Раді Вас бачити!

Останній день настав занадто швидко.

Я прокинулася ще до будильника й довго лежала, дивлячись у стелю. У голові крутилася одна думка: сьогодні все закінчиться.

Не ми.

Виклик.

Сім побачень.

Сім днів, які мали врятувати мій блог і залишитися просто красивою історією для чужих екранів.

Але тепер я знала, що ця історія стала моєю.

І я зовсім не хотіла ставити в ній крапку.

Ми домовилися зустрітися за містом, у заміському гольф-клубі. День був сонячний, теплий, зовсім не схожий на наш дощовий вечір. Зелене поле тягнулося до самого горизонту, між деревами виднілися будинки, а вітер час від часу ворушив волосся.

Теодор уже чекав на мене.

Я побачила його здалеку.

Він стояв біля поля, тримаючи ключі від маленького гольф-кара, і дивився в мій бік.

Коли я підійшла, він усміхнувся.

— Чи готова?

— Ні.

— Чудово. Я теж.

Я подивилася на нього.

— Ти хоч умієш грати?

— Приблизно.

— Це означає «ні»?

— Це означає, що я не хочу тебе розчаровувати.

— Ти вже запізнився.

Він усміхнувся й простягнув мені руку.

Я взяла її.

Це вже стало звичкою.

Триматися за нього.

Шукати його долоню.

Знати, що вона буде там.

Ми зробили кілька фотографій для останнього відео. Потім поставили телефон на штатив.

Червона крапка на екрані засвітилася.

Запис.

Я подивилася в камеру.

— Сьогодні сьоме побачення.

Теодор стояв поруч.

— Останнє, — додав він.

Я на секунду замовкла.

Навіть вимовляти це було боляче.

— Ми почали цей челендж із дуже простою метою, — продовжила я. — Я хотіла повернути популярність своєму блогу. Ми домовилися про сім фіктивних побачень за сім днів.

Теодор подивився на мене.

Я повернула голову до нього.

— Але все пішло зовсім не за планом.

Він тихо сказав:

— На щастя.

Я усміхнулася.

Камера продовжувала записувати.

Ми ще трохи поговорили для відео. Розповіли про перше побачення, про каву, парк, бібліотеку, ресторан, дощ і кіно.

Але останні кілька хвилин я вже майже не дивилася на камеру.

Я дивилася на нього.

І думала, що скоро цей запис закінчиться.

Коли відео було готове, ми сіли на лавку біля поля.

Я відкрила ноутбук.

Назва вже була написана.

«7 ПОБАЧЕНЬ З ХЛОПЦЕМ, ЯКОГО Я НЕ ВИНОСИЛА — І ЩО СТАЛОСЯ В КІНЦІ»

Палець завис над кнопкою.

— Ти готова? — запитав Теодор.

— Ні.

— Тоді публікуй.

Я натиснула.

Відео вийшло.

Перші секунди нічого не відбувалося.

А потім почали приходити повідомлення.

Одне.

Десять.

П'ятдесят.

Сотня.

Телефон буквально не встигав показувати нові сповіщення.

Я відкрила коментарі.

«ВИ ТАМ ВЗАГАЛІ СПРАВЖНІ?»

«Скажіть, що буде восьме побачення!»

«Я не приймаю фінал!»

«Вони точно закохалися!»

«Елеонора, НЕ СМІЙТЕ РОЗХОДИТИСЯ!»

Я засміялася крізь сльози.

— Подивись.

Теодор нахилився до екрана.

— Вони хочуть продовження.

— Усі.

— А ти?

Я подивилася на нього.

— Я теж.

Він нічого не відповів.

Просто взяв мене за руку.

Через кілька хвилин він сказав:

— Є ще дещо, що ти повинна знати.

Я повернулася до нього.

— Що?

Він довго мовчав.

Наче підбирав правильні слова.

— Пам'ятаєш день, коли ти назвала моє ім'я в прямому ефірі?

— Як я можу забути?

— Я тоді вже знав.

— Що саме?

Він подивився мені в очі.

— Що ти мені подобаєшся.

Я завмерла.

— Що?

— Ти мені сподобалася ще до челенджу.

Я не могла повірити.

— Але ти постійно мене дратував.

- Знаю.

— Називав мене нестерпною.

— Ти іноді нестерпна.

Я штовхнула його плечем.

— Теодор.

Він усміхнувся.

А потім знову став серйозним.

— Я просто не знав, як підійти до тебе.

Я мовчала.

— Коли ти запропонувала фіктивні стосунки, я погодився не через блог.

У мене перехопило подих.

— Тоді чому?

Він стиснув мою руку.

— Бо це був шанс.

— Який шанс?

— Бути поруч із тобою.

Я дивилася на нього й не знала, що сказати.

Усі наші розмови раптом склалися в одну картину.

Його дивні погляди.

Його постійна готовність допомогти.

Те, як він одразу погодився.

Те, як швидко він звик до мене.

Те, як він дивився на мене ще тоді, коли я думала, що він просто грає свою роль.

— Ти знав із самого початку?

- Так.

— І все одно погодився на фіктивні стосунки?

- Так.

— Навіщо?

Він трохи нахилився до мене.

— Бо якби я сказав тобі, що ти мені подобаєшся, ти б злякалася.

Я опустила очі.

— Можливо.

— А так у мене був привід бачити тебе щодня.

Я відчула, як очі наповнюються сльозами.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це несправедливо.

— Чому?

— Бо я весь цей час думала, що це я використовую тебе заради блогу.

Він усміхнувся.

— А виявилося, що ми обоє використовували челендж як привід бути разом.

Я засміялася крізь сльози.

— Яка ж ми дурна пара.

— Ще не пара.

Я подивилася на нього.

— Що?

— Я хочу зробити це правильно.

Він узяв моє обличчя в долоні.

— Без камер. Без правил. Без челенджу. Без фіктивних стосунків.

Моє серце забилося швидше.

— А що тоді?

Він усміхнувся.

— Справжні.

Я кивнула.

— Справжні.

Він поцілував мене.

Спокійно.

Ніжно.

Без поспіху.

І цього разу я точно знала, що це не фінал.

Увечері я знову відкрила телефон.

Відео вже набрало шалені перегляди.

Коментарі продовжували з'являтися.

Люди вимагали восьме побачення.

Дев'яте.

Десяте.

Продовження.

Я подивилася на Теодора, який сидів поруч.

— Вони хочуть нашу історію.

Він усміхнувся.

— А ми її тільки почали.

Я притулилася головою до його плеча.

І вперше за сім днів мені не потрібно було нічого вигадувати.

Бо найкраща частина історії починалася саме там, де закінчився челендж.