Раді Вас бачити!

Ходити, особливо ходити далеко Джульєтта була не привчена. Ще у неї була важка пишна сукня, що чіплялася за кущі і плуталася в ногах. Незручні туфлі на тоненьких каблучках, що провалювалися в землю або застрягали між каменями мощеної дороги, теж були. Та й в цілому, одягнена дівчина була не по погоді, а усі шалі і плащі, які вона з собою узяла, згоріли разом з каретою.

Так що йшли маг з дівчиною довго-довго і сумно.

— Вибач, — похмуро сказала Джульєтта, коли ліс, нарешті, закінчився. — Я ненавмисно. Я хотіла кинути в тебе камінь, а воно саме.

— Заміж виходити передумала? — запитав змерзлий хлопець, який віддав підопічній куртку.

— Ні. Я що, дурна? Не хочу перетворитися на тіточку Эбіль і охороняти чужих дочок. Краще нехай у мене свої будуть.

— Угу, — сказав Роан. Не так вже вона і не права. — Тільки ти це, обережніше. Молодші сини молодших синів майже усі такі, особливо якщо вони безталанні офіцери.

— Буду, — похмуро сказала дівчина.

І Роан не став би заздрити наступному букетоносцю. Вона помститься йому за усіх, по обличчю видно.

— І куди це ми прийшли? — запитав сам у себе маг.

Роан подивився на пейзаж, потім на Джульєту, потім знову на яскраво-червоне від маків поле.

А мало бути місто на пагорбі. Куди слід було привести врятовану від мисливця за спадком дочку градоначальника.

— Ми йшли не в ту сторону! — зрозумів хлопець.

Дівчина знизала плечима і загадково посміхнулася.

— Тепер підемо в іншу, — сказала спокійно.

Роан здивовано на неї подивився. Якось не в'язався характер підопічною з цим спокоєм. Підозрілим спокоєм. Тепер йди і думай — втомилася вона, щось недобре задумала або просто вирішила перевірити, чи правда що чоловікам більше подобаються дівчата з хорошим характером і поглядом лагідної лані.

— Пішли.

Вибору все одно немає. Взявся до роботи, будь добрий її виконати. За те, що не довів до кінця, ніхто платити не буде.

Йшли вони довго-довго. І здається, не туди. Хоча, як і куди вони примудрилися повернути, Роан не розумів. Дорога ніби була одна. Чи не одна?

— Роан, — прошепотіла дівчина, котра плелась за ним.

Дивно так прошепотіла. У Роана спина закрижаніла.

— Що? — запитав хлопець, обережно обертаючись.

Раптом за ними услід йде перевертень? Чи банальні розбійники крадуться. Чи недобитий жених.

— Роан, — повторила Джульєта.

Краще б хтось нападав. Виглядала дівчина недобре. Розчервонілася, очі горять, шнурування на сукні розпустила. І посміхається.

— Ти щось пила? — запитав, заклопотано риючись в кишенях.

Антидоту там, звичайно ж, не було. Але ж звичка.

— Пила? — здивувалася Джульєта.

— З рук жениха.

— О-о-о-о… — простогнала дівчинка, і маг зрозумів, що пила.

— Виродок! Щоб тебе, гада, перекосило! — побажав Роан зниклому офіцерові.

Що робити з опоєною жіночим еліксиром дівчиною, він не уявляв. А що робитиме вона, якраз знав. Пожартували студенти якось над викладачкою, тим ще холодним стервом. Так вона по усій школі за чоловіками бігала. Бідолаха помічник кухарки від підпоєної местреси на дах Північної вежі забрався. Його потім половина викладацького складу звідти знімала.

— Роан.

Губки бантиком. Очі очманілі.

Де це прокляте місто?!

— Джульєта, тримай себе в руках, ми зараз прийдемо і я…

— Зараз! — зраділа дівчина і побігла до єдиного доступного їй чоловіка.

На щастя, наступила на плаття і впала.

Маг оглядівся. Треба було щось робити. А то вона зараз встане і як побіжить. Втрачати її в лісі не можна. Попадатися тим більше — татко приб'є, незважаючи на усі заслуги.

І тут Роан згадав, як одного разу взимку повертався з села, в якому підробляв, і зустрів кабана. Пам'ятається, тоді стрілою злетів на клен з чотирма гілками на самій верхівці, навіть левітації не знадобилося. Так і просидів там всю ніч і частина ранку, поки свин не пішов. А чим Джульєта гірша за кабана? У таких спідницях навіть опоєна дівчина не залізе, головне, знайти пыдходяще дерево.

— Роан, — підопічна стягнула спідницю з голови, трохи поборсалась і почала вставати.

— Королівська жаба!

Дерево було вибране, і маг на залишках внутрішньої сили дострибав до нижньої гілки. Шукати в кишенях наступний накопичувач було ніколи. Трохи повисів, уявляючи, як зараз впаде на голову дівчині, яка голосила внизу, подригав ногами і, сам собі дивуючись, забрався на гілку.

— Коханий! — кричала Джульєта на увесь ліс, напевно розполохавши і розбійників, і перевертнів. — Ми повинні! Я хочу! Я знаю!

Що вона там знала, Роан вважав за краще б не дізнатися ніколи. Гілка виявилася незручною, з суками. Але хлопець прив'язав себе поясом до ствола і почав чекати. Не могла ж ця дурна випити повну дозу. Її зазвичай розводять в пляшці вина заздалегідь. Так що до вечора все пройде.

— Роан! — надривалася дівчина, навіть птахи приголомшено замовкли. — Нам потрібно! Я згадала!

І кидалася на штурм дерева, потішно обхоплюючи його руками і ногами. У стрибку. Кумедно з'їжджала вниз і знову починала голосити.

Ось так мріється, що дівчата колись почнуть вистрибувати з сукні, побачивши великого мага Роана Рудого, а коли це відбувається, щось не радісно. Чи то дівчина непідходяща, чи то ситуація, чи вся річ у тому, що таким дурнем він досі себе не почував. Навіть тоді коли зрозумів, що того кабана слід було убити і продати м'ясникові, а не сидіти на дереві, чекаючи доки свин піде.

А ще кудись поділася дорога, по якій він з підопічною так довго йшов. Схоже, хазяїн лісу, таким чином помстився за щось дівчині. Роану начебто мстити не було за що. Нічого такого він за собою не пам'ятав.

— Нав'язалася на мою голову, — пробурмотів він.

А здавалося, усе здатне принести неприємності вже далеко. Подумаєш, довести дівчину до міста. Та з цим навіть бовдур з мечем би впорався. Що може бути простіше?

Багато чого, як виявилося.

Еліксир із дівчини вивітрювався довго. Роан встиг усе відсидіти і почав підозрювати, що з дерева самостійно не спуститься, бо в нього вросте. Птахи звикли до криків і зайнялися своїми справами. А Джульєтта знай собі невтомно штурмує дерево і навіть не охрипла від крику.

А коли вона нарешті заспокоїлася і сіла на землю поплакати, хлопець не повірив своїм очам. Або не повірив їй. Раптом вона прикидається і заманює?

Не прикидалася. Навіть довелося напоїти її заспокійливою настойкою.

Коли Роан привів подряпану, з розбитим носом і в рваній сукні дівчину додому, він уже ні на що не сподівався. А якщо безглуздому дівчиську ще й прийде в голову на нього наскаржитися… І було на що.

Змирившись зі своєю долею, хлопець пішов спати. Незважаючи ні на що, підопічну від букетоносія він врятував, тож не вб'ють.

Прокинувся Роан пізно. Ніхто його не турбував, не вимагав пояснень і не обіцяв щось страшне. Краса. Тільки їсти хотілося.

Подумавши над цією проблемою, хлопець вирішив, що настав час вставати і здаватися.

За дверима нікого не було. Хоча маг на місці господаря будинку обов'язково поставив б вартового. Щоб кривдник дочки не втік.

Здивувавшись, Роан пішов шукати кухню.

А знайшов батька Джульєтти. Ховатися було пізно, тому хлопець глибоко вдихнув і вдав, що саме до нього йшов.

— Прокинувся, — чомусь зрадів градоначальник.

Маг кивнув.

— Добре.

Чоловік оглянув його з ніг до голови та поманив за собою. Довелося йти. У кабінет з великим письмовим столом, зеленими стінами та двома книжковими полицями. Ще в кабінеті був килим та три крісла різної величини. Роан, підкоряючись жесту, сів в одне з крісел і приготувався захищатися і виправдовуватися. А градоначальник мовчав і посміхався. Напевно, страту вигадував.

Потім прийшла Джульєтта. Бліда настільки, що ластовиння світилося. Роан зітхнув. Схоже, дівчина вирішила помститися.

Хлопець засумував і пропустив повз вуха більшу частину того, що говорив тато рудого непорозуміння. А коли вирішив послухати, то градоначальник сказав:

— Тому я вирішив, що моїй дочці треба вчитися у Школі Стихій.

— О, — здивувався Роан.

Із Джульєтти вирішили виростити магіню? Бідна Школа Стихій.

— І мені потрібна там надійна людина, щоб мою дівчинку не образили, — продовжив розмову градоначальник.

— О, — ще раз сказав маг.

Гарна помста. Тепер йому бути сторожем при рудій дурепі до кінця своїх днів. І як тут відмовишся?

— Тому я списався зі своїм старим другом у столиці. І він погодився взяти молодого перспективного аспіранта. Житиме цей аспірант в окремому будиночку біля школи. Зарплата маленька, але я доплачуватиму за нагляд за Джульєттою.

Роан подумав трохи і зрозумів, що в нього слухові галюцинації. Маленька зарплата аспіранта у столиці більша, ніж у старшого вчителя у тій молодшій школі, де хлопець навчався. А ще в аспіранти його навіть у рідній старшій школі не взяли.

Не може все бути так добре!

— У мене немає направлення на практику та відпрацювання, — сказав Роан, вирішивши не згадувати, що аспірантами до школи, де не вчився, беруть не дуже охоче.

— Не страшно, — сказав градоначальник і широко посміхнувся. — Я напишу напрямок від міста і підпишу проходження.

Роан голосно видихнув. Це, звичайно, шахрайство, але хто посміє у ньому звинуватити цілого градоначальника одного з головних у торговельній мережі міст?

— Ти згоден? — ласкаво запитало руде непорозуміння.

Роан ковтнув.

Чи згоден він?

Та він про таке навіть не мріяв! Походженням та талантом не вийшов. У нього навіть не було шансів потрапити до Школи Стихій учнем, а потім студентом. Адже це найзнаменитіша школа. Можливо, навіть найстаріша. Одна з небагатьох у королівстві, які мають молодше та старше відділення. Учням, які вирішили вчитися далі і зуміли скласти іспит у старшу школу, навіть кімнату в гуртожитку міняти не доводилося. Лише змінювали табличку на дверях, в яких перед іменами замість «учень» писали «студент». Суцільні зручності.

Навчанням у цій школі пишалися. А стати аспірантом — це взагалі щось неймовірне. Там же найкращі в королівстві викладачі.

А доглянути за дівчиськом? Воно того варте. Навіть якщо вона щодня буде тікати з букетоносцями!

— І коли? — обережно спитав Роан, боячись злякати удачу.

— Через два місяці.

Іноді те, що здається неприємністю, чудовим чином перетворюється на везіння. Найнеймовірнішим чином. І нехай воно незаслужене. Нехай дісталося не тій людині, яка про нього мріяла. Але хто від нього відмовиться?

Тільки дурень.

А дурнем Роан не був.