ЦЗІН. Криниця
Важіль ходить вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз — монотонна втомлива робота, але вона неминуча і необхідна, особливо, якщо ви набираєте воду з колодязя. Однак спочатку слід переконатися, що криниця повна, і вода чиста. Коли ж ви знайдете колодязь із джерельною водою, не вимагайте, щоб ним ніхто більше не користувався. Вода — це небесний дар і призначається всім. Коли ж ви качаєте воду, не забутьте поглядати на всі боки, — посудину, яку ви наповнюєте, можуть розбити.
(Книга Змін)
— Шелла, а вона має рацію, — сказала Джульєтта, добре перед цим подумавши.
— Хто і в чому? — діловито спитала подруга, яка сиділа на ліжку і пришивала випадково відірване з рукава мереживо.
— Та дівчинка. Недобре вдесятьох нападати на одного.
— А, — байдуже сказала Шелла. — Ти знову про свої романи. Там, мабуть, окрім ідеальних чоловіків бувають і ідеальні хлопчики.
— Ідеальні? — здивувалася Джульєтта.
Шелла відклала шиття, сумно зітхнула і посміхнулася.
— Гаразд, наївне дитя, розповім, як воно буває насправді. Насправді немає особливої різниці між хлопцями, народженими у підворітті, і тими, кому пощастило з'явитися на світ у палаці. Спочатку ні. Просто других намагаються правильно виховати, щоб вони не шукали зайвих неприємностей. А це вдається не завжди.
— Не завжди? — луною перепитала Джульєтта.
— Так, — серйозно сказала Шелла. — От був нещодавно випадок, один маленький синочок барона з прикордоння вибив зуб маленькому принцові. Вони один одного у палацовому парку зустріли і щось не поділили. Бароненя там чекало на тата, який розмовляв з кимось важливим. Точніше, не те щоб чекав, чекати він повинен був біля воріт, його там на знайомого стражника залишили, пообіцявши потім влаштувати екскурсію дозволеною частиною палацу. Принц від няньок-вчителів втік. От зустрілися ці хлопчаки і побилися, за що обох потім ще й відшмагали. Барон сина вчив, щоб більше не бився з незнайомцями, а то це король у нас добрий, а чийсь високопоставлений батько міг наказати й палицями побити, і відкуп з батька вимагати, і баронству вирішити помститися. Бароненя взагалі не мало права перебувати в тому парку, він у забороненій для відвідувачів частині. А принца пороли за нестримність і нехтування уроками, на яких він мав бути.
— І що? — запитала Джульєтта, не розуміючи, яке відношення ця повчальна історія має до воїнів, які вирішили натовпом напасти на одного мага.
— А те, що батьки та вихователі за ними стежать. І рано чи пізно можуть зрозуміти: скільки не пори, толку все одно не буде. Не знаю, що в такому разі роблять з принцами, але якихось бароненят, якщо вони не єдині спадкоємці, посилають до школи доспішних воїнів. Туди ж своїх зайвих чи безталанних нащадків посилають купці і воїни. Ще в цю школу потрапляють сироти з відповідними фізичними даними та деякими мізками. Ну, розумієш, тих, хто розумніший і працездатніший — розбирають у учні різні будівельники, гончарі та інші. Обдаровані магії вчаться. Зовсім безнадійних відсилають подалі від столиці у різні шахти, ліси та каменоломні. Ну, ще в цю школу потрапляють різні бастарди і дуже рідко бовдури, які бажають лицарської слави. Ось. І всі ці визначні особи киплять у казані під назвою «казарма». Їх досить рідко випускають. А коли випускають, вони біжать шукати пригоди і часто знаходять тих, кому пощастило більше. А це, знаєш, прикро. От і б'ються.
— А десятеро на одного?
— Я ж говорю, наївне ти дитя. Наші хлопці, якщо зловлять одинокого учня з тієї школи, теж повз нього не пройдуть. Просто з помсти. Сильно бити не будуть, звичайно, але спробують принизити. І знаєш, що дивно? Досі ні наші вчителі до тої школи не ходили, ні їх до нас. А отже, сталося щось справді дивне та страшне.
— Ага, — сказала Джульєтта і замислилася. — Шелло, а як же тоді офіцери і... навіть у короля є звання, і він десь навчався, коли був принцом. Ось.
— Ну, не в школі ж, де вчать користуватися амулетним обладунком і нічого більше. Розумієш, насправді це радше молодша школа, ніж старша.
— Тоді, щоб стати офіцером, треба вчитися у старшій військовій? — уточнила Джульєтта.
— Саме так. Але не у всіх на це вистачає розуму та терпіння. А так, навіть ті, хто стає офіцером за заслуги, все одно складають якісь іспити.
— Зрозуміло, — сказала Джульєтта.
Книги знову набрехали. А може ті, хто їх пишуть, погано знають, як влаштоване життя.
— Шелло, а тобі не цікаво, що там сталося?
— Цікаво.
— То давай дізнаємось.
— Хм... як?
— Підемо на те місце, де була бійка, і запитаємо людей, які там живуть.
— Хм… — озвалася Шелла, але відмовлятися не стала.
Ця ідея спала на думку не одній Джульєтті. Трійця перевертнів до неї додумалася набагато раніше. Та їм і думати довго не знадобилося. Вони згадали так і не спійманого метальника непідйомного каміння і одразу зрозуміли, що це був він, той неповний перевертень, якого вони так і не вирахували. Тому спочатку Вірат спробував з'ясувати, хто вночі ходив у місто, а переконавшись, що половина школи, вирушив на місце події. Хотів піти сам, але за ним поплелися Бадеш і Ратая.
Місце, куди вони прийшли після довгих, але обережних розпитувань стражників, що попалися на шляху, перевертнів розчарувало. Вночі на цій невеликій площі з фонтаном, напевно, було темно і порожньо. А вдень на ній шумів невеликий базар. Селяни продавали зелень, овочі та фрукти прямо з тачок та невеликих возків, притягнутих ослами та дрібними кудлатими конячками. Двоє дівчат, одягнених бідно, але чисто, явно сестер, сиділи прямо на ганку будинку і зашивали чийсь одяг. Дідок на сусідньому ганку, вправно орудуючи маленьким ножом, перетворював прутик на айстру, а поряд з ним стояв глиняний глечик з цілим букетом дерев'яних квітів. На бортику фонтану сиділа лоточниця і похмуро закликала покупців покуштувати пиріжків з варенням.
— Справи, — розгублено сказав Вірат, уявивши, як відреагують усі ці люди, якщо він зараз кинеться на четвереньки і спробує винюхати сліди нічної бійки. Зрозуміло, що кров змили, та й сторожа з торговцями та покупцями все, що могли, затоптали. Але відчути щось напевно можна. Чорна трава, що знищує будь-які сліди, на цій площі не росла.
Бадеша проблеми з чиєюсь неадекватною реакцією на неадекватний вчинок не хвилювали. Він швиденько пробігся навколо фонтану, змусивши лоточницю лякливо підібгати ноги, ледь не впавши у воду. Зазирнув під тачку, навантажену цибульним пір'ям, пучками петрушки та дрібними кривими огірками. Спробував зазирнути під осла, за що був по-ослиному обізваний. А потім поповз під чийсь віз із фруктами.
— Ой, дурень, — сказала Ратая, розуміючи, що нічим добрим ці пошуки не закінчаться, і кинулася за Бадешом.
Селяни на дії магів реагували дивно, вони чомусь були впевнені, що маги тільки те й роблять, що створюють якусь гидоту, а коли її створити не можуть, то викопують з-під землі. І все для того, щоб потім цю гидоту героїчно перемогти та взяти за це з бідних селян гроші. З іншого боку воза заверещала жінка, і Вірат побіг туди. І навіть встиг добігти вчасно, щоб побачити як Бадеш незграбно виповзає з-під спідниці назад під віз. А володарка цієї спідниці не перестаючи кричить, привертаючи загальну увагу.
— Ідіот! — обурено сказала Ратая, нахилилася і спробувала витягти Бадеша на білий світ.
— Вибачте мого шаленого брата! — заголосив Вірат не гірше за нервову панночку, розуміючи, що якщо не вибачать, то напевно поб'ють. Ну, чи спробують. А з площі доведеться тікати у будь-якому разі.
— Там! Там! — витріщаючи очі і тикаючи в спідницю пальцем, спробував щось розповісти Бадеш.
— Ноги там, дурню! — заволала Ратая.
Жінка якось несподівано замовкла і бочком, бочком почала відходити від ненормальної трійці, явно запідозривши, що вони втекли з притулку для божевільних.
— Там! — наполягав Бадеш, потім впав на пузо і тицьнувся носом у щілину між камінням бруківки.
— Клад знайшов! — азартно вигукнув парубок, явно такий же розумний, як і шукач скарбів.
— Там! — сам того не розуміючи, підтвердив Бадеш, захоплений знахідкою, і на очах здивованої публіки сколупнув камінь, який простояв на цьому місці не одне століття.
Потім він нашкрябав із ямки бруду і з такою обережністю, ніби тримав у долоні тендітне золоте яйце, підніс його до лиця Ратаї, яка проникливо скаржилася на дурного братика.
Дівчина різко замовкла і втупилася на бруд, як баран на нові ворота.
— О-о-о-о... — зраділа вона знахідці і шумно втягла повітря над долонею. — Це ж... їх було двоє, тож він знає, хто це. Ось зараза!
— Зараза! — тужливо завив нетверезий жіночий голос з боку воза, в якому стояли кошики з грибами-дощовиками.— Вони відкопали заразу! Ми всі почорніємо та помремо! О, моя маленька донечко, на кого ж тебе мати покине!
Прозвучало так проникливо, що продавці і покупці дружно шарахнулися від перевертнів, відразу зрозумівши, що маги відкопали стародавнє зло.
— Та не бійтеся ви, — спробувала заспокоїти Ратая і посміхнулася, продемонструвавши ікла. — Це не те, що ви думаєте.
— Мертв'ячка! — знову завила та сама тітка.
— Та не мертв'ячка я! — обурилася Ратая і, намагаючись довести це, схопила за руку високого нескладного хлопця.
— А-а-а-а! — басом загорлав він, вирвав свою долоню з ніжних дівочих ручок і кинувся в натовп.
— О-о-о-о! — підозріло дружно підтримав його натовп і почав розбігатися.
— Зараза! Ми всі помремо! — надривалася нетвереза тітка, і Вірат зрозумів, що хто-хто, а вони точно помруть, якщо не заберуться з площі. Тому що зараз сюди збіжаться варта з магами, збурювачів спокою зловлять і вб'ють, щоб більше цей спокій не збурювали.
— Зараза, — підтримав бідолаха загальну думку, схопив обурену поведінкою людей Ратаю за руку, Бадеша за комір і силоміць потяг їх у найближчий провулок.
Запитати, що вони знайшли, можна й пізніше. А зараз головне – втекти.
Якось підозріло часто вони тікають з того часу, як їх відправили шукати неповного перевертня — зрозумів Вірат. І з цим теж треба було щось зробити.
