Спочатку:
На сторінку книги
До шостого побачення я вже перестала переконувати себе, що все це просто гра.
Можливо, я ще могла сказати це вголос. Могла усміхнутися в камеру й написати під відео: «Сім побачень. Нічого більше». Могла навіть переконати когось із наших читачів.
Але себе — вже ні.
Тому того вечора, коли я стояла перед дзеркалом у бордовому топі з відкритими плечима, білій багатошаровій спідниці та масивних кросівках, я навіть не намагалася придумати виправдання, чому витратила стільки часу на свій вигляд.
Маленька бордова сумочка висіла через плече, тонке срібне намисто блищало біля шиї, а волосся я залишила розпущеним.
Телефон завібрував.
Теодор:
Я вже внизу.
Я подивилася на себе востаннє.
— Просто кіно.
І сама ж не повірила.
Теодор стояв біля входу.
Бордову сорочку він залишив трохи розстебнутою біля коміра, бежеві широкі штани робили його образ розслабленим, на ногах були білі кросівки, а на зап'ясті — коричневий годинник.
Він подивився на мене й завмер.
— Що? — запитала я.
— Нічого.
— Ти дивишся.
— Я бачу.
— І?
Він усміхнувся.
— Ти дуже гарна.
Я опустила погляд.
— Дякую.
— А я думав, що після п'ятого побачення вже не зможу здивуватися.
— А я думала, що після п'ятого ти нарешті перестанеш говорити такі речі.
— Не дочекаєшся.
— Шкода.
Він простягнув руку.
— Пішли?
Я взяла її.
— Пішли.
Ми вирішили піти у Vue Edinburgh Omni Centre — великий 12-зальний кінотеатр у центрі Единбурга.
Щойно ми зайшли, Теодор одразу подивився на мене.
— Попкорн?
— Так.
— Великий?
— Так.
— Ти ж казала, що не будеш багато їсти.
— Я передумала.
— Оце правильне рішення.
— Я знаю.
Ми взяли величезний стакан попкорну й пішли до залу.
Перед входом Теодор дістав телефон.
— Що робиш?
— Фото.
— Зараз?
— Так.
— Ми ще навіть не сіли.
— Саме тому.
Він поставив телефон на таймер.
— Ставай ближче.
— Ми й так близько.
— Для фото — ні.
Я підійшла.
Він поклав руку мені на талію.
Я на секунду завмерла.
— Нормально? — тихо запитав він.
Я кивнула.
— Так.
Клац.
Потім ще одне.
А потім Теодор відкрив камеру.
— Знімемо маленьке відео.
— Для блогу?
— Для TikTok та Instagram.
— І що скажемо?
Він подумав.
— «Шосте побачення. Якщо після цього ми не закохалися, то в нас проблеми».
Я подивилася на нього.
— Ти хочеш, щоб люди це почули?
— А ти боїшся?
— Ні.
— Тоді вперед.
Я натиснула запис.
Ми стояли поруч.
— Побачення номер шість, — сказала я.
Теодор нахилився до камери.
— І сьогодні ми перевіримо, чи можна заснути в кіно…
Я перебила:
— Не можна.
— Чому?
— Бо я хочу подивитися фільм.
— Ти не заснеш?
— Ні.
Він подивився в камеру.
— Побачимо.
Відео закінчилося.
Я одразу засміялася.
— Ти спеціально це сказав.
— Звичайно.
— Я тебе знаю.
— Це вже проблема.
Фільм почався.
Перші двадцять хвилин я справді уважно дивилася на екран.
Потім Теодор тихо прошепотів:
— Попкорн.
— Що?
— Дай.
— Бери.
— Ти тримаєш.
— Бо він у мене.
— Я бачу.
Я простягнула стакан.
Він узяв жменю.
Повернув.
Через хвилину знову:
— Елеонора.
— Що?
— Попкорн.
Я повернула голову.
— Ти серйозно?
— Так.
— Він лежить між нами.
— Мені лінь тягнутися.
— Ти неймовірний.
— Дякую.
Я подала йому стакан.
Він узяв його.
Але цього разу не повернув.
— Теодоре.
— Мм?
— Це мій попкорн.
— Тепер наш.
— Віддай.
— Ні.
Я тихо засміялася.
— Ти дитина.
— Зате щаслива.
Я похитала головою й повернулася до екрану.
Через кілька хвилин я відчула, як його плече торкнулося мого.
Я не відсунулася.
Він теж.
Ще через десять хвилин моя голова сама опустилася йому на плече.
Я зрозуміла це тільки тоді, коли він дуже тихо прошепотів:
— Зручно?
Я ледь розплющила очі.
— Дуже.
— Тоді спи.
— Я не сплю.
— Звичайно.
Я хотіла відповісти.
Але не встигла.
Не знаю, скільки минуло часу.
Я прокинулася від того, що в залі вже горіло світло.
Спочатку я не зрозуміла, де знаходжуся.
Потім відчула тепло.
І руку.
Моя рука лежала в руці Теодора.
Пальці переплелися.
Я підняла голову.
Він ще спав.
Його голова трохи нахилилася в мій бік.
Я тихо посміхнулася.
Потім помітила, що на його плечі лежав мій светр.
Я обережно взяла його.
— Прокидайся.
Він не ворухнувся.
— Теодоре.
Нічого.
Я легенько штовхнула його плечем.
— Гей.
Він відкрив очі.
— Уже все?
— Так.
Він подивився на наші руки.
Потім на мене.
— Ми заснули.
— Так.
— Разом.
— Як бачиш.
Він усміхнувся.
— Непогане шосте побачення.
— Якщо не рахувати, що ми проспали половину фільму.
— Я все одно нічого не зрозумів.
Я засміялася.
— Я теж.
Ми ще кілька секунд сиділи мовчки.
Наші руки так і залишалися з'єднаними.
— Теодоре?
— Мм?
— Ми досі тримаємося за руки.
Він подивився на мене.
— Знаю.
— І?
— Мені подобається.
Я усміхнулася.
— Мені теж.
Ми вийшли з кінотеатру вже пізно.
На вулиці було прохолодно.
Теодор ішов поруч, тримаючи мене за руку.
— Викладемо фото? — запитав він.
— Те, де ми заснули?
— Ні.
— Шкода.
— Я не хочу показувати все.
Я подивилася на нього.
— Чому?
Він знизав плечима.
— Деякі речі можуть залишатися тільки нашими.
Я усміхнулася.
Це було, мабуть, найромантичніше, що він сказав за весь час.
— Добре.
— Але відео викладемо.
— Звичайно.
— Треба ж отримати перегляди.
— А я вже подумала, що ти став романтиком.
— Не перебільшуй.
Ми зупинилися біля ліхтаря.
Він подивився на мене.
— Завтра останнє.
Я відчула, як усередині щось неприємно стиснулося.
— Знаю.
— Ти сумна?
— Трохи.
— Я теж.
Він зробив крок ближче.
Я підняла очі.
— Елеонора…
— Що?
Він торкнувся моєї щоки.
Цього разу я не злякалася.
Не відступила.
Не пожартувала.
Він нахилився.
Я заплющила очі.
І наші губи нарешті зустрілися.
Ніжно.
Коротко.
Наче ми обоє боялися зіпсувати те, що так довго будували.
Він відсторонився першим.
Я відкрила очі.
Ми мовчали.
А потім він тихо сказав:
— Тепер це точно вже не фіктивне побачення.
Я усміхнулася.
— Ні.
Він знову взяв мене за руку.
І цього разу я вже знала:
сьоме побачення мало бути останнім за правилами челенджу.
Але після цього поцілунку я зовсім не хотіла, щоб у нас існували правила.
