Спочатку:
На сторінку книги
Після завершення челенджу все мало стати простішим.
Принаймні так я думала.
Більше не потрібно було рахувати побачення. Не потрібно було придумувати, куди ми підемо наступного дня, що знімемо для блогу і як зробити так, щоб люди повірили у нашу фіктивну історію.
Тепер усе було справжнім.
Ми були разом.
І, як виявилося, саме це виявилося найстрашнішим.
Бо коли між нами більше не було вигаданої історії, залишилися тільки ми.
Справжні.
З усіма нашими страхами, мовчанням і речами, про які ми раніше не говорили.
Того вечора ми сиділи в маленькій кав'ярні біля університету.
Я розповідала Теодору про нові коментарі під відео, а він, як завжди, робив вигляд, що слухає лише наполовину.
— Вони вже створили нам фан-акаунт, — сказала я.
— Серйозно?
— Серйозно.
— І як назвали?
Я показала телефон.
Він прочитав назву й засміявся.
— Ні.
— Так.
— Я відмовляюся бути частиною цього.
— Пізно.
Він потягнувся через стіл і забрав у мене телефон.
— Тоді хоча б покажи мені найсмішніший коментар.
Я відкрила повідомлення.
І саме тоді побачила, що його телефон, який лежав біля чашки, засвітився від нового повідомлення.
Я не збиралася дивитися.
Справді.
Але перш ніж Теодор встиг перевернути телефон екраном донизу, я побачила ім'я.
«Едвард».
А під ним лише кілька слів:
«Ти ж не розповів їй?»
Я завмерла.
Теодор швидко заблокував екран.
Занадто швидко.
— Хто це?
— Ніхто.
Я підняла брову.
— Ніхто не пише тобі такі повідомлення.
— Це неважливо.
— Для мене вже важливо.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Елеонора…
— Що ти від мене приховуєш?
— Нічого.
Я подивилася йому прямо в очі.
— Не бреши мені.
Він мовчав.
І цього мовчання було достатньо.
Ми вийшли з кав'ярні.
Вулиця була майже порожньою.
Я йшла поруч, але більше не тримала його за руку.
Теодор помітив.
— Елеонора.
Я не відповіла.
— Зупинися.
Я зупинилася.
Він став переді мною.
— Я не хотів тобі брехати.
— Але приховував.
— Так.
— Чому?
Він провів рукою по волоссю.
Вперше за весь час я бачила його настільки розгубленим.
— Пам'ятаєш, як я сказав, що знав тебе ще до челенджу?
— Так.
— Я не все розповів.
У мене похололо всередині.
— Що означає «не все»?
Він дістав телефон.
Кілька секунд щось шукав, а потім показав мені фотографію.
На ній була я.
Зовсім інша.
Молодша.
Я навіть не одразу зрозуміла, звідки ця фотографія.
— Звідки вона в тебе?
Теодор мовчав.
Я придивилася.
На задньому плані була університетська сцена.
Я згадала.
Це було кілька років тому.
Я тоді брала участь у студентському заході.
— Ти був там?
— Так.
Я підняла очі.
— Але я тебе не пам'ятаю.
— Ти й не мала мене пам'ятати.
— Чому?
Він важко видихнув.
— Бо тоді ми вже зустрічалися.
Я завмерла.
— Що?
— Не особисто. Але я знав про тебе.
Я нічого не розуміла.
— Теодоре, поясни нормально.
Він подивився на мене.
— Твій блог не був для мене випадковістю.
Я відчула, як усередині все стискається.
— Що ти хочеш сказати?
— Я читав тебе ще до того, як ти стала популярною.
— І?
— І саме через твій блог я вперше дізнався про тебе.
Я мовчала.
— Я бачив твої старі відео. Читав твої дописи. Знав, що ти любиш каву без цукру, що ти ненавидиш запізнення і що завжди кусаєш губу, коли хвилюєшся.
Я дивилася на нього, не знаючи, що відчувати.
— Ти стежив за мною?
— Ні.
Він одразу похитав головою.
— Я не хотів, щоб це звучало так.
— А як це має звучати?
— Як те, що ти мені сподобалася задовго до того, як ти взагалі звернула на мене увагу.
Я відвела погляд.
— Чому ти мовчав?
— Бо боявся.
— Чого?
— Що якщо я розповім тобі все, ти подумаєш, що я спеціально наблизився до тебе.
Я мовчала.
Бо саме це зараз і звучало.
Теодор зробив крок до мене.
— Я не планував закохуватися в тебе. Я просто… давно тебе помічав.
Він дістав із кишені старий паперовий квиток.
Я взяла його.
На ньому була дата.
Того самого студентського заходу.
На звороті — короткий напис.
«Колись я все-таки з нею познайомлюся».
Я підняла очі.
— Ти це написав?
Він кивнув.
— Так.
У мене защеміло в грудях.
Я не знала, сердитися мені чи плакати.
— Чому ти не сказав раніше?
— Бо хотів, щоб ти сама вибрала мене.
Я довго дивилася на нього.
Потім тихо сказала:
— Ти мав сказати.
— Знаю.
— Я не люблю секретів.
— Знаю.
— І мені потрібен час.
Він кивнув.
— Я дам тобі.
Я розвернулася, але за кілька кроків зупинилася.
Озирнулася.
Він усе ще стояв там.
Сам.
І раптом я зрозуміла одну річ.
Мене найбільше зачепив не його секрет.
А те, що він боявся втратити мене ще до того, як я взагалі стала його.
Я повернулася.
— Теодоре?
— Так?
— Я все ще зла.
Він ледь усміхнувся.
— Я знаю.
— Але я не хочу йти.
Його погляд змінився.
— Тоді не йди.
Я підійшла ближче.
— Але завтра ти розкажеш мені все.
— Все.
— Без секретів.
— Без секретів.
Я простягнула руку.
Він взяв її.
І цього разу я сама переплела наші пальці.
Бо іноді правда болить.
Але набагато страшніше — будувати кохання на тому, чого ви боїтеся сказати одне одному.
