Ленс Дановер читав, сидячи у кріслі біля вікна. Йому просто було нудно, ось і взяв першу книгу яка трапилася під руку, щоб зайняти час, поки спить його сьогоднішня, та й вчорашня, якщо чесно, розвага. Книга виявилася життєписом стародавнього мага, який щиро вірив, що якщо змішати миш'як з жовчю жаби, вбитої опівночі, можна отримати субстанцію для омолодження. Але чи жабу йому не вдавалося вчасно вбити, чи миш'як траплявся неякісний, але більшість слуг, на яких випробовувалась ця субстанція, взяли і померли, залишивши нещасного мага з носом.
Дановер підозрював, що маг своєю смертю теж не помер, але дочитати до цього місця не встиг — прийшов Денек і велично повідомив, що молодий майстер прокинувся і зараз стоїть у коридорі. Так що книгу довелося відкласти, нікуди вона не дінеться, та й молодий маг цікавіше буде.
Зайшов хлопець спокійно і з почуттям власної гідності, незважаючи на пом'ятий вигляд. Чемно привітався, сів у запропоноване крісло і взяв піднесену Денеком склянку з водою.
Ніяковіти і відчувати себе винним він явно не збирався.
— Молодий чоловік, ви пам'ятаєте, що сталося вчора? — спитав Дановер, так і не дочекавшись звичних запевнень у любові, дружбі та бажанні служити.
— Що я робив у вашому домі і навіщо сюди прийшов, на жаль, не пам'ятаю, але оскільки підозрюю вплив якогось зілля, то гадаю, ці спогади поступово до мене повернуться.
— Хм, — висловився з цього приводу Дановер.
Дійсно цікавий хлопчик. І брехати не став, і попередив, що йому брехати теж не варто. І все так чемно-ввічливо, щосили демонструючи повагу. Втім, з огляду на те, хто його виховував і як зазвичай поводяться ці істоти... Напевно, не так і дивно.
— Гаразд, — сказав Дановер, трохи помилувавшись обкладинкою недочитаної книги. — Розповім. Ви вчора прийшли, запевнили охорону, що хочете мене образити.
— І охорона мене впустила? — зацікавився молодий маг.
— Впустила. Вони знають, як я люблю людей, які плутають сміливість з невіглаством і нахабством.
— Зрозуміло, — озвався хлопець. — І що я вам сказав?
— На жаль, нічого такого, за що можна було б викинути вас у стічну канаву. Навчивши спочатку ввічливості в стайні.
— Який жаль, — пробурмотів гість і сумно зітхнув. — Зрозуміло.
— Зрозуміло? — здивувався Дановер.
— Зрозуміло, як у мене з’явився меч. Жаль, не пам'ятаю, що саме я вам казав.
— Те, що я не очікував почути, — зізнався Дановер. — Що мені нудно, а ваш похід на дракона зможе мене розважити. Тільки вам зброї не вистачало, і вам не було в кого її попросити, крім мене. Ви не знайомі більше ні з ким із власників стародавньої зброї, гідної того, щоб нею рубати голову дракону. Сокири в мене, на жаль, не виявилося, тож ви взяли меч.
— Ви дозволили його взяти? — навіщось запитав драконоборець-початківець.
— Дозволив. Мені було цікаво, як далеко ви зайдете. На жаль, сили вас залишили, як тільки ви вийшли зі збройової кімнати.
Хлопець зітхнув і запитав:
— Що я вам пообіцяв за меч?
— Драконів хвіст. Голову ви, на жаль, встигли пообіцяти якійсь красуні.
— Королівська жаба, — сказав хлопець і задумався, явно розмірковуючи про те, де взяти обіцяний хвіст.
— Втім, — сказав Дановер, помилувавшись задумливим обличчям співрозмовника, який уже вирішив, що боротися з драконом піде обов'язково, як тільки знайде на це час. Пошуками часу він зайнявся одразу ж, а він щось не знаходився. — Втім, поміняємося. Я вибачу вам драконів хвіст, а ви попросите свого родича покатати мене на крилані.
Гість здивовано витріщився на господаря будинку і навіть потряс головою.
— Це небезпечно, — сказав обережно.
— Я знаю, — відмахнувся від небезпеки Дановер.
— Гаразд, попрошу, — погодився хлопець і прозорливо запитав: — Щось ще?
— Що ще, подивимося потім, мені не поспіхом, — сказав Дановер і глузливо посміхнувся.
Хлопець велично кивнув і спокійно повідомив:
— Зараз мені потрібно провести дівчину додому, я її батькові обіцяв. Потім привезти її назад до школи. І лише потім…
— Ти в моєму розпорядженні.
Дановер посміхнувся. А молодий маг лише кивнув. Торгуватися та намагатися збити ціну за своє вторгнення він не збирався. Залишає собі місце для маневру. Розуміє, що уклавши договір, до якого будуть включені уступки сторін, він зажене себе в дуже вузькі рамки. Адже всього не передбачиш. Краще домовлятися у кожному випадку окремо.
Дійсно цікавий молодий маг.
І когось він Дановеру нагадував. А кого саме, згадати не виходило.
Розмова з Джульєттою була для Роана не менш цікавою, ніж зі змієм Дановером.
Підопічну маг знайшов у її кімнаті, переконався, що з дівчиськом усе гаразд, і вже збирався йти, коли Джульєтта вирішила переказати, що було на маскараді. Це Роан теж пам'ятав невиразно, так що вирішив залишитися послухати.
— Що я робив? — перепитав Роан.
— Цілувався з шановною Йядою. — широко посміхнулася Джульєтта. — Вона до тебе підійшла, щось сказала, і ви почали цілуватися, просто так, при всіх.
— Не пам'ятаю, — потер скроні хлопець. — А потім?
— А потім її дурний брат викликав тебе на дуель.
— Я погодився?
— Звісно. Цей тупий красунчик витягнув меч, розгорнув щит і почав говорити про те, що ніякому шкільному магіку цей щит не пробити, бо створив його воістину великий повелитель стихій.
— А я?
— А ти трохи послухався, махнув рукою, наче муху ловив, і його меч перетворився на змію. Чув би ти, як цей дурень кричав. А потім як шпурнув її. Давно нічого такого кумедного не бачила.
— Е-е-е-е…
— Загалом, дуель ти виграв.
— А меч куди подівся?
— Уповз.
Роан зітхнув.
— Треба знайти меч і повернути, — сказав задумливо. — Не розумію, як він міг кудись повзти. Це ж ілюзія. Може, просто впав, а у всіх склалося таке враження?
— Ось! — підняло вказівний палець вгору нестерпне дівчисько. — У цьому весь ти. У школі скандал, усі шукають тих, хто підлив у напої «суть». І дякують усім богам, яких знають, що ці кухлі не дісталися комусь здатному спалити школу, просто клацнувши пальцями. Якби дісталося Бадьяру, наприклад, школу довелося б відбудовувати заново. А ти турбуєшся про меч, що втік від нерозумного воїна. І знаєш… Я рада, що ти справді такий, яким здається.
— Який? — зацікавився Роан.
— Хороший. — Дівчисько сонячно посміхнулося.
І Роан знову зітхнув.
Може, якби не був хорошим, проблем було б менше?
