Пристойні дівчата чоловічими гуртожитками не ходять. Тим більше вони там не ходять, якщо їх не запрошували, і стукати в замкнені двері, тоненько вмовляючи Деньку вийти і поговорити, не стануть. Тому що саме після таких закликів починають ходити різні погані чутки.
Джульєтта була впевнена, що саме це сказала б тітка Ебіль, якби зараз побачила свою племінницю. І це злило ще більше.
— Ну, виходь! — прокричала вона в замкову щілину, потім розвернулася до дверей спиною і постукала у двері п'ятою. — Шелла, він знущається!
— Його там немає, — розумно сказала подруга, що стояла під стіною і байдуже спостерігала за спробою дозватися до Деньки. Шелла відразу сказала, що допомагати у цій сумнівній справі не буде. Втім, заважати вона також не збиралася.
— Там хтось шуршить, я чула!
Джульєтта справді чула, не дарма ж притискалася вухом до замкової щілини.
Двері відчинилися, правда не ті, в які ломилася непрохана гостя, а сусідні. Незнайомий і заспаний хлопець зніяковіло глянув на дівчат, пригладив волосся і позіхнув. Після чого тоном людини, яка втомилася від життя, заявив:
— Пацюки там шарудять.
— Ой, — пискнула Джульєтта у відповідь на це одкровення і відійшла від дверей, за якими водилися щури.
— Вони в клітці сидять, — поспішив заспокоїти хлопець. — Вони ручні. А Деньки немає, даремно стукаєте. Набридли вже. То одні стукають, то інші. Перші хоч пішли швидко, вставати не довелося.
— А де він подівся? — поспішно спитала Джульєтта, поки хлопець не зачинив двері і не пішов далі спати.
— До вежі ймовірностей пішов. У нього там перездача. Погоду має під сферою поміняти. До полів його не підпускають після того, як разом із дощем з неба стали падати карасі та жаби з ставка, який він випадково вичерпав, замість того, щоб зігнати до купи хмари.
— О, — тільки й змогла сказати Джульєтта, яскраво уявивши дощик із жабами.
Хлопець ще раз позіхнув і, не попрощавшись, повернувся до своєї кімнати. Дівчата переглянулись.
— Шелло, ти ж знаєш, де ця вежа.
— Знаю.
— То давай його там зловимо!
Степнячка знизала плечима і знову не стала сперечатися, вирішивши, що Джульєтті самій набридне чекати закінчення перездачі. Наскільки Шелла знала, іноді такі перездачі тривають цілодобово і перездаючих виносять звідти відразу, як вони непритомніють.
Трійця перевертнів запитати у сусідів, куди міг подітися Денька, так і не здогадалася. Тому вони намотували кола навколо школи та шукали сліди. Їх вони зрештою знайшли. Спочатку знайшли старі, але що вони старі зрозуміли, тільки коли дійшли до шкільних воріт. Потім знайшли нові і дуже повільно пішли ними, боячись втратити.
Спотворюючі сліди амулети – неприємна штука. Зір вони обдурюють запросто. Чуття без особливих зусиль. А на те, що треба обдурити чийсь нюх, просто не розраховані, бо призначені зовсім не для того, щоб хтось міг сховатися. Спочатку їх взагалі робили як доповнення до маскарадних костюмів.
Незважаючи на це, запах прокляті амулети все одно незрозумілим чином зносили убік, змішували з іншими запахами, а іноді й закручували петлями або розсікали на промені, що розбігалися в різні боки. Йти цим слідом було складно. Пес давно б заплутався і став ганятися за власною тінню. Але Бадеш був розумний, розумів, що крізь дерево людина не пройде, та й по кущах блукатиме навряд чи, особливо якщо поруч із цими кущами така гарна доріжка. Ратаї і Вірату, у яких нюх був ненабагато, але гірше, тільки й залишалося вчасно прибирати з його шляху перехожих і старанно посміхатися, коли ці перехожі починали здивовано витріщатися на хлопця, що повз по доріжці.
На вовка вони б, напевно, так не витріщалися. Але Бадеш не здогадався обернутися одразу, а потім не захотів, боячись втратити слід.
— Сподіваюся, нікого з викладачів ми не зустрінемо, — прошепотіла Ратая, яка злякала в кущі двох дрібних пацанів, і про всяк випадок почала вигадувати виправдання для такої дивної поведінки. — Вірате, як ти думаєш, хтось повірить, якщо ми скажемо, що Бадеш шукає кролика, який втік?
— Якого ще кролика? — розсіяно здивувався Вірат.
— Мого, ручного. Мені його шанувальник подарував, — видала дівчина найрозумнішу з ідей.
Хлопченята в кущах захихотіли і дружно порадили:
— Краще зізнайся, що ти його зжерла, собака скажена!
Ратая спокійно нахилилася, підібрала невеликий камінь і кинула у кущі. Навряд чи потрапила, але давати поради шпанята більше не ризикували. Хоча за перевертнями кралися, тріщачи гілками і продовжуючи хихикати. Їх би прогнати, але Рата була впевнена, що після цього дрібні знавці взаємин між перевертнями та кроликами зберуть ватагу, повернуться і заважатимуть відкрито. Або ще гірше — поскаржаться вчителю.
— Ненавиджу дітей, — пробурмотіла дівчина і мало не спіткнулася через Бадеша, який зупинився в черговий раз, на що кущі відреагували мерзотним хихиканням.
Діньяр прийшов, коли магістр Олій задумався, чи не варто перенести засідання Ради на завтра. Привітавшись і знявши своє місце, пропажа обдарувала всіх усмішкою, зажадала води і лише після цього розповіла все, про що дізналася. Відомості були невтішні. Мага, що побив їх, постраждалі до ладу не роздивилися. Вони й напали лише через те, що побачили учнівську накидку. В обличчя не заглядали, тим більше на тій площі було не дуже світло, а вони встигли посидіти в шинку з пивом.
Те, що саме учні-воїни напали першими, було непогано. Те, що вони напали, згадавши про фальшиве немертве, недобре. А те, що маг їх побив, витративши на це не більше хвилини і, здавалося, навіть не помітивши включений амулетний обладунок трьох з них, зовсім погано. Це фактично доводило, що було застосовано дар.
Помилувавшись засмученими та злими фізіономіями колег, Діньяр випив ще води, а потім повідомив, що встиг сходити на місце події і став свідком однієї цікавої розмови. Виявилося, ледачі стражники як не вміли і не бажали працювати, так цього і не роблять досі. Вони навіть жителів навколишніх будинків не розпитали, до чого додумалося навіть дрібне дівчисько, що страждає на приступи допитливості.
— Студентів там було двоє, — повідомив насамкінець Діньяр, широко посміхнувся і знову потягся до води.
— І хто там був? — ласкаво спитав магістр Олій.
— Той дід не роздивився і навряд чи їх упізнає. Але допитливі дівчата вирішили, що без невезучого Деньки обійтися не могло.
— Розмножилися, — тихенько сказав Роан, у тиші.
Діньяр, що встиг сьорбнути води, закашлявся.
Лєска несхвально похитав головою.
А Олій, який встиг про щось задуматися, розсіяно уточнив:
— Хто?
— Дівчата, — сказав Роан, якому дуже хотілося, щоб його нарешті вигнали. — Спершу одна була.
Магістри дружно подивилися на Діньяра.
— Дві були, діда розпитувала одна, — пояснив він розбіжність в кількості дівчат. — Справа не в дівчатах. Справа в тому, що першого студента вдарили. Так вдарили, що він знепритомнів. А значить, або у нього буде шишка на лобі, або він ходив до цілителів.
— До знайомих, — підказав Роан, який не встиг забути себе студента. — І попросив їх не розповідати нікому про зцілення. Або взагалі пішов до того, у кого зцілення виходить через раз і для кого цілительство ніколи не були основою ... Я саме так зробив.
— Не думаю, що він здогадався, — завагався Діньяр, обдарувавши Роана невдоволеним поглядом. — Людина, яка отримує в лоб, не помітивши натовп учнів військової школи, або надто п'яна, або — розсіяна.
— Або невезуча, — зовсім тихо пробурмотів Роан і зрозумів, що Денькину голову на наявність шишок слід обстежити насамперед.
Магістр Олій чи здогадався про його думки, чи просто любив навантажувати завданнями, всіх, хто попався на очі, але саме Роана відправили до Деньки, причому негайно. А магістри залишилися радитись і думати про те, як захищати свою школу від військових нападок. Видавати студента після того, як його знайдуть, вони не збиралися. Самі покарають. У тому, що знайдуть, магістри не сумнівалися. В крайньому випадку, можна буде всіх хлопців без винятку розпитати з каменем правди, хоча це і займе багато часу. Просто цілителів розпитати було простіше та швидше, чому б не почати з них?
