінчувати розминку.

— Добре, розминка завершена. Як відчуття? — запитав я.

— Ну... я ще жива, — злегка посміхнулася Зоя.

— Це чудово, бо на цьому ми не зупинимося, — відповів я з ледь помітною усмішкою. — А тепер з основ. Розминка була чудовою, тепер працюємо над технікою. І не забувай: у цьому залі ти не сама. Я тут, щоб допомогти тобі дійти до твоєї мети.

Зоя дивилася на мене, і в її очах з’явилася тінь рішучості.

— Добре. Я довіряю вам, Тимуре.

— А тепер зроби крок вперед, — усміхнувся я. — Це твій перший крок до нової себе.

Ми почали з базових вправ. Кожен рух я пояснював і контролював, адже зараз важливо було закласти фундамент, на якому Зоя зможе будувати своє нове життя.

Поки дівчина зосереджено виконувала присідання, мій телефон завібрував у кишені. Я швидко глянув на екран: дзвонив Мішаня. Взяв слухавку, і відійшовши до вікна споглядав за рухом на вулиці.

— Привіт, Мішаня! Щось термінове? — сказав я, дивлячись у вікно.

— Привіт, брате! Є ділова пропозиція, — почав він своїм звичним радісним тоном.

— Кажи, слухаю.

— Слухай, можна моя Аліска ходитиме до тебе на тренування? Вона після пологів хоче привести себе у форму.

Я ледь стримав усмішку. Мішаня завжди так щиро турбувався про свою дружину, що навіть його прохання звучало з відтінком гордості за неї.

— Звісно, чому ні, — відповів я, поки Зоя переходила до наступної вправи. — На коли її чекати?

— Вона зможе приходити в понеділок і четвер, зручно?

— Домовились. Почнемо сьогодні. Передай їй, щоб не хвилювалася: я підберу для неї комфортну програму, а ще чекаю її за годину в фітнес центрі.

— Дякую, Тіме, ти найкращий!

— Та годі вже, — хмикнув я. — До зустрічі.

Поклавши телефон у кишеню, я знову повернувся до Зої, яка вже важко дихала після серії вправ.

— Вибач за відволікання. Як відчуття?

— Втомилася, — зітхнула вона, витираючи піт із чола.

— Це хороший знак, — кивнув я, підбадьорюючи її. — Тепер відпочинь, і перейдемо до інших вправ.

Зоя лише кинула на мене красномовний погляд, але не сперечалася. А мої думки вперто поверталися до Квіточки. Вона так і не відповіла на моє повідомлення ще з учора. Що ж, не дивно — після всього, що між нами було, вона радше стерла б мене з лиця землі, ніж просто проігнорувала.

Ненавидить. Зневажає. Вважає покидьком.

І я чудово розумів, чому.

Колись у школі я боявся зізнатися собі, що Христя мені подобалася. Хотів привернути її увагу, але не знав як. Я навіть не розумів, що таке кохання, що має робити хлопець, коли відчуває щось справжнє. Тому діяв так, як умів: дражнив, зачіпав, кидав уїдливі жарти. Не тому, що хотів образити. А тому, що просто не знав іншого способу бути ближче.

Можливо, якби я виріс у люблячій сім’ї, все було б інакше. Але мої батьки лише співіснували, немов сусіди, яких випадково зімкнула під одним дахом доля. Батько — вічно незадоволений, мовчазний, або ж буркотливий. Мати — відсторонена, ніби її думки жили десь далеко, в іншій реальності. Я був для них тінню, силуетом, що мерехтів на задньому плані.

Любити й бути коханим — я не знав, як це.

Тому Христя стала для мене чимось невідомим і страшно важливим водночас. Я чіплявся за її увагу, як потопаючий за соломинку, повторюючи ті жорсткі сценарії, що бачив удома. Тільки тоді я не розумів, що не наближав її до себе, а відштовхував.

А тепер…

Тепер у її очах — лише холод. Але чому ж тоді, коли вона поруч, серце все одно б'ється так само, як і тоді, у школі?