Денька поняття не мав, що його шукають. У нього були свої проблеми. Хмари під сферою, закріпленою біля стелі вежі, чомусь замість того, щоб зібратися в купу і вибухнути грозою в мініатюрі, клубилися туманом і розповзалися щупальцями на всі боки.
Викладач, який терпляче чекав дощу під великою парасолькою, чи заснув, чи міцно задумався. Він давно вже не підганяв недбалого студента, та й не ворушився. Іноді Деньці навіть починало здаватися, що він там помер, і студент гнав від себе ці думки щосили. Дуже вже вони заважали зосередитися на хмарах.
Приятель, чия черга на перездачу була після Деньки, весь цей час тупцював на містку за дверима вежі, заглядав у віконце, прорізане в двері, і намагався підказувати, демонструючи палець, опущений вниз, і цокаючи зубами. А Денька ці підказки не розумів. Ні, до перездачі він чесно готувався. Але бути погодником йому просто не дано, і все, що він читав, так і залишилося для нього безглуздим шаманством, жодних залежностей у якому він не побачив.
— Гаразд, — нарешті сказав викладач, якому Денька встиг набриднути ще за три минулі спроби перездати. — Це марно. Ставлю вам залік із застереженнями. Відповідна заборона на роботу з'явиться у випускних паперах.
Денька радісно закивав і мало не кинувся доброму викладачеві на шию. Магістр щось відчував і поки підписував відомість і Денькин оціночний лист, відгороджувався від студента парасолькою.
А потім Денька життєрадісно поскакав до дверей, ні краплі не засмучений тим, що ніколи не зможе підробити поливанням чиїхось полів та городів. І йому здавалося, що всі його проблеми нарешті скінчилися.
І тільки сліпа доля десь поза часом і простором єхидно захихотіла, щедро кидаючи перед собою чергову жменю каміння.
— Ось це так! — захоплено сказала Джульєтта, закинувши голову.
Побачити школу з цього боку їй чомусь досі не доводилося, і вежу ймовірностей дівчина представляла інакше. Такою собі монументальною будовою, здатною витримати будь-який катаклізм. А насправді це була лише одна з чотирьох веж, що ростуть, як гриби на пні, на плоскому даху сірої прямокутної будівлі з вікнами-бійницями. Будівля виявилася тим самим полігоном, яким Джульєтту лякав Роан, коли казав, що їй доведеться демонструвати роботу з вогнем у школі. І вона справді могла витримати практично все — мало того, що сама собою міцна, так ще й укріплена чим тільки можна.
У вежі можна було потрапити двома способами. Або по скручених спіраллю сходах з дерева і заліза забратися на дах полігону, а потім з нього по сходах, змією оплітаючих вежу, до дверей, що знаходяться приблизно посередині висоти вежі. Або з корпусів, що приліпилися до полігону з трьох сторін, по коротких і вузьких містках. Той корпус, місток з якого вів до вежі ймовірностей, належав зельєварам, і ходити туди Шелла відразу відмовила. Запевняла, що там зараз можуть стояти такі запахи, що потім три дні їсти не захочеться, і такої концентрації, що одяг доведеться викинути одразу, а волосся відмивати з тиждень.
— Піднімаємось? — запитала Шелла.
— Звичайно, — сказала Джульєтта, вирішивши, що навіть якщо там не виявиться Деньки, можна буде полоскотати нерви, пройшовшись туди-сюди по містку. Висоти вона не те, щоб боялася, швидше, побоювалася, особливо коли під ногами вібрували підвісні мости.
— Я туди не піду, — відразу ж відмовився Бадеш, зрозумівши, куди його привів слід, що петляв і двоївся.
За дверима, в які він уперся головою, щось огидно смерділо. Запах сам по собі, може, й не був таким мерзенним, але через його концентрацію у перевертня навіть поруч із дверима сперло подих і засльозилися очі.
— Що завгодно робіть, але не піду.
Ратаї та Вірату туди йти теж не хотілося. Не тоді, коли всі зельєвари, що одномоментно з'їхали з розуму, готують свої звітні зілля. Після цього нюх може пропасти навіть у чистокровної людини.
— Давайте логічно подумаємо, — запропонувала дівчина.
Бадеш, що стояв рачки біля дверей, з цікавістю на неї подивився. Ратая посміхнулася. А прокляті двері саме в цей момент взяли і відчинилися, вдаривши Бадеша по голові. Запахи одразу рвонули на вулицю і почали розповзатися задушливою хмарою. Бадеш коротко лайнувся, затис ніс пальцями і рибкою, навіть не розігнувшись, пірнув у кущі, намагаючись прорватися якнайдалі.
Ратая і Вірат рвонули за ним, теж затискаючи носи, дівчина ще й тоненько підвивала, бо миттєво розболілася. Гидкі хлопчаки з улюлюканням побігли за перевертнями. А світловолоса дівчина, що так не вчасно відчинила двері, виглянула з-за неї, з подивом виявила, що нічого здатного перешкодити руху стулки вже немає, і вийшла на вулицю. Там вона підозріло подивилася на кущі. Потім озирнулася на вікна і, перев'язавши стрічку капелюшка, пішла у своїх справах.
— То що ти говорила про «логічно»? — спитав Вірат, коли перевертні відбігли далеко від небезпечного місця.
— Куди цей Денька міг піти? Хіба він зіллєвар? — запитала дівчина, масажуючи скроні.
— Ні, — відповів Вірат і озирнувся.
— Значить, йому там нічого робити, і він пішов не туди.
— А куди? — у ніс прогундосив Бадеш і голосно чхнув.
—Вежа ймовірностей, — серйозно сказала дівчина. — Давайте зайдемо до амулетників, спустимося з їхньої вежі на дах і вже звідти піднімемося в ймовірнісну.
— Давайте, — погодився Бадеш, якому хотілося тихо лягти і померти. Що б там не намішали зельєвари, але відчуття в нього від цієї гидоти були такі, наче чадного газу надихався.
Роана, на відміну від інших, не лякала необхідність заходити в корпус зельєварів у момент їхнього колективного божевілля. Він просто підняв щити та відсік усі запахи.
Яс і Льєн, які розповіли йому, де шукати Деньку, і, самі не знаючи навіщо, пішли слідом, такі щити ставити не вміли, тож стали дихати через рукави. Тканина виявилася поганим захистом, тому хлопці рвонули вперед з усією можливою швидкістю, а Роан, який з цікавістю заглядав у відкриті навстіж двері аудиторій, відстав. І коли хлопці вискочили на місток, він лише піднімався на третій поверх. От і склалося все, як склалося.
— Дурень, я ж тобі показував, що холодне повітря потрібне, воно до землі опускається, і дощ через це проливається!
— Я не зрозумів, — чесно зізнався Денька.
— І що тепер?
— А все гаразд, мені більше ніколи не знадобиться змінювати погоду.
— Придурок!
— Та ти не розумієш…
Розлючений на Деньку викладач сказав, що в нього перерва і наступний бажаючий щось перездати може поки десь погуляти. Тож сперечатися вони могли б довго. Якби вибрали для цього правильне місце.
— Ага, попався! — злісно заволав невдоволений життям і своїм самопочуттям Бадеш, який якраз добіг до вежі.
Денька шарахнувся і мало не перевалився через перила. Співрозмовник його втримав, озирнувся і, побачивши, хто там кричить, почав повільно відступати до містка.
— Що відбувається? — сміливо спитала Джульєтта, що дійшла до вежі відразу після Бадеша.
— Поки що нічого, — похмуро промовив перевертень. — Але скоро буде. Шкуру з нього спущу за всі мої муки.
Бадеш, звичайно, говорив не всерйоз. І говорив про Деньку, що так і стояв біля поручнів майданчика, біля входу в вежу. Але дівчина невдачливого Деньку навіть не помітила. Навіщо їй якийсь невдаха, коли справжнісінький перевертень загрожує чоловікові мрії? А що героїні романів роблять у таких випадках? Правильно намагаються допомогти. Після чого вдячні герої падають у їхні обійми. Чи це героїні падають в обійми вдячних героїв?
Так і не розібравшись у цьому питанні, Джульєтта хоробро відштовхнула Бадеша і перша кинулася сходами вгору.
А Шелла тільки й змогла проводити її здивованим поглядом, не зрозумівши причин такої жвавості.
Настрій у Бадеша і так був жахливим, а коли руда дівчина ще й почала штовхатися, він став ще гіршим. Перевертень голосно видихнув і рвонув за Джульєттою, не зважаючи на окрик Ратаї. Дівчина бігла сходами, як гірська коза, їй навіть довга сукня не заважала. У Бадеша кожен крок на чергову сходинку віддавався у голові гучним ударом. Кулаки свербіли від бажання врізати комусь по фізіономії. Але, на жаль, бити дівчат небажано і погано для репутації, тому, коли Бадеш руду наздогнав, він її не вдарив, просто спробував упіймати, чомусь за шию. Напевно, хотілося її придушити, не до смерті, а так, щоб посиділа осторонь і не заважала. А спіймав за тонку мотузку, яка одразу ж розірвалася, змусивши дівчинку скрикнути і залишити в руці перевертня якийсь амулет.
І все б нічого, але смикав Бадеш надто сильно. В результаті дівчина, злякавшись, майже злетіла на останню сходинку, а перевертень мало не скотився стрімголов вниз. Добре, зумів схопитися за перила, на яких повис.
— Дурень! — гаркнула Ратая, яка, як виявилося, бігла слідом. І побігла далі.
Втім, як і Вірат.
Напевно, головний біль у них був меншим.
Коли Бадеш абияк упорався з нудотою та запамороченням, ці двоє вже встигли добігти до самого верху. Руда дівчина ступила на міст. Денька так само здивовано витріщався на те, що відбувалося. А Янір майже дійшов до корпусу зельєварів. І, мабуть, він би втік. Від усіх. Якби саме в цей момент не відчинилися двері і на міст не ступили нові дійові особи. Довелося підозрюваному номер два відступати від корпусу до середини мосту. І ці дійові особи дуже здивувалися б, якби зрозуміли, що відступає він, побоюючись їх.
Льєн та Яс, на жаль, нічого такого навіть запідозрити не могли. У них на той момент було одне-єдине бажання — віддихатись. З цим бажанням вони й застигли у напівзігнутому стані на початку мосту.
Янір відступив, подивився спочатку в один кінець мосту, мляво здивувався тому, що люди, що перекрили шлях, комусь кланяються і ніяк не розігнуться. Потім подивився в інший бік і з подивом побачив там замість очікуваних перевертнів руде приставуче дівчисько. Щоправда, дивувався він не довго. У його голові всі факти майже миттєво вишикувалися в рівний ряд і народили достовірну теорію про те, що дівчина зовсім не така дурепа, як хотіла здаватися. Що вона весь цей час прикидалася і втиралася в довіру, чи намагалася переконатися у своїх підозрах, чи давно переконалася і тільки чекала моменту, щоб схопити і…
Що «і» Янір так і не вигадав. Він слабо уявляв, як ця билинка буде його хапати і кудись волочити. А щодо убити… так вона десять разів уже могла його отруїти. Скільки встигла підсунути цукерок та різноманітної здоби, згадувати страшно.
Парочка перевертнів вискочила слідом за дівчиськом і бадьоро потрусила мостом. Третій кудись подівся. Напевно, сидів у засідці.
Янір подивився за спину і переконався, що стрибати зависоко. Якби місяць був повний, він би ризикнув, а зараз, коли від нього залишилася тільки половина, стрибок на кам'яний дах напевно закінчиться переломом ніг або чимось гіршим. Левітувати Янір так і не навчився, про що зараз дуже шкодував. Здавалося, що є ще час, можна гуляти на своє задоволення і начхати на необов'язкові дисципліни. А воно ось як. Наче саме ці дисципліни вирішили разом помститися.
Янір глибоко вдихнув і вирішив ще раз ризикнути. Адже з дому в нього вийшло втекти. Може, й зараз вийде. Та й до дівчини залишалося якихось три кроки.
— Це точно він? — пошепки питала Ратая, не відриваючи погляду від симпатичного хлопця на мосту.
— Уявлення не маю, — чесно зізнався Вірат. — Але він дивно себе повів. А недотепа від нас все одно нікуди не дінеться. Він навіть зараз нікуди втекти не намагається.
Ратая кивнула і зробила ще один крок уперед.
І синхронно з нею зробив крок Янір, витягнувши руку перед собою. Ще один раз ступив, а потім у його руці яскраво спалахнула колюча зірка.
— Стояти всім! Інакше я її вб'ю! — наказово гаркнув і неприємно посміхнувся.
Перевертні зупинилися. Навіть не тому, що подіяла погроза рудій дівчині. Просто вони знали, наскільки незручно жбурлятися подібною кульовою блискавкою. Найменший подих вітерця — і ця штука пролетить повз дівчину і вріжеться в когось із них. Причому вріжеться, начебто пролетівши повз, але чомусь відразу ж повернувшись.
Джульєтта те, що погрожують саме їй, зрозуміла не одразу. І встигла зробити ще два крихітні кроки до чоловіка своєї мрії.
— Тебе уб'ю, дурепа! — пояснив хлопець, сердито дивлячись їй в обличчя.
— Мене? — тоненько здивувалася Джульєтта.
І їй стало дуже прикро.
Вона поспішає його врятувати. Перевертнів зі шляху штовхає, потім від них тікає. А він погрожує замість того, щоб усміхнутися і дозволити прикривати його спину.
— Тебе, — підтвердив Янір. — Відійди на три кроки.
— Відійти? — навіщось перепитала Джульєтта.
Образа грудкою піднімалася звідкись із невідомих глибин і поступово перетворювалася на злість.
Романи брешуть. Насправді всі гарні чоловіки — невдячні потвори, які не здатні прийняти гарне до себе ставлення. Вона навіть подяки не просила. Сказав би, що її допомога не потрібна, і вона пішла б. А він погрожує.
— Ти! Та як ти смієш? — зло запитала Джульєтта.
— А ось так. Уявила себе... — тоном театрального лиходія сказав Янір і, здається, приготувався зареготати.
Джульєтта стиснула кулаки і гордо підвела голову.
Янір чарівно підняв брову і, схоже, надто захопився своєю роллю. Тому що коли йому під руку пірнув Льєн, що знаходиться за спиною, і вибив грудку енергії вбік і вниз, де вона зникла, увібравшись у дах, на обличчі Яніра з'явилося таке здивування, що хоч бери і картину малюй. Щоправда, він схопити себе не дав. Штовхнув Льєна спиною об перила, ухилився від удару кулаком в обличчя, а потім пірнув униз і, нажахавши Джульєтту, скинув супротивника з мосту.
— Гад! — тоненько пискнула дівчина, і злість рвонула вперед. У вигляді кудлатого вогняного птаха.
Що було далі, Джульєтта так і не зрозуміла. Спочатку її потягли назад, подалі від вогню, який розповзалася містком. Потім вона через щось спіткнулася і стала падати, а крізь вогонь стрибнув Роан з підозріло тихим і мирним Яніром на плечі. Роан обізвав усіх королівськими жабами і наказав сидіти. А вогонь повільно й урочисто розповзався по чомусь невидимому над головами людей та перевертнів. І шипів, як сотня розсерджених змій.
Це пізніше Джульєтта дізналася, що шипів він через те, що Шелла з переляку зірвала свій обмежуючий амулет і обрушила на вогонь зливу. А зараз донька градоначальника здивовано дивилася вгору, відчувала запах паленого волосся і намагалася відсунутися від колишнього чоловіка мрії. А Роан її утримував і говорив то про королівську жабу, то про вперту ослицю, а то й зовсім про отару тупих баранів і овець. А перевертні чомусь уважно його слухали, і вуха в них були червоні-червоні.
— Роан, Льєн вбився, — нарешті наважилася заговорити дівчина.
— Не вбився, — впевнено сказав аспірант. — Його Яс упіймав десь на півдорозі до даху. Не втримав, але падіння зупинив, і далі він падав із меншої висоти. Ось тепер думаю, хто ж із них більший бовдур? Яс, який створює проблеми на порожньому місці, або Льєн, який намагається вирішувати проблеми, які сама собі створює одна руда особа?
— Я більше не буду, — сумно сказала Джульєтта.
Роан тільки зітхнув. Напевно, не повірив.
