Раді Вас бачити!

Роман ввалився до своєї квартири, підтримуючи Лізу. Максим уже чекав у вітальні, стоячи біля дивана з медичною сумкою в руках. Він лише підняв брову, коли побачив їх закривавленими, а на обличчі майнув вираз: «Я ж казав» — наче чогось подібного він і чекав. Та мовчки пройшов за ними до спальні, лише тоді заговорив.

— Ти серйозно? Тобі треба до лікаря, Ром.

Ліза, почувши це, різко захитала головою, сіла на підлогу і знову розридалася. Максим нарешті виявив справжнє здивування, побачивши цю картину.

— Вона п’яна? — спитав він.

Роман лише кивнув, але чомусь злегка усміхнувся, а Максим закотив очі.

— Зачекайте! — пробелькотіла Ліза, шморгаючи і розводячи сльози по щоках. — Лікарі викличуть поліцію... Відпустіть мене додому!

— Додому? — Він фиркнув майже глузливо. — Ти серйозно думаєш, що там безпечно? І що тобі тепер поліція? Всі знають, хто ти, Лізо Вовк. Схоже, я останній дізнався.

Ліза замовкла, не сказала ні слова і не підняла очей. Роман повернувся до Максима, вказавши на свій бік.

— Ти впораєшся, — сказав він, киваючи на аптечку. — Це подряпина. І вона, — він кивнув на Лізу, яка все ще сиділа на підлозі, — наче ціла. Тільки п’яна і реве без упину.

Максим зітхнув, але не сперечався. Він швидко розрізав залишки сорочки Романа, оголивши рану — неглибоку, але довгу, з нерівними краями. Роман стиснув зуби, коли Максим обробив її антисептиком і почав накладати шви. Біль був гострим, але терпимим. Він сидів на стільці і щосили намагався не дивитися на Лізу, хоча відчував її погляд. Її очі, все ще затуманені, стежили за кожним рухом Максима, ніби вона намагалася щось зрозуміти.

Максим закінчив із Романом і присів біля Лізи, оглядаючи її подряпини — дрібні, ледве помітні сліди від асфальту на колінах і долонях. Вона не пручалася, але мимоволі здригалася, коли він торкався її шкіри. Раптово вона різко вдихнула, її погляд прояснився, і вона вп’ялася очима в Максима.

— Ти… Прикидався моїм сусідом. Де Ігор? — в її голосі з’явилася майже твердість, коли вона звернулася вже до Романа. — Що ви з ним зробили?

Роман стиснув кулак і несильно стукнув по бильцю, відчуваючи, що все в його житті поступово стає неконтрольованим.

— Як ти це допустив?

Максим опустив голову.

— Моя помилка, — тихо відповів він. — Думав, він просто балакає.

Роман махнув рукою, відпускаючи його.

— Гаразд, потім про це. Залиш нас, — сказав він.

Максим кивнув, кинув швидкий погляд на Лізу, тоді підхопив аптечку і вийшов, кинувши через плече:

— Я буду поруч.

Двері зачинилися, і Роман залишився з Лізою наодинці. Він стояв, дивлячись на неї і гмикав про себе: «Максим, здається, думає, що ця мала мені горло переріже». Він встиг придушити усмішку, лише здивувався, як різко змінюється його настрій.

Вона так само не підводилася з підлоги, притулившись спиною до ліжка. Її сукня була роздерта на плечі, оголюючи шкіру з червоними подряпинами, що нагадували сліди чужих пальців. Її волосся, скуйовджене і вологе, спадало на обличчя, а очі дивилися кудись у порожнечу. Вона виглядала одночасно крихкою і небезпечною, як звір, що загнаний у кут, але готовий вкусити.

Він сів на стілець навпроти, взяв її долоню, розвернув до світла лампи, щоб вона побачила подряпини — тонкі, але численні, залишені, коли вона виривалася від нападників. Його пальці стиснули її зап’ястя, не сильно, але достатньо, щоб вона відчула.

— Ось твій Ігор, — сказав він. — Виглядає, що він теж за тобою сильно скучив.

Ліза різко вирвала руку, але голос її був майже надламаним:

— Ігор не міг цього зробити. Навіщо йому?

Роман відчув, як у горлі запекло від її слів. Злість накочувала, змішуючись із чимось гострим, майже болючим — ревнощами. Він нахилився ближче, його обличчя опинилося так близько, що він відчув її нерівне дихання. Його рука потягнулася до її обличчя, він майже взяв її за підборіддя, але зупинився за сантиметр від її шкіри. Її погляд з-під лоба — дикий, палаючий, повний недовіри — вдарив його, як ляпас. Він випрямився, голосно видихнув, роздратування вирвалося назовні.

— Не думав, що в Артема Вовка буде така тупа донька.

Ліза рвучко підвелася, хитнулася, але втрималася, спершись на диван.

— Я їду додому. Зараз.

Роман підвівся слідом, зробив крок до неї, скорочуючи відстань, але зупинився, стримуючи себе.

— Завтра, — сказав він холодно. — Максим відвезе. А поки не вигадуй дурниць і не цурайся його. Він тепер буде твоїм хвостом.

Ліза відкрила рот, щоб заперечити, але він розвернувся і пішов до дверей, не давши їй шансу. Вже в коридорі кинув через плече:

— Спати будеш тут. І більше не винось мені мозок.

Максим чекав біля дверей.

— Не спускай із неї очей, — сказав Роман, киваючи в бік кімнати, де залишив Лізу. — Вона рветься назад у свою квартиру. Вранці сам відвезеш.

— Зрозумів, — відповів той.

Телефон Романа завібрував, екран вкотре засвітився ім’ям Марини. Він глянув на нього, скривився і скинув дзвінок.

Десь через годину він повернувся до спальні, щоб перевірити, чи все гаразд. Ліза лежала на ліжку, згорнувшись клубком, її сукня зім’ялася, подряпини на шкірі здавалися чіткішими в м’якому світлі, а щоки ще жевріли від алкоголю чи пережитого. Вона виглядала крихкою, наче могла розсипатися від дотику і обіймала себе руками, ніби їй було холодно.

Він дістав із шафи вовняну ковдру, обережно накрив її, стежачи, щоб не розбудити. Забрав з полиці фотографію в рамці і вийшов.