Спочатку:
На сторінку книги
Дощ почався саме тоді, коли я вирішила, що сьогодні нарешті все буде просто.
Без камер.
Без прямих ефірів.
Без коментарів людей, які вже встигли придумати нам спільне майбутнє, і без Теодорових жартів про те, що ми «майже переконливі».
Просто прогулянка.
Просто двоє людей.
Просто вечір.
Я стояла перед дзеркалом і поправляла рукав ніжно-рожевого светра. Він був м'який, трохи об'ємний, із широким коміром, який відкривав плечі. На рукаві висів маленький пухнастий помпон, а ззаду на комірі був зав'язаний акуратний бант. Багатошарова джинсова спідниця з оборками робила образ трохи грайливим, хоча я сама сьогодні почувалася зовсім не грайливо.
Я подивилася на себе.
— П'яте побачення, — тихо сказала я.
Потім одразу поправила себе:
— Фіктивне п'яте побачення.
Чомусь від другого варіанту стало тільки гірше.
Телефон завібрував.
Теодор:
Я біля твого будинку.
Я взяла сумку, натягнула черевики й вийшла.
Щойно відчинила двері під'їзду, в обличчя вдарило кілька холодних крапель.
Я підняла голову.
— Серйозно?
Небо було темним, а дощ уже починав набирати силу.
Теодор стояв неподалік під чорним капюшоном.
Побачив мене й усміхнувся.
— Привіт.
— Ти бачив прогноз?
— Ні.
— А парасольку?
— Теж ні.
Я подивилася на нього.
— Чудово.
— Я теж радий тебе бачити.
— Я зараз промокну.
— Тоді підемо кудись, де сухо.
— А наше побачення?
Він знизав плечима.
— Хіба дощ може його скасувати?
Я хотіла сказати «так».
Але не сказала.
Бо він уже простягнув мені руку.
— Ходімо.
Я подивилася на його долоню.
Потім на нього.
І вклала свою руку в його.
— Тільки якщо ти не будеш бігти.
— Не обіцяю.
— Теодоре!
Він засміявся.
— Добре. Не буду.
Ми рушили вперед.
Через хвилину стало зрозуміло, що наша домовленість про «не бігти» була абсолютно безглуздою.
Дощ посилився.
— Швидше! — крикнув Теодор.
— Ти щойно сказав, що не будеш бігти!
— Я передумав!
— Я тебе ненавиджу!
— Знаю!
Ми побігли до найближчої зупинки.
Я сміялася так сильно, що ледве могла дихати.
Мій светр уже намок на плечах, волосся прилипло до щоки, а Теодор виглядав так, ніби щойно програв бій із цілим океаном.
Ми забігли під навіс.
Я сперлася спиною на стіну.
— Це було найгірше побачення.
Він важко дихав.
— Ми ще навіть не почали.
— Саме тому воно найгірше.
— Ти зараз дуже гарна.
— Не намагайся мене підкупити.
— Я серйозно.
Я закотила очі.
— У мене волосся жахливе.
— Мені подобається.
— Я мокра.
— Мені теж.
— Що?
Він усміхнувся.
— Мені подобається, коли ти не намагаєшся виглядати ідеально.
Я замовкла.
Він теж.
Дощ шумів по даху зупинки.
І раптом навколо стало напрочуд тихо.
Не тому, що місто зникло.
Просто ми перестали говорити.
— У мене є одна ідея, — сказав Теодор через кілька хвилин.
— Я вже боюся.
— Пішли.
— Куди?
— Туди.
Він показав на невелику кав'ярню навпроти.
— Це твоя велика ідея?
— Так.
— Я очікувала щось небезпечніше.
— Я можу повернутися й придумати.
— Не треба.
Ми перебігли дорогу й зайшли всередину.
Було тепло.
Пахло кавою, корицею та свіжою випічкою.
Я сіла біля вікна.
Теодор приніс два гарячі напої.
— Тримай.
Я взяла чашку.
— Дякую.
Він сів навпроти.
Кілька секунд ми просто дивилися на дощ за склом.
— Знаєш, — сказала я, — я люблю дощ.
— Я знаю.
— Звідки?
— Ти писала про це в блозі.
— Ти читаєш мій блог?
Він подивився на мене так, ніби питання було очевидним.
— Елеонора, я знаю твої старі пости.
Я усміхнулася.
— Навіть ті, де я скаржилася на життя в дев'ятнадцять?
— Особливо ті.
— Боже.
Я прикрила обличчя руками.
— Я була дурна.
— Ти була собою.
— Це не краще.
Він тихо засміявся.
А потім знову став серйозним.
— Ти часто пишеш про кохання.
— Це мій блог.
— А сама ніколи не була закохана.
Я кивнула.
— Так.
— Чому?
Я подивилася у вікно.
— Напевно, боялася.
— Кохання?
— Ні.
— Тоді чого?
Я повільно провела пальцем по краю чашки.
— Що людина піде.
Теодор нічого не сказав.
Я продовжила:
— Мені завжди здавалося, що якщо не прив'язуватися, то потім не буде боляче. Тому я могла писати іншим людям про стосунки, давати поради, розповідати, як правильно говорити про почуття, як пережити розставання… А сама завжди тримала дистанцію.
— Зручно.
— Дуже.
— Але самотньо.
Я подивилася на нього.
— Так.
Він відвів погляд.
— Я теж так робив.
— Ти?
— Я просто робив вигляд, що мені байдуже.
— У тебе це добре виходить.
— Знаю.
Я усміхнулася.
— Чому ти перестав?
— Що?
— Робити вигляд.
Він довго мовчав.
— Бо з тобою не виходить.
У мене всередині все завмерло.
— Чому?
— Не знаю.
— Ти сьогодні дуже часто кажеш «не знаю».
— Ти мене заразила.
Я засміялася.
Він теж.
А потім його усмішка стала тихішою.
— Мені подобається, коли ти смієшся.
— Ти вже казав.
— Я знаю.
— Тоді навіщо повторюєш?
— Бо це правда.
Я подивилася на нього.
І вперше за весь час не захотіла сховатися за жартом.
— Мені теж подобається, коли ти поруч.
Він завмер.
— Серйозно?
— Так.
— Навіть коли я дратую?
— Особливо тоді.
— Це дивно.
— Дуже.
Він посміхнувся.
— Добре.
— Що добре?
— Тепер я знаю.
Ми просиділи в кав'ярні майже дві години.
Розмовляли про все.
Про дитинство.
Про перші провали.
Про людей, яких втратили.
Про мрії, про які нікому не розповідали.
Про те, ким хотіли стати.
Про те, ким стали.
І жодного разу не дістали телефон.
Жодного разу не згадали блог.
Жодного разу не сказали, що це частина челенджу.
Коли ми вийшли надвір, дощ уже став тихішим.
Теодор подивився на мене.
— Ти замерзла.
— Трохи.
Він зняв свою куртку.
— Знову?
— Що «знову»?
— Ти постійно віддаєш мені свої речі.
— А ти постійно мерзнеш.
— Я не мерзну.
— У тебе руки холодні.
Я взяла його руку.
Вона справді була холодною.
— Бачиш?
Він подивився на наші руки.
— Тоді зігрій.
— Що?
— Тримай.
Я не відпустила.
І він теж.
Ми стояли посеред мокрої вулиці, тримаючись за руки, і вперше це не було частиною відео.
Не для переглядів.
Не для коментарів.
Не для челенджу.
Просто тому, що нам обом цього хотілося.
— Теодоре?
— Мм?
— А що буде після сьомого побачення?
Він подивився на мене.
— Не знаю.
— Ти знову.
— Цього разу справді не знаю.
Я усміхнулася.
— Мені страшно.
— Мені теж.
— Але я не хочу, щоб це закінчилося.
Він стиснув мою руку.
— Я теж.
Ми пішли далі.
Дощ тихо стукав по тротуару.
А я раптом подумала, що, можливо, найнебезпечніше в нашій грі було зовсім не те, що ми могли закохатися.
Найнебезпечніше було те, що ми вже перестали прикидатися.
