Спочатку:
На сторінку книги
Я вирішила, що після вчорашнього дня мене вже нічим не здивувати.
Це була дуже наївна думка.
Бо о шостій вечора я стояла біля входу до парку, дивилася на натовп людей і намагалася зрозуміти, чому саме Теодор Блеквуд вирішив, що друге фіктивне побачення має проходити в місці, де половина університету гуляє щовихідних.
Особливо після того, як наше перше відео набрало шалені перегляди.
Особливо після того, як усі вже вирішили, що ми закохані.
Особливо після того, як я вчора пів ночі переконувала себе, що мені абсолютно байдуже, що він мені написав.
І, звичайно, саме в цей момент він з'явився.
— Ти прийшла.
Я повернулася.
Теодор стояв за кілька кроків від мене.
І я одразу зрозуміла, чому він змусив мене чекати.
На ньому була світла сорочка з закоченими рукавами, білі штани й кросівки. Нічого особливого. Навіть занадто просто.
Але йому пасувало.
Я ненавиділа, коли людині так пасує простий одяг.
Я сама сьогодні довго стояла перед шафою, не знаючи, що вдягнути, а потім зрозуміла, що не хочу виглядати так, ніби готувалася до побачення.
Тому обрала світлу спідницю, жовтий топ і легку сорочку.
І тепер, побачивши його, подумала, що ми виглядаємо так, ніби спеціально домовлялися про одяг.
Теодор подивився на мене з голови до ніг.
Не нахабно.
Не так, як він дивився на мене в університеті.
Просто уважно.
— Що? — не витримала я.
— Нічого.
— Ти дивишся.
— Ти теж.
— Я просто дивлюся, куди ми йдемо.
— На мене?
— На парк.
Він усміхнувся.
— Звичайно.
— Не починай.
— Я ще навіть не сказав нічого.
— У тебе на обличчі вже написано.
— Що?
— Що ти зараз будеш мене дратувати.
— Можливо, я просто радий тебе бачити.
Я на секунду розгубилася.
— Ми вчора бачилися.
— Знаю.
— Тоді навіщо це говорити?
Він знизав плечима.
— Бо сьогодні теж радий.
Я відвела погляд.
— Ходімо.
— Ти знову почервоніла.
— Тут тепло.
— На вулиці дев'ятнадцять градусів.
— Теодоре.
— Все, мовчу.
Ми зайшли до парку.
І перші кілька хвилин ішли мовчки.
Не тому, що не було про що говорити.
Навпаки.
У мене було стільки думок, що я не знала, яку з них випустити першою.
Ми домовилися про сім побачень.
Це була гра.
Контент.
Челендж.
Все мало бути просто.
Але чомусь сьогодні він не виглядав як хлопець, якого я запросила лише тому, що мені потрібно було врятувати блог.
Він виглядав як Теодор.
Просто Теодор.
І це було небезпечно.
— Ти чого така тиха?
Я подивилася на нього.
— Я думаю.
— Про що?
— Про те, що ти сьогодні підозріло нормальний.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— Я вирішив сприйняти як комплімент.
— Твоя проблема в тому, що ти все сприймаєш на свою користь.
— Не все.
— Наприклад?
Він трохи нахилив голову.
— Тебе.
Я зупинилася.
— Що?
Він теж зупинився.
— Я сказав, що не все сприймаю на свою користь.
— А прозвучало зовсім інакше.
— Знаю.
— Ти спеціально?
— Можливо.
— Блеквуде.
— Вітмор.
Я засміялася.
Не втрималася.
Він теж.
І ця наша маленька сварка закінчилася швидше, ніж почалася.
Мабуть, це і було найнебезпечніше.
Ми починали звикати.
Ми дійшли до алеї, де стояли невеликі атракціони.
— Що?
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
Я відштовхнула його руку.
Він засміявся.
Я теж.
Потім, не думаючи, відщипнула шматочок і приліпила йому на кінчик носа.
Теодор завмер.
Я теж.
— Ти щойно…
— Так.
— Ти щойно зробила це зі мною?
— Так.
Він повільно витер ніс.
— Все.
— Що «все»?
— Ти оголосила війну.
— Я не боюся.
— А дарма.
Він узяв величезний шматок солодкої вати.
— Теодоре, не смій.
Він посміхнувся.
— Пізно.
— Ні!
Я відступила.
Він зробив крок до мене.
— Не смій!
— Ти сама почала.
— Це була маленька помста.
— А це буде велика.
Я розвернулася й побігла.
— Елеонора!
— Відчепися!
— Стій!
— Ніколи!
Я сміялася так сильно, що ледве бігла.
Він наздогнав мене біля лавки.
— Попалася.
— Ні!
Я спробувала обійти його.
Він перегородив дорогу.
— Куди?
— Додому.
— Рано.
— Ти хочеш мене замастити солодкою ватою.
— Хочу.
— Це злочин.
— Ти перша почала.
— Я передумала.
— Пізно.
Він підняв руку.
Я заплющила очі.
Але замість солодкої вати на обличчі відчула лише легкий дотик.
Він прибрав маленьку рожеву цукрову нитку з мого волосся.
— Ось.
Я відкрила очі.
Він був зовсім близько.
Надто близько.
Я перестала сміятися.
Він теж.
На секунду все навколо ніби стало тихішим.
Люди проходили повз.
Грали діти.
Десь далеко лунала музика.
А ми просто стояли.
— У тебе тут було, — тихо сказав він.
— Дякую.
— Будь ласка.
Він відійшов.
Я видихнула.
— Це було дивно.
— Що саме?
— Нічого.
— Ти зараз знову нервуєш.
— Ні.
— Елеонора.
— Добре. Трохи.
Він усміхнувся.
— Я теж.
Я подивилася на нього.
— Ти?
— Так.
— Через що?
— Не знаю.
І вперше він не пожартував.
Ми пішли далі.
Цього разу між нами було менше незручної тиші.
Навпаки.
Я розповідала йому про блог.
Про те, як усе почалося.
Як спочатку я записувала відео в маленькій кімнаті, де за спиною постійно падала одна й та сама полиця.
Як перші десять підписників були моїми знайомими.
Як я одного разу записала відео про невдале побачення і воно несподівано набрало тисячі переглядів.
Теодор слухав.
Не перебивав.
Це мене здивувало.
— Ти чому мовчиш?
— Я слухаю.
— Ти вмієш?
— Іноді.
— Дивно.
— Ти думаєш, я тільки жартую?
— Трохи.
Він засміявся.
— Я не завжди такий.
— Який?
— Безтурботний.
Я подивилася на нього.
Він ішов, засунувши руки в кишені.
— А який ти?
Він не відповів одразу.
— Не знаю.
— Це чесно.
— Я просто…
Він замовк.
— Що?
— Не люблю, коли люди думають, що знають мене тільки тому, що бачили кілька разів.
Я повільно кивнула.
— Розумію.
— Ти теж так думала.
— Спочатку.
— А зараз?
Я подивилася на нього.
— Зараз я думаю, що ти складніший, ніж здаєшся.
Він усміхнувся.
— Це комплімент?
— Не звикай.
— Я вже чув.
Я засміялася.
— А ти що думаєш про мене?
— Ти хочеш чесну відповідь?
— Так.
— Ти дуже багато говориш.
— Я знала.
— Але…
— Але?
— Коли ти замовкаєш, стає якось занадто тихо.
Я не очікувала такого.
— Це теж комплімент?
— Не знаю.
— Ти щойно сказав щось миле.
— Забудь.
— Ні.
— Елеонора.
— Я запам'ятаю.
— Я передумав.
— Пізно.
Він похитав головою.
— Ти небезпечна.
— Ти сам мене такою зробив.
— Це вже неправда.
— Ні. Це ти почав.
— Добре.
Він зупинився.
— Тоді визнаю провину.
— Нарешті.
— Але є умова.
— Яка?
— Ти теж визнаєш, що тобі весело.
Я схрестила руки.
— Можливо.
— Елеонора.
— Добре.
Я посміхнулася.
— Мені весело.
— Дякую.
— Але це не означає…
— Я знаю.
Він не дав мені договорити.
І чомусь цього разу це не дратувало.
Ми дійшли до озера.
Там було тихіше.
Людей майже не залишилося.
Сонце вже починало опускатися, і вода відбивала тепле вечірнє світло.
Ми сіли на лавку.
Камеру я досі не вмикала.
Теодор подивився на неї.
— Ти не знімаєш?
— Ні.
— Чому?
Я знизала плечима.
— Не хочу.
— Через блог?
— Ні.
— Тоді?
Я подивилася на воду.
— Не хочу, щоб усе цікаве між нами існувало тільки тому, що камера записує.
Він мовчав.
Я зрозуміла, що сказала занадто багато.
— Тобто…
— Я зрозумів.
— Це не те, що ти подумав.
— А що я подумав?
— Не знаю.
— От і я не знаю.
Я подивилася на нього.
Він усміхався.
Тихо.
Без звичної насмішки.
— Ти сьогодні дуже дивний, — сказала я.
— Ти теж.
— Я завжди така.
— Ні.
— А яка?
— Сьогодні справжня.
Я замовкла.
Ці слова чомусь зачепили мене сильніше, ніж мали.
— Я завжди справжня.
— Не зі мною.
— Чому?
— Бо спочатку ти весь час грала.
— Я?
— Так.
— Ти теж грав.
— Так.
— Тоді ми квити.
— Можливо.
Я подивилася на воду.
— Знаєш, що найсмішніше?
— Що?
— Я придумала ці фіктивні стосунки, щоб люди повірили в те, чого насправді немає.
— А тепер?
Я повернула голову.
— А тепер що?
— Тепер люди вірять.
— Так.
— А ми?
Я не відповіла.
Він не наполягав.
Просто сидів поруч.
Наші плечі майже торкалися.
Я могла трохи відсунутися.
Але не зробила цього.
І він теж.
— Мені холодно.
Я сказала це більше для того, щоб порушити тишу.
Теодор одразу зняв сорочку.
— Тримай.
— Ні.
— Елеонора.
— Я не хочу.
— Ти щойно сказала, що тобі холодно.
— Це не означає, що ти маєш роздягатися.
— Я не роздягаюся.
— Сорочку зняв.
— У мене ще є футболка.
Я подивилася на нього.
— Це дуже переконливий аргумент.
Він простягнув сорочку.
Я взяла.
Вона пахла його парфумами.
І я ненавиділа себе за те, що одразу це помітила.
— Дякую.
— Будь ласка.
Я накинула її на плечі.
Рукави були надто довгі.
Теодор подивився.
— Тобі личить.
— Не починай.
— Я нічого.
— Ти сказав «тобі личить».
— І?
— Це небезпечно.
— Сорочка?
— Ти.
Він усміхнувся.
— Тоді не звикай.
Я подивилася на нього.
— Ти вкрав мою фразу.
— Мені сподобалась.
Я засміялася.
— Добре. Можеш залишити.
— Дякую.
Ми просиділи біля озера ще довго.
Говорили про все підряд.
Про дитинство.
Про перші невдалі підліткові закоханості.
Про найбезглуздіші побачення.
Теодор розповів, як одного разу в школі намагався справити враження на дівчину й випадково впав у фонтан.
Я сміялася хвилини три.
— Не смійся.
— Ти впав у фонтан!
— Я був молодий.
— Це було коли?
— Три роки тому.
— Теодоре!
— Добре. Чотири.
— Це ще гірше.
— Зате вона мене запам'ятала.
— І що?
— Вона сміялася.
— Романтика століття.
— А ти?
— Що я?
— Ти коли-небудь робила щось дурне заради хлопця?
Я замислилася.
— Ні.
— Ніколи?
— Ніколи.
— Не вірю.
— Правда.
— Тоді я перший?
— У чому?
— Через кого ти робиш щось дурне.
Я засміялася.
— Не перебільшуй свою роль.
— Я стараюся.
— І що саме я зробила?
Він подивився на мене.
— Запросила мене на сім побачень перед тисячами людей.
Я застогнала.
— Не нагадуй.
— Це найромантичніша дурість, яку я бачив.
— Це була професійна необхідність.
— Звичайно.
— Не смійся.
— Я не сміюся.
Він засміявся.
Я штовхнула його плечем.
Він штовхнув мене у відповідь.
Я ще раз.
Він сильніше.
— Блеквуд!
— Що?
— Ти почав.
— Ти перша штовхнула.
— Бо ти сміявся!
— Це не злочин.
— Для мене — так.
— Тоді що мені зробити?
Я замислилася.
— Вибачитися.
— Не хочу.
— Тоді я піду.
Я підвелася.
Він схопив мене за руку.
— Елеонора.
Я зупинилася.
— Що?
— Не йди.
Два простих слова.
Без жарту.
Без усмішки.
Просто сказані тихо.
Я подивилася на його руку на моїй.
Він одразу відпустив.
— Вибач.
Я сіла назад.
— Я не серджуся.
— Добре.
— Просто…
— Що?
Я подивилася на нього.
— Мені теж не хочеться йти.
Він усміхнувся.
І я теж.
Коли ми нарешті вийшли з парку, вже стемніло.
Ми йшли повільно.
Нікуди не поспішали.
І це було дивно.
Бо наше побачення мало тривати максимум дві години.
А ми провели там майже п'ять.
— Знаєш, — сказала я, — у нас проблема.
— Яка?
— Друге побачення мало бути коротшим.
— Чому?
— Бо ми перевищили ліміт.
— У нас є ліміт?
— Ні.
— Тоді все добре.
— Логічно.
Ми зупинилися біля виходу.
Я зняла його сорочку.
— Тримай.
Він не взяв її одразу.
— Залиш.
— Що?
— До завтра.
— Навіщо?
— Тобі ж було холодно.
— А завтра?
— Завтра теж може бути.
Я подивилася на нього.
— Ти просто хочеш, щоб я носила твою сорочку.
— Можливо.
— Самовпевнений.
— Зате чесний.
Я залишила сорочку на собі.
— Добре.
Він усміхнувся.
— До завтра, Елеоноро.
— До завтра.
Я зробила кілька кроків.
— Теодоре?
— Так?
Я повернулася.
— Дякую за сьогодні.
Він кілька секунд дивився на мене.
— Я теж.
— За що?
— За те, що сьогодні ти не була Елеонорою з блогу.
Я не знала, що відповісти.
— А якою була?
Він усміхнувся.
— Просто Елеонорою.
Я усміхнулася у відповідь.
— На добраніч, Блеквуде.
— На добраніч, Вітмор.
Я пішла.
Але через кілька метрів почула:
— Елеонора!
Я обернулася.
Теодор стояв там само.
— Що?
— Завтра третє побачення.
— Я знаю.
— Не запізнюйся.
— Ти вже казав.
— Просто нагадую.
— Я прийду.
Він усміхнувся.
Я повернулася й пішла далі.
І тільки коли відійшла достатньо далеко, дістала телефон.
На екрані вже було нове повідомлення.
Теодор:
До речі, ти забрала мою сорочку.
Я написала:
Ти сам сказав залишити.
Відповідь:
Знаю.
Тоді навіщо питаєш?
Кілька секунд тиші.
Потім:
Просто хотів привід написати.
Я зупинилася посеред тротуару.
Перечитала.
Ще раз.
І ще.
Пальці зависли над клавіатурою.
Я могла написати щось смішне.
Могла підколоти його.
Могла сказати, що він знову грає роль.
Але замість цього написала лише:
До завтра.
Відповідь прийшла майже відразу.
До завтра.
Я заблокувала телефон.
І вперше за весь цей челендж не сказала собі, що це лише для камери.
Бо сьогодні камери майже не було.
І саме тому це побачення здавалося справжнішим за все, що ми робили до цього.
