Раді Вас бачити!

Христина

Аліса обережно опустилася на стілець, заколисуючи малого. Його дихання поступово вирівнювалося, а пальці розслабили хватку.

— То що? Що надумала? — запитала подруга глянувши на мене.

Я стиснула губи в тонку лінію, намагаючись впорядкувати хаос у голові.

— Алісо, я його ненавиджу, — зрештою відповіла я.

— Тим краще. Немає ризику, що раптом розм’якнеш.

— Я не хочу грати в ігри.

— А хіба це гра? — Аліса примружила очі. — Це справедливість. Він зруйнував твої шкільні роки. Змусив тебе почуватися нікчемною. Тепер твоя черга.

Я стиснула кулаки.

— Просто піти і забути про нього було б розумніше.

— Авжеж. Але ти не хочеш.

Хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Аліса мала рацію. Я не хотіла просто йти.

Я хотіла бачити, як він страждатиме. Хотіла, щоб він відчув хоча б частину тієї ненависті, яку я носила в собі стільки років.

— Добре, але я ще подумаю, — повільно промовила.

Аліса задоволено кивнула.

— Ось і чудово.

Піднявши голову я побачила Михайла. Він з’явився у дверях, трохи розпатланий, у спортивних штанях і футболці, видно, що щойно прокинувся.

— О у нас гості. Привіт, Христино. Щось сталося? — запитав він, підходячи до своєї дружини.

— Привіт. Та так, дівочі розмови, — відмахнулася я, але друг уже встиг помітити вираз мого обличчя.

— Судячи з твого вигляду, розмови були про щось серйозне, — підморгнув він мені і присів навпроти.

— Просто вкотре переконалася, що всі Тимури — це катастрофа.

Михайло підняв брови.

— Тимури? Який цікавий висновок. І що зробив конкретно твій Тимур?

— Він не мій, — гаркнула тихо я.

— Ага, звичайно, — хмикнув друг. — Судячи з твоєї реакції, історія вартує уваги.

Я зітхнула і зробила ще ковток холодного чаю.

— Ну, якщо коротко: колишній шкільний кривдник, випадкове побачення, гучний ляпас. Тепер я його ненавиджу ще більше, ніж у школі.

— Оце так сюжет. І що далі? — зацікавлено усміхнувся Михайло.

— Нічого. Тепер усіх Тимурів я буду обходити десятою дорогою.

Він усміхнувся і кивнув.

— Хороший план. Головне, щоб не довелося його переглядати.

Я тільки хмикнула.

— Та вже ні.

Михайло глянув на Ромчика, який уже спокійно спав у мами на руках.

— Може, варто просто залишити це в минулому?

Я нічого не відповіла. Дивно, але його слова чомусь зачепили мене більше, ніж мені б хотілося.

Я дивилася, як Михайло обережно торкався пальчиків сина, як в його очах з’являлася ця особлива м’якість, і відчула щось схоже на заздрість. Не те щоб я прагнула сімейного життя, але в їхніх очах було щось справжнє. Те, чого я, здавалося, ніколи не мала.

— Намагаюся, але не виходить.

— Гаразд, — сказав друг. — Але якщо цей Тимур ще раз з’явиться в твоєму житті, дай мені знати.

Я здивовано підняла брови.

— А що ти зробиш?

Він знизив плечима.

— Ну, для початку подивлюся, чи він справді така катастрофа, як ти кажеш.

— Та повір, він ще гірший.

Михайло тільки усміхнувся, ніби йому було цікаво побачити все на власні очі.

— Ну все, балачки закінчено, — сказала Аліса тихо. — Я піду покладу малого.

Вона встала і зникла в дитячій. Михайло трохи потягнувся і глянув на мене.

— Ти ж знаєш, що не всі люди залишаються такими, як у школі, правда?

Я зітхнула.

— Цей залишився.

— Можливо. А може, ти просто не хочеш у це вірити.

Я вже відкрила рота, щоб щось заперечити, але вчасно зупинилася. Він говорив спокійно, без жодного тиску, просто констатуючи факт.

— Гаразд, — сказала я після паузи. — Побачимо. Але я все одно триматимуся від нього подалі.

— Це вже твоє рішення, — кивнув Михайло. — Але знай, що якщо раптом передумаєш…

— Не передумаю, — перебила я.

Він тільки усміхнувся і підняв руки, здаючись.

— Як скажеш.

Аліса повернулася на кухню, втомлено потерла чоло і опустилася на стілець.

— Ну, що ви тут вирішили без мене?

— Та нічого, — буркнула я, доїдаючи останній шматочок торта. — Твій чоловік тут мені натякає, що люди можуть змінюватися, але я в це не вірю.

Аліса кинула на Михайла багатозначний погляд, у її очах промайнув ледь помітний виклик.

— Він так завжди, — злегка усміхнулася вона. — Любить усе аналізувати, перевіряти, не робити поспішних висновків…

Михайло не змінив виразу обличчя, але в його погляді з’явилася зосередженість.

— А ти інакше робиш? — запитав він, схрестивши руки на грудях.

Аліса ледь помітно повела плечем, відкидаючи зайві вагання, а її усмішка стала ще щирішою.

— Я часто помилялася в людях, — зізналася вона, вдивляючись у його очі. — Але у тобі із Христиною не помилилася. Ви стали для мене найціннішим подарунком долі, і, мабуть, вперше в житті я довірилася... і не разу не пошкодувала.

Михайло ледь усміхнувся.

— Просто не кожного дня зустрічаєш людину, яка здатна так швидко стати важливою.

Аліса вдивлялася в нього, намагаючись розгадати, що крилося за його спокоєм. Між ними зависла мить тиші, наповнена невимовленими думками.

— Думаєш, це добре? — тихо запитала вона.

— Думаю, що такі речі треба цінувати, — відповів він. — Бо випадковості не завжди такі вже й випадкові.

Я спостерігала за ними, як подруга кинула на Михайла той самий погляд — теплий, з довірою, але водночас із легким викликом. Вона довго не наважувалася на цей крок, я це бачила. Її завжди стримував страх помилитися в людях, відкритися тим, хто не вартий. Але зараз усі її сумніви зникли.

Аліса піднялася зі стільця і, не вагаючись більше, обійняла свого чоловіка. Михайло теж піднявся, і відповів їй таким самим обійманням, відразу вкривши її своїм теплом і надійністю. Він був завжди таким турботливим і це було видно навіть у найдрібніших деталях — Михайло завжди був поруч, завжди готовий підтримати.

Я дивилася на цю пару, яка була такою гармонійною і справжньою. Їхнє кохання було особливим, щирим і міцним. І я, не змогла стриматися, вставши на ноги, я зробила крок уперед і обійняла їх обох, відчуваючи в тій миті, як ми, троє, разом, створюємо щось неймовірно цінне.

— Знаєте, — тихо промовила Аліса, не відпускаючи нас, — ви обоє — найдорожчі моєму серцю люди.

Я злегка усміхнулася і обійняла її ще міцніше.

— А ти не просто моя кума, — сказала я з усмішкою, — а ще й найкраща у світі подружка. І я дуже рада, що тебе зустріла

— Я теж радий, кохана, що зустрів тебе тієї ночі, — промовив Михайло, погладжуючи її волосся. — А ще радий, що ти познайомила мене з Христиною.

Ми стояли так, у трьох, немов одна велика, тепла родина. Серце переповнювалося відчуттям затишку й безпеки, адже я знала — на цих двох людей можна покластися в будь-яку хвилину. Адже вони були моїми друзями, що завжди підтримають.

Але через кілька секунд, коли мить безтурботності плавно минала, я знову відчула, як мене тягне назад до реальності. Тяжко, але все ж розірвала наші обійми, хоча серце не хотіло цього. Слова залишалися непотрібними, а в душі залишалась лише одна думка — як добре бути з ними, як добре бути тут.

— Дякую вам за поради, але, мабуть, я піду. Вже темніє, — мовила я, мимоволі зиркнувши у вікно.

— Давай Михась тебе відвезе, — раптом запропонувала подруга й лукаво глянула на чоловіка. — Ти ж не проти, коханий?

Вона подивилася то на мене, то до нього, ніби вже все вирішила за нас.

— Не проти, — легко відповів Михайло, беручи ключі зі столу. — Мені якраз по дорозі, треба було заїхати до сестри. Вона цілий день у кав’ярні, вдома її не застати.

Я кивнула, але всередині відчувала якийсь дивний трепет. Зустрічі, знайомства, збіги… Чи справді це просто випадковості?