Раді Вас бачити!

Останні тижні все сипалося. Роман щодня бачив Лізу у своєму офісі, і вона дратувала беземоційністю та відгородженістю. По суті справ відповідала чітко і точно, а щойно розмова торкалася особистого — замовкала і дивилась повз нього, скоріше – кудись у власні думки.
Наталя, хоч і дулася, давала їй роботу, але теж мовчки бунтувала — трималася так, ніби Ліза могла в будь-який момент щось утнути, і тоді вона зробить очима: «Я так і знала!».
Ситуація з Голованем лишалася тупиковою: Максим нічого не знайшов, і разом з тим нікуди не вели сліди нападу. То не були професіонали, скоріше – випадкові виконавці, навіть асоціальні типи, окремо від системи найняті на разове замовлення. З іншого боку, цьому варто було радіти, настільки кострубато ті виконавці підійшли до справи.
І ще бісило, бо не міг бути певен, що йому не брешуть на кожному кроці.
Він знову викликав Лізу.
— Не об’являвся?
— Ні.
— Це серйозно. Мені потрібно знати, якщо він об’явиться.
— Так.
Роман не вірив, що вона повідомить, і подумав, що станеться, якщо взяти її за лікті і добряче струсонути, як грушу. Та він теж перестав пробивати лобом стіну. Їй потрібен був час? Хай буде.
Ліза мовчала. Стояла рівно, як завжди, тільки очі ще темніші, ніж зазвичай.
Роман уперся поглядом у кулон на її шиї. Вовк, якого вона так вперто носить. Іронія? Насмішка? Погроза? Він відвів очі.
Подумав, що не треба було її тоді просто кидати в кімнаті і більше не бачитись, а лише поручити Максиму. Згадував, яка самотня і беззахисна вона була насправді, як прорвало її, хоч і під впливом алкоголю. Він волів би повернути всі 16 років, які вона виживала в цьому світі, або хоча б зараз пригорнути і пообіцяти, що все буде добре. Але натомість лише відвів погляд і сказав:
— Можеш іти.
Нараду сьогодні скликав Тараненко з неясного приводу, тим часом Андрій не виходив на зв’язок. Марина мовчала, дзвінки давно припинились. І щось навколо нього вже вирішувалося. Без нього.
Нарешті прийшла Мприна, зупинилася на порозі, впевнено дозволяючи йому зміряти її поглядом. Вона була звично неперевершена у сукні з глибоким вирізом, що відкривав гострі ключиці. Та в очах зібрались злість, образа і виклик, і це не несло йому нічого доброго. Вона підійшла близько, надто близько, і Роман мусив відхилитися до вікна, щоб не торкнутися її.
— Чому ти не береш телефон?
— Ти давно й не дзвониш.
— Після тисячі разів скидання дзвінка.
— Марино, чого ти хотіла? — йому давно набридла ця гра з усіма невідомими, в яку неможливо виграти.
— Наші активи мають об'єднатися, і ти знаєш як. Це твоє останнє попередження, — сказала вона, ступивши ще ближче. — Ти знав мою позицію.
— Я все сказав, Марино, — відрізав він. — Ти теж знала мою позицію: шлюбу не буде. Ми закінчили.
Вона завмерла на півдорозі до його губ.
— Ти вибрав сам, — кинула вона, розвернувшись до дверей.
Роман провів рукою по волоссю. Він згадав, як усе почалося багато років тому, у той вечір на прийомі «АТЛАНТу», коли Марина підійшла до нього з келихом вина, її сміх, що здавався таким щирим. Сергій тоді був незадоволений їхнім зв’язком, бачив у ньому загрозу своїм планам, але Марина наполягла, і Сергій поставив умову: шлюб, щоб об’єднати активи і надійно зосередити компанію в сім'ї Тараненків. Об’єднання двох впливів, як він це назвав. Роман відкинув цю ідею з самого початку, і Марина, здавалося, прийняла його позицію. Роками вони вдавали, що все узгоджено і все як треба, та непорозуміння накопичувались, переростали в напругу, а тепер – і у неприязнь. Чи ворожнечу? Роман вже не знав, чого чекати від колишньої коханки. Вона змінила правила одноосібно, ставлячи питання руба, ніби хтось стояв за її спиною, підштовхуючи до цього кроку.
Він сів за стіл і забарабанив пальцями по дерев’яній поверхні. Надто добре знав її, щоб вважати загрозливу інтонацію блефом. Можливо, чекати йому недовго – лише до сьогоднішньої наради.

***

У конференц-залі вже зібрались члени так званої малої ради — мінімальне керівництво для попередніх вирішень надважливих питань, які потім виноситимуться на раду акціонерів. Не було лише Андрія Вовка, зате стало очевидно, що готується важливе голосування: на своїх місцях сиділи і переглядали телефони часто відсутні двоє членів ради — ті самі кнопкодави, що завжди мовчки підтримували більшість.
Роман пройшов до свого місця, ледь кивнувши всім одразу. Порожнє крісло Андрія Вовка було надто промовистим, щоб лишатися непоміченим.
— Коли буде Андрій? — спитав Роман, сідаючи.
Секретарка заглянула в зал.
— Його немає. Сьогодні взагалі не з’являвся.
— Не турбуйся, — втрутився Тараненко, не підводячи очей. — Ми точно обійдемося і без Андрія.
Грюкнули двері. Роман сподівався, що Андрій таки з’явився — це був єдиний член малої ради, який його, можливо, не ненавидів. Та то був інший, геть неочікуваний персонаж: Гліб Олійник при повному параді, з начебто тверезим обличчям і впевненою ходою пройшов до свого місця поруч із братом, хоча сідати не поспішав.
Близнюки носили різний одяг та зачіски, їхні інтереси, манери та характери сильно відрізнялися, та все ж тепер брати виглядали дуже схожими — через однаково злісний погляд, принаймні, коли дивилися на Романа. Гліб тримав у руках пляшку газованої води, Тараненко традиційно приніс свою, тоді як на столі було достатньо води і склянок.
— Чув, Романе, — весело протягнув він, спираючись ліктями об стіл. — У тебе тепер ручне вовченя? Воно кусається! Тебе ж першого вкусить.
У Романа потемніло в очах, та він зумів стримати лють. Марк закотив очі, Ольга взяла келих із водою, не реагуючи. Гліб, мовби не помічаючи їхньої реакції, продовжував:
— Я от подумав — досить мені лежати в рехабі. Усвідомив відповідальність, так би мовити. Тепер я з вами — бізнес в надійних руках. Жодного пропуску.
Він пройшов повз свй стілець поряд з братом, сів навпроти Романа на місце Андрія, перекинув ногу на ногу і збирався продовжувати свою клоунаду, та його перебили.
— Глібе, — сухо кинув Сергій, не відводячи погляду від паперів. — Ми починаємо.
Гліб театрально зітхнув і зробив вигляд, що уважно слухає. Марина повільно перевела погляд на Романа, і він вважав себе попередженим викликом і рішучістю в її очах.
Сергій Тараненко відкинувся на спинку крісла і втупився поглядом у Романа. Цього разу Роман помітив, як той вчепився пальцями в бильце, не видаючи на обличчі жодної емоції. Ось так він і подер те крісло, коли усміхався та лестився, а сам здіймав руку з ножем.
Сергій перегорнув кілька сторінок, відклав одну з папок і рівним голосом сказав:
— Перш ніж перейти до операційних питань, проведемо попереднє голосування. Марина Тараненко висувається на посаду керівного уповноваженого ради з наступного кварталу. Остаточне рішення — на раді акціонерів, але ми зобов’язані підготувати протокол.
Роман спочатку не відреагував. Потім повільно підвів голову:
— Ти жартуєш?
— Абсолютно ні, — відповів Сергій, не змінюючи тону.
— Голосуємо, — сказав Тараненко.
— За, — без жодних пауз проказав Гліб.
Роман перевів погляд на нього — той знизав плечима, мовляв, а що тут такого.
Кнопкодави підняли руки, ніби репетирували. Їхні обличчя залишалися байдужими, але їхня згода була надто швидка — ці люди ніколи не мали власної думки і зазвичай підтримували більшість вже в кінці голосування. Ольга та Марк задля пристойності зачекали кілька секунд, тоді Марк підняв руку, а Ольга кивнула. Її підтримка здавалася вимушеною, ніби хтось тримав її на невидимому повідку.
— Одноголосно, — підсумував Сергій, його голос був спокійним, але в ньому чулася насмішка.
Роман не витримав.
— А решта ради? — спитав він.
Сергій глянув на нього, його усмішка стала ширшою.
— Не твоя турбота, Романе, — відрізав він. — Я казав тобі: Марина — моя донька, а не твоя опора.
Марина повернула голову, подивилася прямо йому в очі, впевнена у своїй правоті. Роман відчув, як земля вислизає з-під ніг, хоча рішення ще не було остаточним.

Інші обговорення Роман не слухав. Нарешті Сергій закрив нараду, зібравши папери, і всі почали вставати, гомонячи. Ольга поправила комір сукні, уникаючи погляду Романа. Марк шепнув щось Глібу — той зареготав, але його сміх звучав надто голосно. Роман залишився сидіти. Загадка, чому всі проголосували «за» навіть без обговорення, душила його. Що тримало Ольгу? Чому Гліб, який ненавидів слідувати правилам, підкорився? І де, чорт забирай, Андрій?

— Ну, що ти тепер скажеш? — почув він тихий голос Марини. Впевнений, ніби вона знала, що до остаточного голосування акціонерів він передумає, що йому не залишили іншого вибору.