Спочатку:
На сторінку книги
Я думала, що після сьомого побачення найважче вже позаду.
Помилялася.
Найважче почалося саме тоді, коли між нами більше не залишилося жодного сценарію.
Ми сиділи в машині біля мого будинку й уже хвилин десять майже не розмовляли.
Теодор дивився вперед, стискаючи кермо.
Я дивилася у вікно.
Між нами лежало те саме мовчання, яке ще кілька днів тому здавалося неможливим.
— Ти серйозно думаєш, що я весь цей час використовував тебе? — нарешті запитав він.
— Я не знаю, що думати.
— Я ж пояснив тобі.
— Не все!
Я повернулася до нього.
— Ти приховав від мене, що знав про мене ще до челенджу. Ти читав мій блог, знав про мене купу речей і просто мовчав!
— Бо боявся тебе втратити.
— А я тепер маю тобі за це подякувати?
— Я не цього хочу!
— А чого ти хочеш, Теодоре?
Він замовк.
Я відчула, як у мене починають тремтіти руки.
— Ти хотів бути поруч? Добре. Ти отримав цей шанс. Але ти міг сказати правду.
— Я закохався в тебе, Елеонора.
— І саме тому все це стало ще гірше!
Він подивився на мене так, ніби мої слова справді його поранили.
Але я вже не могла зупинитися.
— Може, все це й було грою.
— Не кажи так.
— А що мені казати?
— Правду.
Я гірко усміхнулася.
— Правду?
Я відкрила дверцята машини.
— Добре. Моя правда в тому, що я більше не знаю, де закінчувалася гра і починалося справжнє.
— Елеонора…
— Мені треба піти.
Я вийшла з машини.
Він не зупинив мене.
І саме це чомусь боліло найбільше.
Удома я одразу поставила телефон на штатив.
Не тому, що хотіла знімати.
Просто я не знала, куди подіти всі емоції.
Я сіла перед камерою.
Кілька секунд дивилася на екран.
Потім натиснула запис.
— Я не знаю, як це сказати красиво, — почала я. — Тому скажу як є.
Я ковтнула.
— Ми з Теодором більше не разом.
Мені було важко вимовити ці слова.
— Я знаю, що багато хто чекав продовження. Ви дивилися наші побачення, підтримували нас, жартували в коментарях. Але зараз я не можу продовжувати робити вигляд, що все прекрасно.
Я опустила очі.
— Можливо, я просто занадто повірила в цю історію. Можливо, ми обоє забули, з чого все почалося.
Я витерла сльозу.
— І якщо чесно… зараз мені здається, що все це було лише грою.
Я вимкнула камеру.
Не передивлялася.
Не редагувала.
Просто опублікувала.
За кілька хвилин телефон почав шаленіти.
Коментарі сипалися один за одним.
«ЩО СТАЛОСЯ?»
«Елеонора, ви ж учора були разом!»
«Ні, я не приймаю цей фінал!»
«Теодор щось зробив?»
«Скажи правду!»
«Це піар-хід?»
«Ви розійшлися через його секрет?»
Я читала.
Один за одним.
Спочатку мовчала.
Потім почала відповідати.
На коментар «Ти його більше не кохаєш?» я написала:
«Кохати людину й довіряти їй — не завжди одне й те саме.»
На «Поверни його!»:
«Я не можу повернути те, що ще сама не зрозуміла.»
А на коментар:
«Ви ж були найкращою парою!»
Я довго дивилася на екран.
Потім написала:
«Ми були справжніми. Просто іноді справжні люди теж сваряться.»
Я вже хотіла закрити телефон, коли побачила нове повідомлення.
Від Теодора.
Я не відкрила.
Не зараз.
Через кілька днів я намагалася повернутися до звичайного життя.
Навіть змусила себе посміхатися.
Того вечора я почула шум біля дверей.
Відчинила.
І завмерла.
На порозі стояв мій брат.
Я не бачила його давно.
Він повернувся додому після служби, і в руках у нього був величезний букет яскравих квітів.
— Ну що, сестричко?
Я кинулася його обіймати.
— Ти приїхав!
— Ага.
— Чому не сказав?
— Хотів зробити сюрприз.
Я сміялася й плакала одночасно.
— Я скучила.
— Я теж.
Пізніше я стала перед дзеркалом із букетом у руках і зробила фотографію.
На ній я була в чорному вбранні, з розпущеним каштановим волоссям, а в руках тримала величезний букет.
Я підписала:
«Коли братик приїхав із війни — і в домі одразу стало якось тепліше.
Дуже чекала тебе. Тепер ти вдома.»
Я виклала фото в Instagram і TikTok.
І знову почалося.
«Які квіти!»
«Брат — красунчик!»
«Головне, що повернувся!»
«Елеонора, бережіть один одного!»
А потім з'явився інший коментар:
«А Теодор? Ви справді розійшлися?»
Я прочитала.
Видихнула.
І відповіла:
«Зараз у мене інша зустріч, на яку я чекала набагато довше.»
Через хвилину з'явився ще один:
«Але ти його досі любиш?»
Цього разу я не відповідала довго.
Пальці зависли над клавіатурою.
А потім я написала:
«Так.»
І вперше за кілька днів не стала цього заперечувати.
Ще один коментар:
«Тоді чому ви не разом?»
Я подивилася на фотографію.
На свого брата.
На квіти.
На своє відображення.
І написала:
«Бо іноді любові недостатньо, якщо між двома людьми немає довіри. Але це ще не означає, що історія закінчилася.»
Я відклала телефон.
А через кілька секунд він знову завібрував.
Одне повідомлення.
Від Теодора.
«Я теж не думаю, що це кінець.»
Я завмерла.
І вперше за весь цей час усміхнулася.
