Спочатку:
На сторінку книги
завжди думала, що бібліотека — це одне з тих місць, де зі мною точно не може трапитися нічого дивного.
Тиша. Книги. Столи. Люди, які приходять сюди або вчитися, або робити вигляд, що вчаться.
Жодних каруселей.
Жодної солодкої вати.
Жодного Теодора Блеквуда.
Принаймні я так думала.
— Ти серйозно привів мене сюди? — запитала я, коли ми зупинилися перед університетською бібліотекою.
Теодор засунув руки в кишені й подивився на мене так, ніби я поставила дуже дивне запитання.
— А куди ще?
— Не знаю. Куди завгодно.
— Наприклад?
— Кіно.
— Там темно.
— Кафе.
— Ми вчора їли піцу.
— Парк.
— Ми вже були.
— Тоді просто прогулятися.
— Це не побачення.
Я підняла брову.
— А бібліотека — побачення?
— Ти сама погодилася на третє.
— Я погодилася на третє побачення. Я не погоджувалася на третє побачення з підручниками.
— Тут є не тільки підручники.
— Справді?
— Уяви собі.
Я глянула на нього з підозрою.
— Ти щось задумав.
— Постійно.
— Мене це вже лякає.
— Не бійся. Сьогодні я пристойний.
— Ти вчора теж так казав.
— І що?
— Через годину ти намагався запхати мені солодку вату в волосся.
— Це була помста.
— За що?
— За те, що ти зробила зі мною.
— Я лише торкнулася твоєї носа.
— Це була атака.
Я не втрималася й засміялася.
— Ти неможливий.
— А ти все одно прийшла.
На це я вже нічого не відповіла.
Бо він мав рацію.
Я справді прийшла.
І, що було ще гірше, я чекала цього вечора.
Усередині бібліотеки було тихо.
Настільки тихо, що мої кроки здавалися гучнішими, ніж зазвичай.
Я зняла телефон із беззвучного режиму й одразу побачила десятки повідомлень.
Блог знову активно зростав.
Після нашого відео з парку люди буквально не давали мені спокою.
«Коли наступне відео?»
«Теодор уже закоханий, це очевидно».
«Елеонора, скажи чесно, це ще фіктивні стосунки?»
Я швидко заблокувала екран.
Теодор ішов поруч.
— Що там?
— Нічого.
— Коментарі?
— Так.
— Погані?
— Ні.
— Тоді чому ти сховала телефон?
Я подивилася на нього.
— Бо ти любиш читати те, що люди пишуть про тебе.
— Неправда.
— Ти вчора двадцять хвилин читав коментарі.
— Я аналізував аудиторію.
— Ти сміявся з коментаря про нашого майбутнього собаку.
— Це був хороший коментар.
— Там було написано, що ти виглядаєш як чоловік, який забуде погодувати собаку.
— Я не забуду.
— Ти навіть власну каву іноді забуваєш.
— Кава не гавкає.
Я ледве не засміялася вголос.
Бібліотекарка одразу підняла голову.
Ми обоє замовкли.
Теодор нахилився до мене.
— Тихо.
— Це ти мене розсмішив.
— А ти смієшся занадто голосно.
— Я?
— Так.
— Я взагалі тиха людина.
Він подивився на мене.
— Елеонора.
— Що?
— Ти вела блог, де сорок хвилин розповідала, як твій колишній однокласник неправильно вимовив слово «авокадо».
— Це був важливий випадок.
Він прикрив рот рукою, щоб не засміятися.
Я теж.
І бібліотекарка знову подивилася на нас.
Цього разу ми вже навіть не сперечалися.
Просто пішли далі.
— Тобі сюди, — сказав Теодор.
— Звідки ти знаєш?
— Я тут був.
— Навіщо?
— Вчився.
Я зупинилася.
— Ти?
— Що?
— Ти вмієш учитися?
Він поклав руку на груди.
— Це було боляче.
— Я просто не уявляю тебе серед книжок.
— Я багатогранний.
— Ти скоріше багатослівний.
— Теж непогано.
Ми сіли за дальній стіл.
Навколо було лише кілька людей.
Я відкрила ноутбук.
— Нам потрібно щось зняти сьогодні.
— Нам?
— Для блогу.
— А.
Він відкинувся на стільці.
— Я думав, сьогодні ми просто проводимо час.
Я подивилася на нього.
— А хіба ні?
— Ні. Я просто уточнюю.
— Теодоре.
— Що?
— Ти сам сказав, що треба зробити фото.
— Точно.
Він дістав телефон.
— Давай тебе сфоткаю.
— Зараз?
— Так.
— Навіщо?
— Буде багато переглядів.
Я скептично подивилася на нього.
— Ти раптом став маркетологом?
— Я вчуся.
— Де?
— На твоїх відео.
— Оце вже страшно.
Він підняв телефон.
— Сядь нормально.
— Я нормально сиджу.
— Ні.
— А як треба?
— Ось так.
Він пересів навпроти мене й трохи посунув книгу.
— Візьми її.
— Навіщо?
— Для атмосфери.
— Я зараз виглядатиму так, ніби я справді прийшла сюди читати.
— А ти хіба не читаєш?
— Я читаю.
— Тоді не скаржся.
Я взяла книгу.
— Так?
— Так.
Клац.
— Ще раз.
Клац.
— Усміхнися.
— Я не хочу.
— Тоді не усміхайся.
Клац.
Я подивилася на нього.
— Що?
— Нічого.
— Ти знову дивно дивишся.
— Просто фото хороше.
— Покажи.
Він повернув телефон.
На екрані була я.
І я мусила визнати — фото справді вийшло гарним.
— Непогано.
— Я ж казав.
— Можеш не пишатися собою.
— Не можу.
Я переглянула ще кілька фотографій.
На одній я дивилася в книгу.
На іншій — у вікно.
На третій Теодор випадково потрапив у кадр.
Я збільшила фото.
— Оце треба викласти.
— Де ми обоє?
— Так.
— Добре.
Він нахилився ближче до екрана.
Наші плечі торкнулися.
Я відчула це.
Він теж.
Але ніхто не відсунувся.
— Підпис який? — запитав він.
— Не знаю.
— «Випадково зустрілися в бібліотеці».
— Ні.
— «Фіктивне побачення №3».
Я скривилася.
— Занадто очевидно.
— «Вона сказала, що ненавидить бібліотеки. Я не повірив».
— Я справді їх не ненавиджу.
— Тоді це брехня.
— А ти хочеш правду?
Він подивився на мене.
— Завжди.
Я на секунду замовкла.
— Мені тут подобається.
— Мені теж.
— Книги?
— Ні.
Я зрозуміла, що він дивиться не на книжкові полиці.
— Теодоре…
— Що?
Я похитала головою.
— Нічого.
Ми вирішили піти до старого відділу бібліотеки.
Там було кілька високих полиць, між якими ледве проходили двоє людей.
Я шукала потрібну книгу, а Теодор стояв поруч.
— Ось вона.
Я потягнулася.
Книга лежала високо.
Я підстрибнула.
Не дістала.
— Дай.
— Я сама.
Я підстрибнула вдруге.
— Елеонора.
— Я дістану.
Втретє.
Без результату.
Теодор тихо засміявся.
— Відійди.
— Не смійся.
— Я не сміюся.
— Ти смієшся.
— Трохи.
Він став позаду мене.
— Просто підніми руку.
— Я підняла.
— Вище.
— Вона вже вище!
Він простягнув руку над моєю головою й легко дістав книгу.
— Ось.
Я повернулася.
І тільки тоді зрозуміла, наскільки близько він стоїть.
Між нами залишалося буквально кілька сантиметрів.
Я підняла очі.
Він дивився на мене.
Не на книгу.
Не на полицю.
На мене.
— Дякую, — сказала я тихіше, ніж планувала.
— Будь ласка.
Ми обоє не рухалися.
Секунда.
Друга.
Третя.
І саме в цей момент десь за стелажем почувся голос:
— Ого…
Ми одночасно відскочили одне від одного.
Я мало не впустила книгу.
— Що?
З-за полиці визирнули двоє студентів.
Один із них подивився на нас.
Потім на Теодора.
Потім знову на мене.
— Вибачте.
— За що? — запитала я.
Хлопець посміхнувся.
— Ні за що.
Його друг тихо засміявся.
— Ми нічого не бачили.
— Ви нічого не бачили! — швидко сказала я.
— Звичайно.
— Абсолютно нічого.
Теодор стояв поруч і намагався не сміятися.
Я повернулася до нього.
— Не смійся.
— Я мовчу.
— У тебе обличчя сміється.
— Це складно контролювати.
Студенти пішли.
Я закрила обличчя руками.
— Все.
— Що?
— Все пропало.
— Чому?
— Тепер вони розкажуть усім.
— І що?
— Що вони бачили нас у бібліотеці.
— Ми й справді були в бібліотеці.
— Теодоре!
Він нарешті засміявся.
— Добре, добре.
— Це не смішно.
— Трохи.
— Я зараз піду.
Він обережно взяв мене за зап'ястя.
— Не йди.
Я подивилася на нього.
— Чому?
— Бо ми ще не зробили фото.
— Ти зараз серйозно думаєш про фото?
— Так.
— Після цього?
— Особливо після цього.
Я не витримала й засміялася.
— Ти ненормальний.
— Зате ефективний.
Ми повернулися до столу.
Теодор поставив телефон.
— Сядь.
— Навіщо?
— Зробимо ще одне фото.
— Яке?
— Ніби ти читаєш, а я випадково дивлюся на тебе.
— Ти і так постійно дивишся.
— Ось бачиш. Нічого грати не треба.
Я закотила очі.
— Добре.
Я відкрила книгу.
Теодор сів поруч.
— Ближче.
— Навіщо?
— Інакше фото буде виглядати дивно.
Я посунулася.
— Так?
— Ще трохи.
— Теодоре.
— Все, все.
Він поставив таймер.
Телефон клацнув.
Ми подивилися на екран.
І замовкли.
На фото я читала книгу, а він дивився на мене.
Не на камеру.
На мене.
Це виглядало настільки природно, що я на секунду забула, що ми робимо це для блогу.
— Красиво, — тихо сказав він.
— Так.
— Викладемо?
Я подивилася на нього.
— Викладемо.
Через десять хвилин пост з'явився в блозі.
«Побачення №3. Бібліотека.
Кажуть, тут треба мовчати. У нас не дуже вийшло.»
Я натиснула «опублікувати».
Минуло тридцять секунд.
Перший коментар.
Потім другий.
П'ятий.
Десятий.
А потім телефон почав вібрувати без зупинки.
— Уже? — запитав Теодор.
— Уже.
Я відкрила коментарі.
«ЦЕ НЕ ФІКТИВНІ СТОСУНКИ, Я ВІДМОВЛЯЮСЯ В ЦЕ ВІРИТИ».
«ТЕОДОР, ТИ ДИВИШСЯ НА НЕЇ ЯК НА ОСТАННЮ КНИГУ В БІБЛІОТЕЦІ».
«ХТО ЩЕ БАЧИВ ЇХ У СТЕЛАЖІ? ВОНИ ТАМ ЛЕДЬ НЕ ПОЦІЛУВАЛИСЯ?»
Я широко розплющила очі.
— Ні.
Теодор засміявся.
— Що?
Я показала телефон.
Він прочитав.
— О.
— «О»?!
— Ну, технічно ми не цілувалися.
— Теодоре!
— Я просто уточнюю.
— Люди вже вигадали нам цілу історію!
— Може, їм подобається.
— А якщо вони почнуть думати, що ми справді разом?
Він подивився на мене.
— А що в цьому такого?
Я замовкла.
Він теж.
І раптом його погляд став серйознішим.
— Елеонора…
— Що?
— Ти досі хочеш, щоб це було тільки для камери?
Я не відповіла одразу.
Навколо нас шелестіли сторінки.
Хтось тихо ходив між рядами.
На екрані телефону продовжували з'являтися нові коментарі.
А ми просто сиділи поруч.
І я вперше не знала, яку відповідь дати.
— Я не знаю, — сказала я чесно.
Теодор ледь усміхнувся.
— Я теж.
Він забрав телефон зі столу.
— Тоді не будемо поки що нічого вирішувати.
— А що будемо?
— Жити наступним побаченням.
Я подивилася на нього.
— У нас їх ще чотири.
— Знаю.
— А потім челендж закінчиться.
— Знаю.
— І що буде потім?
Теодор подивився мені в очі.
— Оце вже буде найцікавіше.
Я усміхнулася.
— Ти спеціально так говориш?
— Так.
— Навіщо?
— Щоб ти думала про це до завтра.
— Ненавиджу тебе.
— Неправда.
Я хотіла заперечити.
Але не змогла.
Бо він усміхнувся саме тією усмішкою, через яку я останнім часом дедалі частіше забувала, що наші стосунки взагалі-то були фіктивними.
