Нарешті я почав вибиратися в люди.
Вихідний, восьма ранку — все навколо було порожнім і застиглим у ранковій прохолоді.
Порожня кав'ярня, запах свіжомелених зерен і тиша, яку порушував лише вхідний дзвіночок.
— Ми щойно відкрилися, — почулося замість привітання. Голос був сухим і трохи роздратованим. — Доведеться чекати пів години, поки прогріється кавомашина. — Вона підвела голову, і наші погляди зустрілись. У її очах не було бажання посміхнутися. Натомість — роздратування та втома.
Ця її відверта неввічливість обпекла мене, але не відштовхнула. Навпаки. Вона пробудила в мені щось давно забуте — упертість, бажання залишитися саме через її нахабство.
— Я зачекаю, — відрізав я, сідаючи за столик біля вікна, не відводячи від неї погляду.

Вона не вірила в долю. Доля не питала.
Віка мала чіткий план: робота, доставка, ніхто не зайвий.
Емма мала інший план.
Ріан взагалі не знає, що він у чиємусь плані.
Троє людей. Два світи. І серце — яке планів не читає.

Принцеса Ліарет вирушила на сувору Північ, щоб вийти заміж за жорстокого крижаного принца замість своєї сестри. Вона вірила, що рятує її та чоловіка, якого безтямно кохала. Але ця самопожертва виявилася пасткою. «Ніжна» сестра майстерно всіх обдурила, коханий виявився таємним утікачем, а Ліарет залишилася сам на сам із безжальним Касіаном — володарем льодів. Він звик ламати чужу волю, та гордість Ліарет йому не скорити. Коли вогонь зіткнеться з абсолютною кригою, комусь із них доведеться розтанути першим.