Раді Вас бачити!

- Якщо колись тобі доведеться робити вибір, використовувати стимулятор чи ні, прошу тебе, не використовуй його.

Нейтан розплющив очі, чуючи голос батька. На мить йому здалося, що він був десь поруч, так чітко й ясно лунали його слова. Але потім хлопець остаточно прийшов до тями, розуміючи, що Остіна не було поруч. Пам'ять хлопця чомусь відтворила саме цю фразу, сказану колись його батьком ненароком. Тоді хлопець забув її майже відразу після того, як почув, але зараз чомусь раптом згадав.

Нейтан знову заплющив і розплющив очі, намагаючись звикнути до темряви навколо. Пам'ять швидко поверталася до нього, як слайд-шоу, показуючи все, що сталося за останні кілька годин. Нейтан проходив стажування у спеціалізованому диспансері. У нього залишалося лише кілька тижнів до закінчення другого етапу і стільки ж до заповітного дня оновлення рейтингу. Потім він збирався вступити до лав ОПІК. 

Нейтан згадував про свої плани, оглядаючись на всі боки і зрештою зупиняючи погляд на Гері, що сидів поруч. Нолан одразу ж стрепенувся, сідаючи ближче до друга і кілька разів махаючи рукою перед його обличчям. Його губи рухалися, але Нейтан нічого не чув. Він намагався прочитати по губах, але світло навколо було надто тьмяним і приглушеним. Тоді юнак ще раз відвів погляд, натикаючись на людські трупи, що лежали недалеко від них. Все раптом стало на свої місця, а пам'ять остаточно повернулася до хлопця. Він глянув униз, розглядаючи порожній шприц поруч і намагаючись зрозуміти свої відчуття. На подив, він почував себе дуже добре, біль у кінцівках відступила, а думки здавалися ясними і чистими.

- Нейтане, ти як? - він знову глянув на Гері, нарешті почувши його голос. - Старий, ти так мене налякав, - хлопець виглядав по-справжньому схвильованим, опускаючи руку на плече напарника. - Ти вирубився на пару хвилин, наче втратив свідомість, і я гадки не мав, що робити. Як ти почуваєшся?

- Добре, - спокійно відповів Нейтан, повільно хитаючи головою з боку на бік. Він підвівся на ноги, спираючись однією рукою на стіну, а іншою - на підставлений Гері лікоть.

Якийсь час вони знову мовчали, поки Стенфорд намагався розпізнати зміни в тілі, а Гері уважно стежив за кожним рухом свого приятеля.

- Все гаразд. Я почуваюся набагато краще, - Нейтан відштовхнувся від стіни, коли Гері нахилився, намагаючись зазирнути у його очі.

- Не поспішай з висновками.

- У нас немає часу зволікати. Нам треба йти, - Нейтан спробував зробити перший крок, але його ноги зрадливо зігнулися в колінах, і тоді Гері підхопив його, знову притискаючи до стіни.

- Не поспішай, - це прозвучало надто докірливо, а хватка Нолана посилилася, ніби він збирався утримувати Нейтана на одному місці силою. - Дай собі час.

- У нас його немає, - відразу розлютився Нейтан, відчуваючи, як лише одна фраза збудила в ньому занадто сильний порив обурення.

Його внутрішні органи ніби спалахнули, а серце загуркотіло в грудях надто сильно. Емоції були такими інтенсивними, і це очевидно було наслідком дії стимулятора. Незважаючи на відмову в ногах, Нейтан відчував силу, яка переповнювала його. Він ніби тільки недавно прокинувся, сходив на ранкову пробіжку і випив міцної кави, відчуваючи себе занадто енергійно.

- П'ять хвилин перепочинку не вб'ють нас, - продовжив Гері, наполягаючи на своєму. Він сів і потяг Нейтана за собою вниз, змушуючи сісти поруч і спертися на стіну. Нейтан зробив це без особливого бажання, тому що сил у його тілі було надто багато і сидіти на місці було надто болісно. Йому хотілося підскочити на ноги, схопити в руки автомат та продовжити шлях. Він був упевнений у своєму успіху, вже візуалізуючи, як вони з Гері вибираються на поверхню.

Весь цей час хлопці сиділи в цілковитій тиші і майже в темряві, слухаючи дихання один одного і не наважуючись заговорити. Нейтан літав у своїх мріях, переповнений амбіціями та очікуваннями, а Гері, навпаки, занадто глибоко загрузнув у важких думках.

- Я скажу тобі дещо, але обіцяй не злитися, - у якийсь момент почав Гері, поки Нейтан стискав і розтискав пальці на руках, щоб кудись діти надлишкову енергію. Все його тіло пульсувало і вимагало руху, але Нолан, що сидів майже нерухомо, закликав його до спокою.

Нейтан повернув голову, в темряві розпізнаючи криваві плями на лиці свого напарника. Той мав такий вигляд, ніби не міг наважитися і продовжити свою промову. Його пальці на руках нервово тремтіли, а очі дивились перед собою, але, здається, не концентрувалися на чомусь конкретному. Гері, очевидно, підбирав у голові найвдаліші фрази.

- Якщо зі мною щось трапиться, пообіцяй, що не зійдеш з нашого шляху, - ця фраза була такою похмурою і яскравою одночасно, що нутрощі Нейтана знову спалахнули, надто різко реагуючи на подібне. - І пообіцяй, що не будеш звинувачувати себе чи увесь світ.

- З чого б мені звинувачувати світ? - кинув Нейтан, морщачи обличчя і дивлячись на темну стелю. У нього трохи паморочилося в голові, але бажання кинутися вперед ще не минуло. - А якщо я помру сьогодні, обіцяй не плакати, - він раптом усміхнувся, чуючи такий же знущальний смішок напарника. Стан Нейтана точно змінився після прийому стимулятора. Він відчував, як вірус поширюється по венах, а тіло намагається чинити опір.

- Якщо виживу, запрошу Дженіс на побачення, - через хвилинну паузу заявив Гері, а Нейтан відразу повернув голову, помічаючи його задоволену усмішку.

- Вона відмовить тобі, - його відповідь була дивною, сповненою невдоволення та роздратування, але Гері на це лише посміхнувся.

- Вона піде, якщо я скажу, що це буде подвійне побачення. Ти і Марго, я та Дженніс.

- Як ти можеш думати про побачення прямо зараз? - незважаючи на свої слова, Нейтан прикрив очі, уявляючи Маргарет перед собою.

Вони не спілкувалися з того самого вечора в караоке, але він іноді думав про неї. А тепер свідомість малювала йому яскраві картини майбутнього, де він і Маргарет йдуть на подвійне побачення. Тоді його уява домалювала образ Дженніс, і все в ньому знову спалахнуло, ніби в грудях вибухнула пожежа. Здавалося, її образ був таким яскравим і реальним, що залишалося простягнути руку, і він зміг би торкнутися її щоки або світлого довгого волосся. Нейтан відчував, як гуркотіло серце в грудях, і більше не міг сидіти на місці. Він збирався вийти звідси живим, так що не міг більше бездіяти.

- Годі мріяти. Ходімо, - скомандував він, намагаючись повторити спробу встати. Його м'язи пульсували, чекаючи навантажень, тому хлопець ще кілька разів підстрибнув на місці. - Бачиш, я почуваюся чудово, - він задоволено усміхнувся вперше за довгий час, і це вразило Гері.

Нейтан не був тим, хто посміхався надто часто. Навіть під час своїх жартів він лише кривив губи в подобі усмішки, але зараз виглядав так щиро, що Нолан не впізнав його.

- Не подобається мені все це. Ти виглядаєш дивно, коли так посміхаєшся. Наче зʼїхав з глузду, - хлопець похитав головою, піднімаючи з підлоги клинок і знову спостерігаючи за тим, як його друг розминає руки та плечі. - Давай повернемося і заберемо другий клинок для тебе?

- Так і зробимо, - з дурною усмішкою на губах промовив Нейтан, забуваючи про те, що ще півгодини тому вважав себе негідним такої зброї.

Зараз йому все здавалося іншим, темна кімната більше не була такою темною, бо очі пристосувалися і розрізняли все краще. В тілі не залишилося й сліду від втоми, думки про смерть покинули голову і, навіть лежачі навколо трупи людей, не впливали на нього так, як раніше.

- Я піду попереду, - Нейтан прокрутив у руці свій пістолет, збираючись забрати автомат, але в іншу мить завмер.

Йому здалося, що він почув чужі кроки, що лунали з єдиного вцілілого проходу, тому намагався прислухатися. Нейтан витягнув руку, зупиняючи Гері, і цього вистачило, щоб той також зупинився. Декілька секунд Нейтан не міг зрозуміти, чи то кроки, чи то власне серце гуркотіло в його вухах. Але зрештою висока постать затулила потік світла, зупиняючись у коридорній арці, і Нейтан зрозумів, що все правильно почув. Вони з Гері навіть перестали дихати, кожен міцно стискаючи в руках свою зброю, Нейтан - пістолет, а Гері - клинок.

Через хвилину висока постать знову рушила уперед, але через кілька кроків знову зупинилася, можливо, тому що помітила двох хлопців. Вони у цей час притулилися до стіни, невідривно спостерігаючи за темним силуетом, який через хвилину паузи увійшов до просторої кімнати.

- Вам не варто ховатися. Ми лише шукаємо вихід, - Нейтан несподівано для самого себе здригнувся, коли тихий чоловічий голос розрізав тишу.

Фігура повільно рухалася вперед, а потім зупинилася майже в самому центрі, спочатку оглядаючи закриті проходи, а потім повертаючись до хлопців, що прилипли до кам'яної стіни. Чоловік рухався надто плавно, а його темний довгий плащ приховував усі кінцівки, через що робив його схожим на фантома, що вплив у кімнату наче нізвідки. Він був надто високим із неприродно білим волоссям, а нижню частину обличчя приховувала темна маска.

Нейтан відчував, як усе його тіло напружується, ніби тепер не мозок, а внутрішні інстинкти керували його тілом. Він стиснув пістолет у руці, повільно переступаючи з ноги на ногу, щоб відійти від стіни.

- Опусти пістолет, - ледь чутно прошепотів Гері, легко штовхаючи друга в плече, - це просто цивільні. Можливо, їм потрібна допомога.

Нейтан краєм ока бачив, що Гері розслабився, бо в перші секунди кожен із них думав про новий напад агресивних кейгу. Але чоловік у центрі кімнати виглядав розумним і до того ж надто спокійним, що не давало хлопцю спокою.

- Ви тут самі? - голосніше промовив Гері, роблячи декілька кроків уперед, але знову завмираючи, бо в підсвітленій арці з’явилося ще два силуети. - Ви поранені? Вам потрібна якась допомога?

Це були ще двоє чоловіків, які не мали при собі жодної зброї, але їхні обличчя приховували однакові темні маски. При цьому ніхто з них не був одягнений у спеціалізований одяг охорони, медперсоналу або форму співробітників КейДі, і це, насправді, ще сильніше насторожило Нейтана.

- Ми просто шукали вихід, - спокійно відповів чоловік у плащі. Його люб’язність у такій атмосфері здавалася награною, тому Нейтан все сильніше напружився.

Щось всередині нього підказувало, що незнайомець був небезпечним. Він не виглядав як частина медичного чи військового персоналу. Ні в кого з них не було зброї, щоб захищатися, і всі вони мали такий вигляд, наче гори трупів та обмазані кров’ю стіни ніяк їх не турбували. А ще в них були однакові маски, єдина риса, яка поєднувала цих людей.

- Тут виходу немає. Ми саме збиралися повертатися назад. Підете з нами? - Гері знову перейняв на себе ініціативу старшого, поки Нейтан стримував тишу.

Він у цей час прислухався до нових відчуттів, які заповнювали тіло та подразнювали ясний мозок.

- Маєте якусь зброю? - хлопець продовжував опитувати новоприбулих, але в якийсь момент Нейтан його зупинив.

Він схопив друга за руку, тому що за хвилину до цього помітив дещо дивне за спинами чоловіків. Щось світле промайнуло позаду, і Нейтан спочатку зробив крок уперед, перекриваючи Гері дорогу, а потім підняв пістолет.

Він примружився, сильніше стискаючи в руках зброю, і майже одразу зрозумів, що за спинами двох чоловіків стояла невисока дівчинка. Одягнена в білу піжаму і зверху укутана пледом, вона виглядала так, ніби знаходилася в якомусь трансі. Довге чорне волосся майже повністю приховувало її обличчя, шию і плечі, і здавалося надто довгим. Її невеликий образ у світлій піжамі буквально світився у приглушеному світлі, чіпляючи погляд.

- З ними дитина, - промовив Нейтан до Гері. А тим часом у його голові вже сформувався логічний ланцюжок, у якому ці чоловіки викрали дитину з камери, де її переховували. - Вони не з наших, - ще тихіше промовив Нейтан, нарешті розгледівши маски з фільтрами.

В голові хлопця швидко склався ще один ланцюжок - ці чоловіки були на іншій стороні. Вони були одними з тих, хто стояв за нападом. Знали, що кейгу тут втрачали контроль через дію напівпрозорої димки, тому були одягнені в однакові маски, захищаючи себе. А їхня зброя була захована всередині них - ці чоловіки були кейгу. Як і дитина, яку чомусь тримали в камері.

- Ми просто підемо, - продовжив чоловік у масці, ніби міг чути шепіт на такій відстані, і ця фраза була ще одним доказом, що Нейтан думав правильно. - Вам нема про що перейматися, хлопці. Ми не хочемо сутички.

Руки та ноги Нейтана затремтіли і, здавалося, вся енергія, яку він стримував, стоячи нерухомо, рвалася на волю. Тіло пробрало тремтіння, і він відчував, як піт виступив на його лобі. Він швидко оглянув завалену трупами кімнату, розуміючи, що не може опустити причетних до цього божевілля так просто. Ще мить він розглядав невисоку дівчинку, яка стояла тихо і майже нерухомо. Через низький зріст і згорблені плечі вона не виглядала старшою за п’ятнадцять. Можливо, глянувши на неї при нормальному освітленні, Нейтан міг змінити свою думку, але в будь-якому випадку вона все ще була дитиною. Дитиною кейгу, яку тримали у камері.

Усього секунду Нейтан співчував їй, але після нового потоку домислів від співчуття не залишилося й сліду. Він згадав всіх, хто вже помер цієї ночі, тому не міг співчувати тим, хто був на іншому боці цієї трагедії.

- Ви не підете звідси, - Нейтан не впізнав свій голос, роблячи впевнений крок уперед. Він виставив пістолет перед собою, коли чоловік із центру кімнати попрямував до єдиного відкритого проходу. - Стояти на місці, - Стенфорд зробив ще один крок уперед, чуючи тихе прохання Гері зупинитися. Але Нейтан був надто впевнений у своїй новій силі, забуваючи, що раніше цілий загін загинув, борючись з кейгу, а тут їх було щонайменше троє. А їх з Гері було лише двоє.

- Тобі треба зупинитися, хлопче. Просто дай нам піти.

- Ви що, не почули наказ? - ще голосніше сказав Нейтан, піднімаючи пістолет ще вище. - Ви будете затримані через те, що влаштували.

- Ти зможеш зберегти життя собі і своєму другові, якщо опустиш пістолет та відпустиш нас, - чоловік у темному плащі все ж таки зупинився, але говорив так, наче пропустив половину слів Нейтана повз вуха.

Його довгий образ та незворушний голос працювали як залякування, але стимулятор в тілі хлопця глушив ці відчуття, і навіть навпаки, підбурював його до дій. Як ніколи раніше Нейтан почував себе впевнено і рішуче, не до кінця розуміючи, що щонайменше троє кейгу стояли перед ним. Але він не відчував і частки сумніву у своїй силі, спрямовуючи пістолет просто в голову чоловікові. А головне, він робив те, що мусив - намагався затримати причетних злодіїв.

- Я сказав, - ледве стримуючи роздратування, процідив Нейтан, - стояти на місці.

Він переступив з ноги на ногу, тримаючи палець на спусковому гачку, будь-якої миті готуючись відбивати атаку. Нейтан не думав про те, якими могли бути наслідки, тому що його впевненість у собі зараз під дією стимулятора злетіла до небес. Він почував себе всесильним, розправляючи плечі і трохи закидаючи голову назад.

- Дурний.

Всього одне слово Нейтан встиг почути перед тим, як щось ударило його в живіт, відкидаючи назад до стіни. У нього перехопило подих, а шкіра на спині болісно занила. Він тут же підвівся на ноги, кілька разів махнув головою, щоб прийти до тями, і в цей же момент помітив, як тіло Гері відлітає в інший бік.

Напарник, як завжди, поспішав другові на допомогу, але цього разу їхній суперник був надто тихим і швидким. Зациклившись на голові чоловіка, Нейтан навіть не помітив, як з-під його довгого плаща з'явився живий темний відросток. Він пульсував, ніби був створений зі шкіри та плоті, рухаючись з боку на бік, як хвіст роздратованого кота.

Не втрачаючи жодної хвилини, Нейтан прицілився і відкрив вогонь. Він впевнено пішов уперед, наступаючи на кейгу, але його хвіст відбивав усі кулі, ніби плоть перетворилася на залізний щит, змушуючи кулі відскакувати в сторони. Ще пару кроків - і Нейтану довелося ухилятися від другого відростка, що полетів на нього. Той був довшим і товстішим, а його гостра кінцівка виблискувала навіть у темряві. Коли Нейтан знову був відкинутий до стіни, на його місце прийшов Гері, вриваючись у битву зі своїм мечем. Він підібрався до чорного пульсуючого відростка, збираючись розрізати його своєю зброєю, але клинок ударився об чорний метал з властивим дзвінким скреготом. Кейгу користувався одним відростком як мечем, поки другий підбирався до Гері з іншого боку.

Нейтан махнув головою, намагаючись позбавитися запаморочення і знайти очима автомат, і коли мета була в його полі зору, хлопець знову схопився на ноги. Тоді гострий відросток перекинувся до нього, змушуючи хлопця ухилятися від різких рухів. Він прослизнув під ним, майже падаючи назад, а потім відштовхнувся від підлоги і в один стрибок подолав потрібну відстань. Стенфорд підтяг до себе автомат, перевертаючись на спину і відразу відкриваючи вогонь по мерзенному відростку. Декілька куль все ж таки потрапили в темну плоть, змушуючи її стискатися, але тут же випльовувати кулі назад. Нейтан стріляв знову і знову, крізь звуки пострілів чуючи, як дзвенить клинок Гері.

Хлопця кинуло в жар, адже гострий відросток підбирався все ближче до нього, незважаючи на кулі, що летіли в його бік. Ще трохи - і він міг врізатися в тіло Нейтана. Так що, підпустивши його ближче, хлопець знову перекинувся на живіт, а відросток щосили ударився об підлогу, на якийсь час застрягаючи між кам'яними блоками.

- Стенфорд!

Нейтан обернувся, коли Гері гукнув його, намагаючись зрозуміти, в чому річ, і в цей же момент відросток вирвався з підлоги, охоплюючи ноги хлопця. Його кинуло назад з такою силою, що в очах заблимали яскраві спалахи, а в спині щось болісно хруснуло. Нейтан відчував, як повільно осідає по стіні вниз, розплющуючи очі і не відразу розуміючи, що відбувається.

- Стенфорд? - він почув голос кейгу, який тепер звертався до нього, привертаючи увагу Нейтана. Хлопець кілька разів мотнув головою, окрім здивованого голосу, чуючи неприємний писк у вухах. - Ти родич Далтона Стенфорда?

Невелика пауза допомогла Нейтану прийти до тями. Одна зі щупалець все ще тримала його ногу, але вся увага була прикута до Гері, що висів під стелею. Чорний пульсуючий відросток тримав його над землею, обвиваючи тіло зміїним захопленням. Нолан майже не міг поворухнутися, його руки були щільно притиснуті до тіла і тільки пальці тремтіли від міцних лещат.

- Стенфорд? - знову повторив чоловік, і Нейтан перевів на нього погляд.

- Далтон Стенфорд - мій дідусь, - гордо викарбував хлопець, розправляючи плечі і спостерігаючи за тим, як темний відросток відпускає його ногу і повільно рухається назад до свого власника, ховаючись під плащем.

- Який цікавий збіг, - чоловік раптом посміявся, кидаючи швидкий погляд на решту кейгу, і тільки зараз Нейтан зрозумів, що ніхто з них так і не вступив у боротьбу. Вони лише покірно спостерігали збоку, а дівчинка у світлій піжамі ховалась за їхніми темними постатями.

Поки чоловік в плащі глумився з нього, серце Нейтана билося надто сильно, а очі намагалися знайти нову зброю, бо автомат був несправно зламаний.

- Всі у вашій родині надто віддані КейДі, - голос чоловіка відвернув Нейтана, змушуючи знову дивитися в його бік. - Кров стількох безневинних життів на руках твоєї родини, хлопче.

Кейгу повільно похитав головою, а його слова викликали цілу ланцюгову реакцію в тілі Нейтана. Він стиснув кулаки, відчуваючи так багато сили і готуючись йти в атаку навіть із порожніми руками. Його затрясло, але щойно Нейтан спробував підвестися, відросток, що тримав Гері, ослаб і тіло друга впало на підлогу.

- Це буде тобі гарним уроком. Тепер і його кров буде на твоїх руках, - повільно процідив кейгу, поки Гері не рухався, лежачи на кам'яній підлозі серед інших трупів.

І ці слова стали для Нейтана вирішальними. Він відштовхнувся від стіни і встиг зробити всього кілька кроків, коли відросток знову злетів у повітря. Гострий кінець блиснув у тьмяному світлі, а потім встромився в спину Гері, викликаючи крик Нейтана. Все перед його очима на мить згасло, а вже в наступну мить він підхопив у руки перший пістолет, що трапився, стріляючи у відросток, що стирчав з тіла Гері. Той, ніби реагуючи на кулі, знову злетів угору і метнувся до кейгу, а Нейтан у цей час упав поряд з тілом друга, перевертаючи хлопця на спину. На подив, Нолан був у свідомості, відкриваючи очі і стискаючи губи від болю, тому що його рана була надто глибокою.

- Вбий його, - до слуху Нейтана долетіла лише одна фраза, і він знову глянув на кейгу, розуміючи, що той збирався йти, залишаючи хлопців іншому чоловікові. Той був не таким високим, але здавався більшим через широкі плечі і великі накачені руки.

- Стій на місці. Я вб'ю тебе, - закричав Нейтан, відчуваючи, як Гері стискає його руку в мовчазному проханні не нариватися на ще більші проблеми. Чоловік у плащі зупинився, на мить обертаючись, щоб востаннє поглянути на Нейтана.

- Для початку виживи.

Ця фраза остаточно знесла голову Нейтану. Емоції переповнювали його, все тіло пульсувало, як відкритий нерв, а перед очима картинка крутилася і блимала. Більше нічого не чуючи, крім власного серцебиття, Нейтан підвівся на ноги, дивлячись на те, як кейгу в плащі ховається в темряві коридору, підхопивши дівчинку на руки. І якби не інший кейгу, Нейтан кинувся б за ним услід, бажаючи помститися.

Він узяв у руки клинок і саме в цей момент завіса впала на його очі. Хлопець втратив самовладання, а стимулятор зміг нарешті проявитися в повну силу. Він кинувся вперед, зовсім не думаючи про стратегію чи виграшну атаку. Все, чого він хотів - смерті кейгу.

Його опонент, здавалося б, не мав жодної аномалії, але фізична сила і велике важке тіло могли бути його сильною стороною. Він до всього божевілля почав роздягатися, коли Нейтан рвонув до нього, але потім ніби злився зі стіною. Нейтан ніколи не бачив нічого подібного, але його здивування тривало лише секунду, після чого він змінив стратегію. Кейгу не міг повністю зникнути, але його гола шкіра підлаштовувалася під навколишне середовище.

- Я вб'ю тебе, - крутилося в голові Нейтана знову і знову. Він орудував мечем надто агресивно, не відчуваючи болю в кінцівках та спині. Стимулятор заглушував все, окрім люті та злості, дозволяючи хлопцеві концентруватися лише на цих емоціях. Вони допомагали йому боротися, переймати ініціативу та атакувати. Знову і знову.

Нейтан не був упевнений, що зміг би впоратися з таким кейгу віч-на-віч у будь-який інший день, але цієї ночі він ніби втратив самого себе, ставши кимось іншим. Декілька вдалих атак допомогли зачепити кілька важливих органів кейгу. Він завдав пару точних ударів у шию, намагаючись відрізати голову, а потім почав шматувати все, що траплялося йому під лезо. Пальці і руки. Він пройшовся лезом під колінними чашками і, коли кейгу впав навколішки, завдав останній вирішальний удар, обезголовлюючи чоловіка.

Кров бризнула на його руки і груди, на мить зупиняючи Нейтана. Він дихав важко і часто, хапаючи ротом затхле повітря, і слухав, як серце відбиває ритм між ребрами.

Я тебе вб'ю.

Ця фраза звучала в голові Нейтана, як мантра, і після невеликого перепочинку він збирався вирушити за іншими кейгу, але тоді почув власне ім'я. Хлопець здригнувся всім тілом, а темна пелена повільно відступала, повертаючи його до тями. Нейтан обернувся, згадуючи, що Гері був серйозно поранений. Він одразу кинувся назад, відкидаючи клинок убік і майже падаючи поряд з другом. Гері все ще дихав, але навколо нього вже утворився кривавий слід, а обличчя хлопця помітно зблідло. Його очі запливали червоною фарбою, а у роті набиралася кров.

- Гей, Стенфорде, - Гері посміхнувся, демонструючи закривавлені зуби, коли Нейтан схопив хлопця за руку, намагаючись трохи підняти його. Але Нолан скривився і задихав частіше, ледве підводячи голову. - Ми знову одні?

Він жартував, розтягуючи губи в напівусмішці, а Нейтан не знав, що на це відповісти. Все було таким очевидним, але Стенфорд був надто занурений у власні емоції. Лють палала в його легенях, а тіло все ще тремтіло, поки він залишався сидіти на місці.

- Гей, Нейтане, - Гері знову покликав його, легко стискаючи пальцями його долоню, мабуть, тільки на це вистачило його сил.

- Треба вколоти тобі стимулятор, - Нейтан ніби прийшов до тями, збираючись піднятися на ноги, щоб відшукати другий шприц, але Гері знову стиснув його руку, закликаючи зупинитися.

- Не витрачай його на мене. Немає сенсу, - Нолан говорив через паузи, намагаючись проковтнути кров, але в результаті тонка кривава доріжка все одно потекла з куточка його рота вниз, привертаючи увагу Нейтана. - Тобі треба вибиратися звідси.

Нейтан заперечливо махнув головою, міцніше стискаючи руку Гері і кажучи те, у що він важко вірив.

- Ми вийдемо звідси удвох.

- Ти знаєш, що це не так, - Гері спочатку закашляв, а потім усміхнувся. - Я не відчуваю своїх ніг. Нічого нижче грудей.

Нейтан швидко оглянув тіло друга, розуміючи, що удар припав у хребет. Все стало ще очевиднішим, але він не був готовий прийняти такий результат.

- Все має закінчитися не так, - хлопець замотав головою, а його справжні думки, ніби поверталися до нього після недовгого помутніння.

Вплив стимулятора слабшав або ж вся ця ситуація протвережувала Нейтана, повертаючи його до того, про що він думав раніше. Над його головою ніби густішали хмари і у великій кімнаті стало темніше. Резервне світло моргнуло, а коли знову загорілося, Гері закашляв, бризкаючи кров'ю.

- Я винен у цьому, - усвідомлення своїх дій наринуло на хлопця немов снігова куля.

Він був тим, хто гордовито вирішив зупинити кейгу, він був тим, хто спровокував все це. Гері лише прикривав спину Нейтана, як завжди, і в результаті…

- Мені так шкода, Гері. Я винен, - емоції накочували одна за одною, переповнюючи Нейтана з новою силою і змушуючи його плакати. Нейтан ніколи не плакав, але зараз він не міг стримувати все в собі, розуміючи, що це лише наслідки стимулятора. Саме він зводив всі почуття та емоції у найвищий ступінь.

- Не звинувачуй себе, ми діяли як справжні ОПІК. Дякую, що був моїм напарником, - прошепотів Гері, вкотре перериваючи міркування Нейтана.

Тепер, окрім жалю, він почував себе безпорадним. Сьогодні померло так багато людей, але Гері був особливим для Нейтана.

- Я ніколи не піддавався тобі, - Гері посміхнувся крізь новий потік кривавого кашлю. Його тіло затремтіло в передсмертній судомі, передаючись Нейтану через дотик. - З тобою я завжди діяв на межі своїх можливостей. Ти був моїм найкращим суперником і найкращим другом. 

Нейтан застогнав, відчуваючи, як солоні сльози змішуються зі смаком крові у нього на губах. Він швидко замотав головою, знову і знову стискаючи руку Гері, ніби це допомагало йому дихати, але врешті-решт хлопець завмер. Його голова опустилася на підлогу, дозволяючи крові витікати з рота вниз по щоках до шиї, а його пальці розслабилися у міцній хватці Нейтана.

- Я винен, - він кілька разів труснув тіло друга, не вірячи в те, що відбувається, а потім глянув на свої закривавлені руки. Людська кров залізла йому під нігті і ніби вже ввібралася в шкіру, прилипаючи на все життя. - Я так винен, Гері. Мені так шкода. Мені так шкода.

Він знову схопив друга за руку, смикаючи її, сподіваючись отримати відповідь, стогін чи погляд. Хоч щось. Але Гері більше не рухався. Кров повільно стікала з його рота по обличчю, а тіло вантажем лежало на руках Нейтана.

Його смерть настала надто швидко, і Нейтан був у цьому винен. Він був тим, хто вбив найкращого друга.

Розуміючи, що Гері мовчить, хлопець відповз назад, відчуваючи, як усе навколо починає кружляти, а світло в кімнаті починає блимати. Все це відбувалося в його голові, у збудженій свідомості, де почуття провини тепер перекривало все інше. Воно пожирало Нейтана зсередини, просочуючи отрутою внутрішні органи і викликаючи оманливе відчуття шкіри, що горить. Хлопець стиснувся всім тілом, більше не усвідомлюючи того, що відбувалося навколо нього. Він втратив зв'язок із реальністю, стогнав і плакав, бо почуття поглинули його з головою.

Стільки крові було на його руках.

Ці фрази врізалися в його спину, як гострі леза, якими орудували співробітники ОПІК. І Нейтан чув їхні голоси… голоси тих, хто помер з його вини. Карлос. Діксон. Шайла. Марта. Гері.

У результаті він залишився сам. Він не знав долю Моргана і Британа, але відчував себе так, ніби був єдиним, хто вижив, а його життя було доказом його слабкості. Скільки людей померло через нього, а він усе ще живий? Це здавалося Нейтанові несправедливим. Ніхто з них не повинен був померти, ніхто, крім Нейтана.

Якоїсь миті він піднявся на ноги, не до кінця розуміючи, що робить. Намагаючись не вдивлятися в людські обличчя, він кілька разів обійшов кімнату, спотикаючись об тіла, падаючи і знову підводячись на ноги. Намотував кола, як прив'язаний кінь усередині круглого загону, згадуючи кожне невірне рішення, яке ухвалив цієї ночі.

Зрештою Нейтан зупинився, підняв очі вгору і не зрозумів, як опинився у самому центрі. Він дивився на стелю, а перед його очима літали зірки, блимаючи й міняючи кольори від яскраво-жовтого до темно-синього. Здавалося, наче стеля була безмежним нічним небом, ось-ось готовим обрушитися прямо на Нейтана і розчавити його. І він був не проти такого результату якоїсь миті, але вже в інший темний прохід потрапив йому на очі.

Хлопцеві здавалося, що ось-ось з темряви на нього вистрибне щось велике й жахливе. Затягне його в одну з камер і знущатиметься над тілом до самого ранку. Нейтану здавалося, що він більше не побачить світ, назавжди залишиться у цій непроглядній темряві в оточенні бездиханних тіл.

Ти маєш вижити.

Нейтанові здалося, що він почув голос Гері і вирішив, що він не помер. Тоді хлопець обернувся, але його друг все ще лежав на підлозі в тій самій позі, де Нейтан залишив його. Він раптом закивав собі, розуміючи, що не може здатися так просто. Він дав так багато обіцянок, але зрештою не виконав жодної з них. Не зміг вивести свою групу. Не зміг уберегти їх від загибелі. Не зміг захистити Гері і, зрештою, збирався просто здатися. Тоді він згадав ще фразу, сказану чоловіком в темному плащі.

Для початку виживи.

Це звучало як виклик, і тоді Нейтан глянув на труп одного з кейгу, якого він зміг вбити самостійно. Це здавалося чимось нереальним, що стажер зміг впоратися з кейгу ще й з аномалією, але це було правдою. Одна за одною думки в голові складалися в невиразний план порятунку. Він метнувся до віддаленої стіни, шукаючи шприц, і цього разу його роздуми зайняли трохи більше часу.

Стимулятор діяв на Нейтана надто сильно, але, з іншого боку, саме він допоміг йому впоратися з кейгу. Він не здогадувався, що могло статися з ним після другої порції, але дороги назад уже не бачив. Нейтан ще хвилину розглядав шприц, а потім ввів стимулятор у ногу, відчуваючи, як розслабляються його м'язи. Тоді він осів униз по стіні, закидаючи голову назад, щоб дивитися вгору, а не на усіяну трупами підлогу.

Повільно стимулятор поширювався тілом, знову надаючи йому сили і затьмарюючи розум. Трохи краще розуміючи, як діє ін'єкція, Нейтан намагався сконцентруватися на бажанні вижити і помститися. Він відчував, як сила заповнює його тіло, розігріваючи м'язи та стимулюючи хлопця до дії.

Стенфорд підвівся на ноги, спочатку підбираючи напівпорожній пістолет, а потім повільними кроками прямував туди, де лежав клинок. Він підняв його, дивлячись на своє обличчя у відбитку тонкого клинка. Забруднений кров'ю та пилом, він виглядав зламаним, але його очі горіли.

Він глянув на тіло друга, сіре і безлике, що лежало осторонь від інших мертвих тіл. Нейтан вирішив, що Гері не заслуговує стати частиною цього місива. Вони хотіли вибратися разом, і хлопець збирався зробити це. Перший крок після паузи дався Нейтану надто важко, але потім ноги несли тіло вперед механічно. Він підняв Гері, закидаючи на плече, як мішок з картоплею, але тяжкості так і не відчув.

Він тинявся коридорами, спотикаючись об трупи і забуваючи про власну безпеку. Клинок у його руці здавався зовсім невагомим і в якийсь момент Нейтану здалося, ніби він упустив його, але пальці міцно стискали рукоять, ніби вона намертво приросла до його долоні. Він бубонів собі під ніс, звертаючись до трупа на плечі і обіцяв тому вибратися. Його очі заплющувалися і, здавалося, якийсь час він йшов уперед, позбавляючи себе можливості бачити, але коли очі відкрилися знову, Нейтан побачив відчинені залізні двері. Поруч із ними не було трупів, але криваві сліди витоптали підлогу.

- Почекай мене тут, - Нейтан акуратно відпустив тіло друга, гойдаючись і тепер рухаючись уперед самостійно.

Він став навпроти дверей, округляючи очі й розуміючи, що це та сама камера з коконом. Білі нитки тепер горіли в темряві, а кокон був розрізаний майже в центрі, ніби його мешканець вибрався назовні. Нейтан затремтів усім тілом, відчуваючи, як істерика підкочує до нього.

Гері раніше пощадив цього кейгу, але інші кейгу не пощадили його. І тому у світі Нейтана прощення їм більше не було. Жодні слова про людяність або рівноправність більше не могли переконати його в протилежному. Кейгу в цих стінах були вбивцями і мали померти. Всі до одного.

Він опустив клинок, дозволяючи йому зі дзвоном впасти на підлогу, а потім витяг пістолет, спрямовуючи його вперед і починаючи стріляти по порожньому кокону. Все перед очима палало і світилося, а хвора уява домальовувала образи кейгу. Нейтан стріляв, доки в нього не закінчилися патрони, а потім викинув пістолет і закричав. Так сильно, що в голові все забренчало, тіло пробрало тремтіння, а погляд зупинився на неживому тілі Гері. 

Він спирався на стіну, а його порожній погляд дивився кудись убік. Якби не цей погляд, можна було б подумати, що він просто втомився і сів, щоб відпочити після довгого дня. Нейтану здавалося, що ось-ось Гері моргне, а лякаюча маска зміниться м'якою усмішкою. Друг подивиться на нього, простягне руку і, як завжди, опустить її на плече, щоб заспокоїти і надати сили. Але тіло не рухалося, навіть кров перестала витікати з рота, бо всі процеси всередині організму зупинилися. Гері ніби завмер назавжди, втрачаючи свою людяність.

Нейтан відчував щось подібне і всередині себе. Відчував, як остаточно втрачає всі почуття. У нього залишилися тільки злість і лють, тільки вони рушили ним.

Він повернувся до тіла, підхоплюючи його і знову перекидаючи через плече. Підняв клинок і попрямував вперед по стоптаних лабіринтах. Здавалося, хлопець блукав нескінченними коридорами цілу вічність, перебуваючи в трансі. Він втрачав зір, знову говорив з Гері, благаючи його протриматися ще трохи. Він вірив, що вихід був десь поруч. Здавалося, ще один поворот - і вони знайдуть довгоочікуваний вихід, відчинять двері і нарешті побачать небо, посипане зірками, або сонце, що вже встало на світанку.

Коли наприкінці чергового коридору замаячив силует, Нейтан подумав, що це привиди наздогнали його. Все перед його очима розпливалося і втратило чіткі орієнтири, але силует швидко наближався. Занадто швидко, а шипіння заповнило голову Нейтана. Тоді він скинув тіло з плеча, перехопив рукою клинок і зволікав лише секунду, вже в іншу вступаючи в бій надто рішуче.

Битися одному в коридорі раптом здалося йому легшим завданням. Ніхто не миготів перед очима, і йому не треба було відвертатися від куль. Був тільки він та кейгу.

Нейтан згадав усі свої тренування, всі спаринги, де щоразу програвав Гері. Зараз же той факт, що він захищав їх двох, здався хлопцеві кумедним. Він орудував мечем, зовсім не замислюючись про техніку, ніби тілом керував хтось інший, захопивши контроль над руками та ногами. Подвійна доза стимулятора зробила його бездушним, але надто запеклим. Швидким, влучним та безжальним. Він різав усе, що траплялося під лезо клинка, зупинившись тільки в той момент, коли кейгу впав на підлогу, а його голова відкотилася убік.

- Бачив, як я його? - Нейтан обернувся, сподіваючись побачити захоплення в очах Гері, але його погляд був порожнім. 

Хлопець засміявся, бо Гері, як завжди, не хотів визнавати його досконалості. Він завжди був таким. Завжди трохи гордовитий, бо знав, що був сильніший і спритніший. Завжди вигравав, а в рідкісні моменти програшу жартував і говорив про те, що просто піддавався. 

Нейтан кілька разів моргнув, розуміючи, що весь цей час говорив із трупом. А потім заплакав, ледве стримуючи потік емоцій. Він на деякий час втратив свідомість, а потом підвівся і знову підняв Гері над землею, переступаючи через труп кейгу і прямуючи вперед.

Він блукав одноманітними коридорами і врешті решт натрапив на чергову купу трупів, і кейгу, що сидів поруч, насолоджуючись людськими нутрощами. Цього разу сутичка була надто короткою, і Нейтан мало що пам'ятав про це. Він просто тримав у руці клинок, а той ніби сам знав, що йому робити, у кілька помахів підбираючись до шиї і відокремлюючи голову від плечей. 

Слідом за ним Нейтан зустрів ще кількох агресивних кейгу. Вони не були особливо небезпечними, але виглядали по-справжньому жахливо. Лікарняні білі піжами робили їх безликими, а понівечені величезними ротами їхні обличчя були надто схожими один на одного. У якийсь момент Нейтану навіть здалося, що він бореться з одним і тим самим кейгу по колу. Ось він завертає за черговий кут і натикається на монстра, опускає тіло Гері на підлогу і кидається в бій.

Все це було схоже на замкнене коло. Наче хлопець потрапив у пекло і тепер був змушений знову і знову переживати своє покарання. Коридори здавалися нескінченними, а за зачиненими дверима в камерах все ще були замкнені кейгу.

Все зациклилося для Нейтана, і він втратив рахунок часу. Тому, коли великі залізні двері опинилися перед очима, спочатку хлопець подумав, що це був міраж. Він протер очі від поту та крові, але залізні двері з великою вм'ятиною прямо посередині і справді були перед ним.

Нейтан зрештою зробив коло і повернувся до того, з чого все почалося. Він не зміг стримати стогін, розуміючи, що знову опинився в безвиході. У нього не було смарт-карти, щоб відчинити двері, і він гадки не мав, де втратив її. Виходу з пекла не існувало, і в цей момент сили покинули Нейтана. 

Він підійшов трохи ближче до дверей, опускаючи Гері і притискаючись до прохолодних сірих стін, повільно осідаючи на підлогу. В пам’яті миготіли якісь плани, але тепер вони здавалися чимось віддаленим і нездійсненним. Усі минулі мрії тепер були дурними та несерйозними, з огляду на те, через що він пройшов.

Нейтан оглянув зачинені двері в камери, за якими, швидше за все, були замкнені кейгу, але в нього майже не залишилося сил. Він витяг ноги вперед, розглядаючи глибокий поріз на правій нозі трохи нижче коліна і дивуючись тому, як зміг пройти так багато з такою раною. Десь віддалено він відчував, як болить його спина і крутить живіт з голоду. У його тілі все ще вирував стимулятор, але стопи болісно пульсували в черевиках.

- Ми знову одні, - ледь чутно прошепотів Нейтан, повертаючи голову до Гері, але цього разу не чекаючи на відповідь.

Нейтан відчував, що повільно втрачає свідомість. Йому ставало дедалі гірше: біль посилювався, бо допомога стимулятора поступово розвіювалася. Хлопець майже нічого не бачив і в якийсь момент втратив слух, тепер навіть не чуючи свого дихання. Він намагався продовжувати дихати, але сил, щоб знову піднятися, більше не залишилося. 

І в результаті Нейтан здався, наприкінці думаючи лише про те, що не зміг виконати жодної обіцянки.