Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Дівчина поцікавилася в торговця, яка вартість вибраних нею речей й швидко простягнула йому відповідну кількість монет.
— Я забираю, але міряти немає часу… Бачу, наче мій розмір. Мені зручно вийти там, якщо дозволите, — вказала тремтячою рукою на вихід за ширмою.
— Звичайно, дівчино, якщо так зручніше… — торговець лише хмикнув, здивовано споглядаючи дивну покупчиню, яка відразу заплатила не торгуючись, ще й не приміряла вбрання.
Ерна швидко завхала придбані речі в торбину, вислизнула з павільйону на протилежний бік та стрімголов помчала вздовж рядів до виходу з ярмарку. Серце калатало від страху, мов навіжене. Можливо, випитий ель трохи притлумить пильність охоронців. Вона летіла стрілою й не оберталася назад, а коли опинилася на долині, де залишила коня, то лише тоді зупинилася, гучно відсапуючись.
— Вже все купили, панно? – хлопчина, який охороняв коней у подиві зиркав на захекану дівчину.
— Так, але я поспішаю у справах, а решта людей повернуться трохи пізніше, — Ерна нервово посміхнулася й видихнувши з полегшенням, швидко відв’язала від дерева Дубка та скочила верхи.
Пустивши коня в галоп, дівчина щодуху кинулася в бік селищ, де могла розпитати місцевих мешканців щодо подальшого маршруту. За спиною на вітрі розвивався яскравий плащ, кров пульсувала в скронях, а серце намов вистрибувало з грудей від страху й хвилювання… На щастя, наразі ніхто не переслідував. Мабуть, охоронці ще не встигли помітити її зникнення.
Дорога лежала в бік ріки Тамар до найближчого мосту, треба було дістатися протилежного берега й шукати табір англосаксів. Звісно, батько й брати ніколи їй цього не пробачать, бо Ерна добровільно йшла до ворогів, ослухалася й втекла, але в дівочій душі вирувала невимовна образа на рідних й усвідомлення того, що їм байдуже до неї. Ерна має право сама вирішувати власну долю, так вчила покійна бабця Біргіт. Бути твердою й непохитною у намірах, не коритися волі інших…
«Ось і зустрілася з батьком… — промайнула гірка думка, а на очі нагорталися сльози. — Віднині немає в мене родини…»
Протягом дня Ерна без зупинки подорожувала верхи й навіть забулася, що голодна. Лише з наближенням сутінків вона зупинилася в невеликій таверні, щоб поїсти й розпитати місцевих мешканців, де саме табір англосаксів.
— Звідси неподалік, на тому боці ріки й трохи на південь, — хтось з працівників таверни пояснював подальший маршрут. — До ночі встигнеш, якщо поспішатимеш…
+++
У той же день Айк з воїнами повернулися до табору з розвідки. Він відразу звелів своїм людям йти відпочивати, а сам поспішно покрокував до павільйону Його Величності зі звітом.
— Нам вдалося дізнатися, що брити стали табором на південь від резиденції їхнього правителя, а також з півночі до берегів Думнонії наближається військово-морський флот норманів, — граф жадібно спорожнив келих з вином, сидячи на лавці за невеликим столом навпроти короля Еґберта, а Його Високість Етельвульф нервово крокував павільйоном туди-сюди, заклавши руки за спину.
— Отож, ця битва буде вирішальною, — монарх задумливо насупився, огладжуючи бороду. — Від наслідків цієї битви залежить наш вплив на південний захід…
— Думгарт змовився з язичниками, їхнє військо сильне… — кахикнувши, Етельвульф опустився біля батька за стіл.
— Кажуть, сюди прямує більше тридцяти кораблів норманів, — Айк здмухнув з чола чорне пасмо, що вибилося з хвоста. — Битва буде напруженою й запеклою, — криво посміхнувся, а слуга знову наповнив його келих вином.
Після бесіди з королем граф попрямував до свого павільйону. Зрештою, треба й трохи відпочити після напруженого дозору.
— Мій пане, на вашій сорочці кров, — з тривогою мовив Селвін, який зустрів Айка у таборі. — Вас поранено?
— Все гаразд, Селвіне, — граф втомлено махнув рукою. — Ти мені краще скажи, чи тренувалися вранці наші воїни? Бо лише ель п’ють та в кості грають…
— Тренувалися вранці під моїм наглядом, я ж нікому не дозволю ляси точити, — тен насупився, роздивляючись плями крові на сорочці пана. — Чи не потрібен вам лікар? Звідки та кров?
— Не турбуйся, Селвіне, — холодно відрізав Айк. — Не моя це кров… Наразі хочу трохи відпочити. Звели, щоб ніхто мене не турбував… Звичайно, окрім Його Величності, — він по-товариському плеснув тена по плечу й зник за пологом павільйону, а Селвін похмуро й задумливо насупився та більше не дошкуляв зайвими запитаннями. Схоже, пан у дозорі когось вбив…
Вечори у військовому таборі були гомінкими. Зрештою, попри сувору дисципліну дозволялося грати в кості й до табору навідувалися куртизанки, воїнам треба трохи розслабитися. Деякі жінки йшли в похід добровільно, наймалися прачками, кухарками, але в загоні Лютого їх не спостерігалося. Усю побутову роботу виконували воїни.
«Жінкам не місце в таборі, як і на полі битви!» — неодноразово висловлювався граф.
Коли Айк вийшов з павільйону, надворі вже сутеніло. Чоловік гарно виспався й цієї миті вдихав на повні груди вечірнє тепле повітря з запахом диму палаючих вогнищ. Хтось з його воїнів варив кашу в великому казані, а з густої трави лунало стрекотіння цвіркунів, в дубовому гаю ухали сичі. Біля вогнища про щось гучно сперечалися воїни, обговорюючи зброю та згадуючи минулі битви.
— Ідгаре! – покликав граф свого підданця, який проходив повз. — Звели, щоб нагріли води і принесли до мого павільйону балію, хочу помитися, як слід, після тривалої дороги й дозору!
— Як бажаєте, мій пане, — покірно мовив чоловік та попрямував до намету, де зберігалися предмети побуту.
Сьогодні Айк в оточенні своїх воїнів вирішив трохи розслабитися, він розвалився біля вогнища на овечій шкурі й смакував червоне вино. Хтось з чоловіків простягнув йому миску ячмінної каші з шматком запеченого зайця, а зголоднілий граф жадібно поглинав їжу.
— Мій пане, балію вже принесли, а також води нагріли. Окріп в казані біля балії й кілька відер з холодною водою, — наблизившись, мовив Ідгар. Коли граф різко до нього обернувся, то побачив, що чоловік не сам. — Вам не завадить трохи утішитися перед битвою, мій пане, — Ідгар кивнув на стоячу поряд куртизанку, доволі милу й руденьку. Грйливо зиркаючи на графа, вона обдарувала спокусливою посмішкою.
Захмелілий Айк раптом завмер, раптом здалося, що перед очима виблискують мідні локони Ерни… В тієї куртизанки навіть очі зелені, як в неї! Одному Господу відомо, як волів граф відчути бодай на мить тепло й пестощі свого вогника! Незабаром відбудеться битва, в якій він може загинути й ніколи вже не побачити кохану. Звісно, якщо пощастить залишитися живим, то продовжить пошуки… Шукатиме, доки не знайде! Попрямує на південь і там шукатиме, а можливо й попливе до земель Данії…
Саме цієї миті чоловік забажав піддатися солодкій спокусі, а якщо просто заплющити очі й уявити, що це вона? Звичайно, та дівка не Ерна, але оманлива ілюзія неабияк вабила…
— Йди зі мною, — Айк піднявся на ноги, пропалюючи дівчину хтивим поглядом. Так, це не вона, не Ерна… Посмішка якась штучна й улеслива, погляд липкий, а в Ерни він інший. Щирий, відкритий. У смарагдових очах оголювалася її душа… Айк різко відвернувся, намагаючись не дивитися на ту куртизанку. Нехай в його уяві буде лише вона, його вогник…
— Та йди вже, чого зволікаєш?! — хрипко гаркнув граф до дівчини й швидко покрокував до свого павільйону, навіть не обертаючись до рудої куртизанки, яка йшла слідом.
