Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
— Мій пане… — виринаючи з заціпеніння, Селвін нервово кахикнув. Приводячи Ерну до табору, сподівався порадувати графа, але гадки не мав, що обрав геть невдалий момент!
Айк рвучко схопився з ложа та зневажливо відсунув вбік куртизанку, яка злісно зиркнула на непроханих відвідувачів.
— Ерно? — граф майже пошепки наче перепитав себе самого, не вірячи власним очам. — Ерно… — тихо й благоговійно промовляв це солодке ім’я, повільно наближаючись до застиглої дівчини. В чорноті очей Айка спалахнуло божевілля з часткою благоговійного подиву, наче йому явилася Діва Марія, або Янгол Божий…
— Сьогодні тебе спробують вбити, — холодно зронила Ерна, намагаючись не дивитися на оторопілого графа. — Я лише прийшла повідомити про це, попередити про замах. Можливо й дівицю підсилатимуть, — кивнула на куртизанку, яка миттєво зблідла у страху. — Зрадником виявився твій Ідгар, його данці підкупили. Через це я прийшла, щоб врятувати…
— Селвіне, обшукай дівку… — загрозливо процідив крізь зуби Айк, не дивлячись в бік тремтячої куртизанки, натомість вп’явся поглядом в Ерну, наче й досі не вірив, що то вона. — Ти повернулася, мій вогнику…
— Вочевидь невчасно повернулася, — мовила дівчина з невимовною гіркотою, ледь стримуючи сльози.
— Ти навіть гадки не маєш, як вчасно… — хрипко прошепотів Айк, повільно наближаючись, наче боявся злякати це солодке й жадане видіння, а Ерна зробила крок назад, смарагдові очі блимнули неабиякою люттю з часткою невимовного болю.
За наказом пана Селвін схопив налякану куртизанку й швидко обшукав. Виявилося, що до вивороту спідниці була пришита кишеня, у якій знайшовся маленький клинок та мішечок з отруйним порошком.
— Схоже, вас хотіли зарізати, або отруїти, — похмуро констатував графський тен. — Ймовірно, дівка зуміла би, якщо вже тут опинилася…
— Ти знаєш, що робити зі зрадниками, Селвіне, — від крижаного голосу Айка куртизанка ще дужче зблідла й трусилася у жаху, а граф навіть не дивився на неї, продовжуючи невідривно свердлити Ерну немигаючим поглядом.
— Змилуйтеся! — відчайдушно крикнула перелякана дівиця й впала перед Селвіном на коліна. — Не вбивайте!
— Нехай перед усіма вкаже на того, хто хотів мене вбити, щоб мої воїни знали причину страти Ідгара. Опісля вб’єш його. Дівку віддай воїнам, нехай розважаться досхочу, а потім викинеш її з табору, — звелів Айк вірному тену, водночас роблячи крок до Ерни.
Селвін жорстко схопив бліду від страху куртизанку за лікоть та потягнув з павільйону до вогнища, де сиділи воїни графа й про щось гучно сперечалися, серед них був і Ідгар.
— Це він мене підкупив… — розпатлана дівиця похапцем поправила сукню, прикриваючи оголені груди й вказала пальцем на Ідгара, який рвучко схопився на ноги, стискаючи руків’я меча на поясі.
— Навіщо ти привів сюди цю хвойду, Селвіне?! — очі Ідгара зрадницьки бігали, виказуючи страх.
— Наш пан повернув тобі твій «подарунок»! — люто гаркнув тен й штовхнув до нього дівицю. — Забирай! Навіщо, Ідгаре?! Навіщо ти хотів вбити нашого пана, нашого командира?!
Воїни біля вогнища враз протверезіли й скочили на ноги, хапаючись за зброю.
— Вона бреше… брехлива дівка… — Ідгар нервово й награно посміхнувся. — Я нікого не збирався вбивати… — відштовхнув від себе куртизанку й мимоволі позадкував.
— Ти продався ворогам! Що ти встиг їм розповісти?! Навіщо, Ідгаре?! Нам відомо про твій намір вбити пана! — Селвін гарчав, мов дикий звір, його очі наливалися кров’ю.
— Навіщо?! Він зробив з моєї доньки повію, а потім з ганьбою викинув з фортеці! — відчайдушно та з ненавистю зревів Ідгар й таким чином підтвердив свою вину.
— То ти й сам не був проти, посада головного в казармах тебе цілковито влаштовувала… — процідив крізь зуби графський тен з неприхованим сарказмом. — До того ж, твоя донька заслужила на покарання! Що ж, пан наказав тебе стратити, зраднику! — Селвін блискавично вихопив з піхов свій меч, але Ідгар його випередив й напав першим. Тену вдалося відбити атаку й поранити зрадника в передпліччя. Розлючений та охоплений болем Ідгар знову відчайдушно кинувся на Селвіна, але раптом завмер та рухнув на коліна. Один з лучників Айка випустив стрілу йому в спину… В округлених очах зрадника застиг жах, за мить він впав на землю замертво. Хтось з воїнів гидливо сплюнув під ноги, а хтось перехрестився.
— Щурам і смерть щуряча, зрадникам лише пекло! — показово вигукнув той молодий лучник, який випустив стрілу, а після наблизився до вогнища, зневажливо споглядаючи вбитого Ідгара.
— Я би і сам впорався, Аелле, — буркнув Селвін. Зрештою, важко зітхнув та обтер свій клинок тканиною плащу і вклав зброю у піхви. — Але вдячний тобі… Закопайте тіло зрадника десь у гаю, а з дівкою можете розважитися, пан дозволив.
Втомлений Селвін сів біля вогнища й налив собі елю з невеликого барильця. Хтось з воїнів вже пішов копати яму, а троє чоловіків потягли в темряву рудокосу дівицю, яка відчайдушно пручалася.
«Вчасно з’явилася та Ерна. Як виявилося, кохає нашого пана… — графський тен задумливо ковтав пінний ель. — А Лютий наче одержимий нею… Як добре, що я вчасно привів її до табору…»
+++
— Ти повернулася до мене, мій вогнику, — тихо зронив Айк, повільно наближаючись до дівчини, в чорноті очей вирувала невимовна радість, що межувала з диким божевіллям.
— Повернулася, щоб повідомити про замах і зраду Ідгара, а зараз хочу піти, — гнівно буркнула Ерна, а коли розвернулася до виходу, граф різко схопив її за плечі.
— Нікуди не підеш! Я тебе не відпущу… Вже пошкодував, що подарував тобі ту кляту свободу і ти залишила мою фортецю! Нікуди вже не підеш! Силою буду утримувати, зачинятиму в своїх покоях… — торкнувся вустами рудої дівочої маківки, але Ерна різко вивільнилася з рук графа й відсахнулася.
— Не смій мене торкатися! — гарикнула з гіркотою, по щоках скочувалися сльози. — Тобі й без мене добре! — гнівно бринів її голос, перед очима так і застиг яскравий образ тієї рудої куртизанки…
— Ні, Ерно… Без тебе погано, хоча... Не просто погано… Без тебе життя немає! — Айк простягнув правицю, але дівчина відскочила, мов від прокаженого.
— Не наближайся до мене! Чудовиську! – скрикнула Ерна з неабиякою ненавистю, в очах спалахнули смарагдові іскри люті… Та сама лють, яку Айк раніше неодноразово бачив в її погляді.
— Так, чудовисько… — прошепотів граф з ледь помітною усмішкою. — Твоє чудовисько… — як же радів навіть цьому визначенню, як і будь-якому прояву емоцій дівчини, навіть цій люті… Так, вона кохає… В смарагдових плесах вже не відчувалося скляної байдужості, як тоді, у фортеці.
— Ненавиджу… — обличчя Ерни було геть мокрим від сліз, а вуста тремтіли від злоби й образи. — Як же я тебе ненавиджу…
— Ненавидь мене, Ерно… — Айк продовжував невідривно спивати її образ з неабияким благоговінням. Зробив крок назустріч, а розлючена Ерна стиснула кулаки й щосили почала лупцювати по чоловічих грудях.
— Ненавиджу, ненавиджу! — горлала з надривним риданням. Завдаючи ударів, у дикому запалі геть вже не стримувалася, а чоловік нерухомо застиг. Опустивши руки, просто посміхався. Він розумів, що чимало болю завдав цій дівчині, без якої життя не уявляв та радів будь-якому прояву її емоцій, навіть тим ударам маленьких кулачків… Заслужив!
— Зрештою, ти повернулася до мене, — хрипко зронив Айк. Цієї миті він геть не думав про майбутню битву, про замах, про смерть і небезпеку… Перед ним лише Ерна, наче весь світ зосередився на цьому коханому й жаданому до нестями вогнику. Вона жива й неушкоджена. Поряд. Повернулася…
Айк стрімко перехопив дівочі кулачки, стиснув в сталевому захваті тонкі зап’ястки, підніс до своїх вуст та почав жадібно заціловувати.
— Відпусти... — засичала Ерна, намагаючись вивільнитися, але Айк рвучко притягнув дівчину до себе. Притиснув правицею до грудей, а лівицею зім’яв на потилиці її коси та вп’явся жалючим цілунком в пухкі тремтячі вуста, мов зголоднілий звір.
Дівчина продовжувала злісно пручатися, та чи неможливо вирватися з дужих рук графа? Вже за кілька хвилин Ерна вибилася з сил та обм’якла, наче здалася на милість коханого, який продовжував жадібно спивати її дихання, немов дістався цілющого джерела. Ні, то був не просто поцілунок… Айк зминав, поглинав, приборкував й наповнював собою, а Ерна мимоволі почала відповідати й розчинятися в цьому чоловікові, за яким насправді неабияк тужило серденько.
