Раді Вас бачити!

Христина

Ох, цей Весельський… Чорт би його забрав! Саме таким, як він, і місце в пеклі! І що ще гірше — я ж сама запропонувала цю зустріч. Як я могла бути такою наївною? Що я взагалі думала? Що скажу йому все, і Тимур нарешті вибачиться, хоча б намагатиметься щось змінити? Але ні, Весельський навіть не збирався це робити. Він прекрасно знав, чому мене дратував, і замість того, щоб якось виправити ситуацію, ще більше тиснув на мої нерви. Його кожен погляд, кожне слово — вони лише підтверджували, як сильно Тимур виводив мене з себе. Якби я могла просто стерти його з пам’яті і більше ніколи не бачити його обличчя, життя одразу стало б значно легшим.

Але ось що дивно. У всіх цих думках, що викликали лише роздратування, з’являлися спогади про школу. І хоча більшість із них болючі, серед них є й такі, які чомусь не заповнювали душу тривогою. Вони неначе світлі острівці в океані розчарувань, які хоч на мить дозволяли забути про все погане і знову відчути щось тепле, хоч і далеке.

Тимур знущався з мене постійно. Інколи відкрито, з саркастичними жартами, що змушували сміятися весь клас. Інколи тонко — поглядом, натяком, одним-єдиним словом, після якого мені хотілося провалитися крізь землю. Його жарти завжди били в ціль. Він знав, як зачепити, як змусити мене відчути себе слабкою, як витягти з мене реакцію.

Але що найдивніше… Весельський не дозволяв цього нікому іншому. Якщо хтось наважувався мене образити, він втручався, немов це його особиста привілегія — робити мені боляче.

У кожному класі у нього були свої «інформатори» — хлопці, які розповідали йому все, що Тимур хотів знати. Здавалося, що я була його персональною жертвою, і це була гра, в якій лише він міг визначати правила.

Я не звертала уваги на деякі дрібниці тоді, але зараз вони здавалися підозрілими. Коли поруч не було нікого, хлопець поводився інакше. Мовчав. Не насміхався. Просто дивився так, що мене це дратувало.

Але була одна річ, яка не вписувалася у цю картину.

Якось у школі не було їдальні, а я, як на зло, забула взяти обід. Ніхто навіть не запропонував поділитися, та я й не чекала. Усі їли, хто що приніс, а я просто сиділа й робила вигляд, що мене це не хвилювало.

А потім до класу зайшов Тимур. Він підійшов, поставив переді мною термос з чаєм і два бутерброди, навіть не дивлячись на мене. «Поїж, а то до кінця уроків ще далеко», — сказав, навіть не чекаючи, поки я щось скажу. «І не хвилюйся, я нічого не додавав — все свіже, і їстівне». І потім, як ні в чому не бувало, підійшов до свого друга і вони разом вийшли з класу.

Я не знала, що робити. Дивилася на їжу перед собою, ніби це була пастка. Чому він це зробив? Адже ще вчора жартував наді мною, а сьогодні…

Черговий трюк? Жест, за яким ховалося щось гірке? Чи все ж щось справжнє?

Я так і не знайшла відповіді. І досі не знаю.

Я хотіла б сказати, що просто забула про той випадок, але він чомусь залишився в пам’яті. Серед усіх його принижень, глузувань, дрібних і не дуже знущань, цей один момент вибивався із загальної картини.

Чому він це зробив?

Я не питала. Тимур не пояснював. А вже наступного дня знову кинув якусь гидку фразу на мою адресу, ніби нічого й не сталося.

І тепер, коли він з’явився в моєму житті знову, ця сцена не давала мені спокою. Що, якщо я щось тоді не зрозуміла? Що, якщо цей його вчинок мав якесь інше значення?

Але ж це абсурд.

Я не хотіла про нього думати. Не хотіла повертатися до минулого, але воно вперто чіплялося за мене, мов реп’яхи до одягу. Варто лише на мить залишитися наодинці з собою — і спогади знову виринали.

Це дратувало.

Весельський зник із мого життя, після того як я перевелася до іншої школи, і я щиро сподівалася, що назавжди. А тепер він знову поруч — не фізично, але в думках. Його голос звучав у моїй голові, його насмішкуватий погляд ніби переслідував.

Чого він хотів?

У школі Тимур мав повний контроль наді мною. Не просто знущався — він керував, ніби я була його власністю. Іншим не дозволяв мене чіпати, хоча сам робив це із задоволенням. І навіть зараз, через стільки років, Весельський примудрявся отруювати мені життя.

Я розлючено глянула на погоду за вікном. Думки про нього не приносили нічого, крім роздратування. Але мозок вперто повертав мене до тієї сцени, до бутербродів і чаю, які він колись віддав мені.

Навіщо?

Це було проявом жалю? Черговий маніпулятивний жест, щоб я відчула вдячність? Чи, можливо…

Я різко зупинила цей потік думок.

Ні. Це не мало значення.

Весельський — це минуле. І я не дозволю йому стати моїм теперішнім.

Я задумалася над словами Аліси. Справедливість.

Чому він міг робити мені боляче, а я — ні? Чому я повинна була проковтнути всі його образи, а він ніколи не зазнавав того ж? Чому я повинна була залишатися мовчазною, терплячи його тиранію? І чому Тимур знову намагається увірватися в моє життя, як ні в чому не бувало?

Ця думки вразили мене в саме серце, і чим більше я над ними міркувала, тим сильніше бажала щось змінити.

Раптом телефон задзвонив, і на екрані я побачила ім’я Маркіяна. Новий знайомий, який встиг зарекомендувати себе як приємна і цікава людина. Від нашої останньої зустрічі я відчувала, що між нами може бути якась легка симпатія, але ми лише починали пізнавати один одного.

— Привіт, Христино! — його голос був теплим і злегка нервовим, як у тих, хто тільки починав спілкування. — Слухай, може, зустрінемося? Сходимо на чашечку кави?

Я спинилася на кілька секунд, дивлячись на екран. Знаючи його недовго, я все ж відчула, що Маркіян не належить до тих, хто буде нагнітати ситуацію. І, зрештою, чому б не дати шанс новим знайомствам?

— Привіт, Маркіяне! — відповіла я, усміхаючись. — Залюбки! Кава звучить чудово.

— Тоді добре, — сказала він, і в його голосі було відчутно полегшення. — Коли тобі зручно?

— У мене сьогодні вихідний, тож знайду кілька вільних годин для тебе.

— Як щодо сьогодні ввечері? Я знаю одне затишне кафе біля парку.

— Чудово! Побачимося там.

Поклавши телефон, я не могла стримати усмішку. Відносини з Маркіяном ще тільки починали набирати обертів, але було приємно відчувати, що він зацікавлений і хоче продовжити наше знайомство. І, найголовніше, його інтерес був чистим і ненав’язливим, на відміну від людей, з якими я зустрічалася раніше.

Я навіть на мить забула про нахабство Тимура.

Весь день я старалася не думати про зустріч, а просто насолоджувалася днем, Сашуля була на роботі, тож кімната була в моєму повному розпорядженні. Але день не міг пройти без чергового повідомлення Весельського.

«Привіт, Квіточко. Я знаю, ти зараз на мене трохи ображена після вчорашнього, але ти ж розумієш — я не з тих, хто так легко здається. Це лише розігрів, ти ще не бачила й половини того, що я можу. І після цього ти в мене не просто бажати захочеш — я доведу, що ти не зможеш встояти перед моїми жестами уваги. І повір, коли це станеться, ти точно захочеш більше (підморгуючий смайлик).»

Я важко зітхнула, але не відповіла. Його слова знову нагадали мені, чому я його ненавиджу. Я відкинула телефон на ліжко і закрила очі, глибоко вдихнувши, намагаючись заспокоїтися.

Нехай чекає. Я вирішила, що більше не буду відповідати на його нахабні повідомлення. Тимур вже не мав влади наді мною, і я знала, що найкращий спосіб не дозволити йому знову вдертися в моє життя — це просто не відповідати. Відсутність реакції була для нього найбільшим покаранням.