Спочатку:
На сторінку книги
Прокинулася Джульєтта у гарному настрої. Помилувалась краєвидом за вікном. Трохи поспостерігала за чоловіками, які метушилися внизу і старанно витоптували залишки клумби. Перевела погляд на підозріло задоволеного Роана, який стояв неподалік.
— Я вам одразу сказав, не було жодного демона. Це чийсь поганий жарт. Може, студентів з таким от почуттям гумору, — сказав маг.
— Яких студентів?! — заволав один із чоловіків. — Це трактир! Студенти є лише у місті! А в найближчому навчатися можна лише у військовій вищій школі!
— Значить, військові студенти, — спокійно сказав Роан. — Або як вони там правильно називаються… Вигадали собі окрему назву, а ти тут голову ламай згадуючи. Загалом, нетверезому хлопцю, який бажає продемонструвати силу, ваш лісок незначна перешкода. Він би збігав туди-сюди і навіть не сильно захекався.
— Я цих жартівників за жартівник до даху підвішу! — похмуро пообіцяв той самий чоловік і махнув рукою. Мовляв, ідемо, більше тут нічого робити.
Джульєтта хмикнула, мляво здивувалася, що проспала навалу демонів-студентів і пішла вмиватися.
— А може, то були школярі, — наздогнав її біля самих дверей задумливий голос мага. — Ті, що старші.
Чоловік у відповідь прогарчав щось невідоме.
Умивальню Джульєтта знайшла, на свій подив, дуже швидко. Одна біда — ця умивальня була спільна і довелося довго чекати, поки там поголиться незнайомий дядько з військовою виправкою.
Потім довелося довго кликати служницю, щоб прибрала в умивальні. Тому що дядько виявився нечупарою, і заходити після нього в умивальню було неприємно. Незабаром до Джульєтти в цій справі підключилася пампушка-блондинка, і вони голосили вдвох, поки не прийшла Роанова вчорашня дівчина. Вислухавши претензії, вона смикнула плечем і кудись пішла. Повернулася не скоро. З відром, ганчіркою та незадоволеною міною на обличчі. Зате прибирала старанно, і Джульєтта навіть готова була пробачити за це приставання до її, Джульєтти, особистого мага.
Вниз вмита і задоволена собою дівчина спускалася, пишаючись умінням вирішувати проблеми та своєю самостійністю. Їй навіть стало здаватися, що вона цілком могла пройти шлях до Школи Стихій без жодного супроводу. Як героїня улюбленого роману. Якій для далекої подорожі вистачило мішечка крупи, настоянки від запаморочення, казанка та швидкого коня. Щоправда, вона переодягалася в хлопчика, носила сімейний артефакт і вміла непогано фехтувати, але це вже не так важливо. Джульєтта в жодному разі не збиралася скакати по глухих лісах з їхніми розбійниками.
На жаль, бажання подорожувати самостійно вистачило рівно до тієї миті, коли Джульєтта побачила, що половину столів займають неголені чоловіки страшнуватої зовнішності. Дивилися вони недобре, і з'ясовувати розбійники вони або просто схожі, Джульєтті зовсім не хотілося. Вона мишкою прослизнула по залі і спритно сіла за стіл поряд з Роаном.
— А, це ти, — не дуже зрадів маг і продовжив ворушити пальцями над столом.
Під його долонею, підкоряючись рухам пальців, спліталося з білої шовкової нитки складне павутиння. А може й сніжинка. Або така квітка.
— Що ти робиш? — запитала дівчина, яка навіть забула від несподіванки, що йшла сюди з наміром поїсти, а потім піти й особисто прискорити збори сонного каравану, з яким їм їхати ще три дні.
— Треную, — сказав Роан.
— Пальці? — здивувалася Джульєтта. Воно ж безглуздо. Давним-давно доведено, що рухи, особливо складні, лише заважають магам. Слід усі маніпуляції робити в умі і лише завершувати їх скупим рухом. Про це навіть у романах пишуть.
— Зосередженість і складність малюнка, — добродушно сказав Роан, причому таким тоном, наче Джульєтта була дитиною, що не розуміє елементарних речей.
Дівчина хмикнула, вирішивши, що ні про що його питати не буде, і пильно подивилася на подавальницю. Рум'яна дівчина відразу пішла до клієнтки, чомусь притискаючи дерев'яний піднос до неосяжних грудей.
— Відволікає, — сказав Роан, помітивши здивований погляд Джульєтти. Погляд став ще здивованішим. — Декольте відволікає. Мене. А он їх, — вказав підборіддям на мужиків розбійної зовнішності, — навпаки, приваблює. А господар їй переодягтися не дозволив. Покарання. Вона його донька.
— Зрозуміло, — сказала Джульєтта, яка не дуже зрозуміла суть проблеми.
Навіщо спочатку одягати сукню з непристойним декольте, якщо потім просиш у тата дозволу переодягтися? Ось героїня її улюбленого роману таке декольте носила з гордістю і лише для справі. Вона так жениха ловила. З іншого боку, озирнувшись і ще раз помилувавшись неголеними мужиками, Джульєтта була змушена визнати, що такі наречені жодній героїні роману не знадобилися б. І доньці шинкаря теж навряд чи потрібні. Вона, мабуть, на те, що тут сидітимуть караванники, розраховувала. Серед них цілі купці є, хоч і не багаті, але для доньки шинкаря підійдуть. А тут ці. А караванники незрозуміло чим займаються.
Джульєтта навіть зітхнула, поспівчувавши бідній дівчині, і замовила товчену картоплю з цибулею, пообіцявши собі дати подавальниці щедрі чайові. Нехай втішиться. Намиста собі купить. Або гарну косинку, щоб прикривати декольте, коли нікого ловити не хочеться.
Роан чомусь хмикнув.
Сьогодні, за відчуттями Джульєтти, караван пересувався ще повільніше, ніж учора. Вона з сумом довго розглядала капелюшок, жалкуючи про клей, витрачений на офіцера. Потім уперто читала роман, хоч він їй зовсім не подобався. Занадто дурна була героїня. Ні, Джульєтта знала, що чоловікам подобаються дурненькі, всупереч думці незаміжньої тітоньки Ебіль, яка любила блиснути розумом. Але героїня була не милою і трохи дурненькою, з якої добродушно посміюються чоловіки, допомагаючи їй і не особливо прислухаючись до її щебету. Героїня була ідіоткою. Повною та безпросвітною. Причому, ідіоткою, яка вважає себе ледь не генієм. І це було найгірше. Як читати?
— Роан, а які дівчата тобі подобаються? — вирішила Джульєтта розважити себе розмовою, а книгу сховати якнайдалі і більше про неї не згадувати.
— Хм, — відповів маг і розплющив одне око, ставши схожим на вгодованого рудого кота.
— Я не з цікавості, — сказала Джульєтта, намагаючись придумати гідну причину. — Я просто… Розумієш… Ну, щоб одразу зрозуміти…
— Хм, — ще раз сказав маг і розплющив друге око.
— Гаразд, поговоримо про погоду, — здалася Джульєтта.
Героїням романів добре. Вони легко та невимушено заводять саме ті розмови, які цікаві їхнім співрозмовникам. А ось про що розмовляти з Роаном?
— День спекотний і сонячний, — сказав маг, піднявши край фіранки, що прикривала вікно карети. — І запорошено.
— Ага, — визнала його правоту Джульєтта, помилувавшись краєвидом зі свого боку. — Запорошено.
Більше про погоду сказати не було чого.
Дівчина сумно подивилася на книгу, міркуючи, чому саме її взяла в дорогу? Здається, хтось стверджував, що історія дуже цікава. Дивні уподобання у цього когось.
А може з Роаном поговорити про магію? Розпитати? Поскаржитися на невідомість. Він, звичайно, зовсім не схожий на тих чоловіків, що кидаються на допомогу дурненьким дівчатам, але можна повестися розумно. Знати б ще як. Маг точно вважає романтику великою нісенітницею і зовсім не вірить у справжнє кохання. Напевно, і не одружиться ніколи, як буркотливий дядько Шарк.
Джульєтта глибоко вдихнула, збираючись уточнити, чи вірить Роан у кохання, але в цей момент над нею зглянулася богиня доріг і врятувала від нудьги. На караван, як і передрікав Роан, хтось напав.
