Раді Вас бачити!

Далтон не поспішаючи переступав з ноги на ногу, легко пробираючись між групами знайомих людей. Він не вітався першим, тому що кожен на його шляху поспішав виявити ініціативу, киваючи головою, простягаючи руку для рукостискання або ж промовляючи: «Містере Стенфорд», ще до того, як Далтон узагалі дивився на них. Його висока постать була видна здалеку, а велика кількість кольорових нашивок привертала увагу й викликала повагу. Колишній керівник ОПІК і чинний радник голови Ради - Далтон Стенфорд був надто впливовою фігурою не лише всередині КейДі, а й у колі Правлячої партії. Під час Повстання кейгу двадцять років тому він провів кілька вдалих наземних операцій, і деякі з них досі розбирали у стінах військових навчальних закладів як приклад вдалої стратегії та командної роботи.

- Мій любий головний раднику, - коли до нього знову звернулися, Далтон повільно повернув голову й нарешті зупинився.

Він розправив плечі, тим самим відвойовуючи собі ще більше місця в доволі щільному людському колі, й, опинившись навпроти Мартина Оддалена, ледь помітно вклонився, вперше за увесь вечір схиляючись перед кимось.

- Я думав, що ви вирішили не приходити. Офіційна частина вже закінчилася, - голова Ради стояв просто навпроти Далтона, тримаючи в руках наповнений келих так, наче той зовсім нічого не важив. Послаблений вузол його краватки контрастував із причепуреним вбранням інших гостей. Але кому, як не голові Ради, поводитися так невимушено?

Далтон професійно стримав усмішку, бо Мартін ніколи не був прихильником строгого вбрання, а «робочі удавки», як він називав краватки, злітали з його шиї щойно закінчувалися ділові зустрічі. Була б його воля, думав Стенфорд, то голова Ради замість вишуканих костюмів носив би на роботі джинси та безформний светр.

- Так, прошу пробачити нас за запізнення. Ми потрапили в затор неподалік нової конференц-зали, - Далтон легко схилив голову, ніби ще раз вибачаючись, а його промова була такою урочистою, ніби він виступав у тій самій конференц-залі перед усіма відділами КейДі.

- О, так ви сьогодні не самі, - Мартін пожвавішав, зовсім не поділяючи помпезних промов та етичних формальностей. Він ступив убік, намагаючись зазирнути за спину містера Стенфорда, і група його співрозмовників розступилася ще більше, дозволяючи юнакові вийти вперед.

- Так, я сьогодні з підтримкою. Це мій онук - Нейтан Стенфорд, - Далтон поклав руку на плече юнака, поки той мовчки вітався з усіма легкими кивками голови. Він бачив, з яким інтересом група людей розглядала його, і почувався наче новий експонат, виставлений на загальний огляд.

Він трохи нервував, бо ідея дідуся удвох відвідати планову зустріч вищих чинів КейДі застала його зненацька. Ще дві години тому він повернувся додому з тренування, а зараз опинився в центрі уваги найвищих керівників корпорації. Дізнайся про це хтось із його кадетської групи - Нейтана таврували б «вискочкою» до кінця століть.

- То це ваш перший вихід у світ? - віджартувався Мартін, тепер звертаючись безпосередньо до Нейтана, і подібне висловлювання чомусь змусило решту людей посміятися.

Усе це було схоже на якусь сцену зі стереотипної театральної постановки, демонструючи в усіх барвах порядки минулих років. Мартін, будучи ключовою фігурою, вимовляв надто очевидні речі, а його почет покірно реагував на кожен жарт. Нейтан бачив ці натягнуті посмішки й дивні погляди, ніби всіх навколо дратувала поява нового гостя, бо тепер увага голови Ради належала йому, хоч і на кілька хвилин.

- Це його перший офіційний захід, - так само жартівливо продовжив Далтон, переймаючи ініціативу в розмові на себе.

Він знову навіщось схилив голову, і Нейтана несвідомо зачепила ця сцена. Бачити, як зазвичай непохитний дід схиляє голову перед кимось іншим, було незвично й навіть трохи ніяково. А ще він не розумів, що Далтон вкладав у цей жест - повагу до вищого керівництва чи бажання не дозволити оточенню перемикати увагу на когось, окрім нього самого.

- Він закінчує військову академію й ось-ось розпочне перший етап стажування. Тож я подумав, що зараз найкращий момент, аби представити хлопця вищим чинам КейДі.

На хвилину всі навколо затамували подих, наче оцінювали статус Нейтана, приміряли його до власного й робили якісь висновки. І сам хлопець чомусь напружився, можливо, тому що промова Далтона була надто урочистою. Він говорив про свого онука так, ніби той уже отримав постійний контракт в ОПІК.

- Я щоразу дивуюся тому, наскільки дім Стенфордів відданий КейДі, - Мартін посміхнувся, перериваючи затягнуту паузу, що утворилася поки робив довгий ковток зі свого келиха. - Стільки поколінь твоєї родини служить корпорації, хлопче. Ти маєш пишатися.

- Так точно, - швидко відповів Нейтан, змушуючи всіх на чолі з головою КейДі засміятися. Загальний сміх звучав карикатурно й неприродно, але Мартін щиро вважав відповідь смішною, на мить прикривши очі й похитавши головою.

- Ти диви, який поважний, - Мартін зробив ще один крок уперед, легко поплескавши новобранця по спині, наче вони вже були приятелями, а прірва в посадах зовсім не мала для нього жодного значення.

Нейтан миттю згадав усе, що знав про Мартина Оддалена. Про його легкий характер і сталеву витримку. Про те, що він став наймолодшим військовим, який обійняв посаду голови Ради. А ще про те, що саме він обійшов Далтона Стенфорда в боротьбі за головне місце в корпорації.

- Давайте вип'ємо, - Мартін витримав ще одну недовгу паузу, і чомусь Нейтан подумав, що чоловік прочитав його думки. На його обличчі з'явилася нова доброзичлива посмішка, але одна фраза чомусь прозвучала майже як наказ. Він дочекався, поки всі в його оточенні обзаведуться напоями, розправив плечі й урочисто підняв келих над головою, наче та величезна статуя Духа Єдності на лівому березі Каруса, що тримала над собою чашу з вогнем.

- Вип'ємо за новобранця в нашому колі, - чоловік знову глянув на юнака. - Ласкаво просимо до КейДі, хлопче. Упевнений, ми ще не раз почуємо про твої успіхи.

Це не звучало як глузування, але Нейтан сприйняв цю фразу як виклик.

Він спостерігав за високою постаттю містера Оддалена, одягненого в темний костюм із незвичайним піджаком на запах, пошитим за зразком робочої форми КейДі. Він носив прямокутні окуляри в ледь помітній світлій оправі, і Нейтан дивувався, як Мартін свого часу зміг стати військовим зі своїм поганим зором. Його обличчя здавалося доброзичливим через дрібні зморшки навколо очей і вічно підняті куточки губ. Він був майстерним оратором, поважним військовим і безумовним лідером.

- Сподіваюся, ви добре проведете тут час, Нейтане. А ви, Далтоне, відпочивайте. Сьогодні ніякої роботи. - Мартін підморгнув юнакові, кивнувши йому головою, ніби вкладав у цей жест якийсь прихований зміст, а потім глянув на свого радника, обмінюючись і з ним такими ж неоднозначними кивками. - І так, на чому ми зупинилися? - зробивши ще один ковток, голова КейДі переключився на інших гостей, потираючи бороду на підборідді.

Тоді Далтон поплескав онука по плечу, що слугувало своєрідним знаком - тут їхня роль була зіграна.

- Ходімо, треба особисто представити тебе іншим.

Нейтан підкорився, востаннє оглядаючи групу людей, які дивилися в рот Мартіну. Усі вони не мали достатнього рангу - він зрозумів це, бо Далтон не назвав більше жодного імені, розвертаючись, щоб піти. І така поведінка, як ніщо інше, вказувала на ставлення радника до подібних посіпак.

Стенфорд-старший продовжував свій шлях, наче велике танкерне судно в океані, легко розчищаючи собі дорогу однією своєю появою. Нейтан на його тлі відчував себе маленькою, незначущою рибкою, на яку звертали увагу тільки через наявність сильного соратника поруч. Хлопець поводився тихіше, ніж зазвичай, просто збоку спостерігаючи та дивуючись тому, що навіть у вищих колах корпорації були свої групи і, очевидно, кожен знав своє місце в цій ієрархії.

Зовсім незначущі мовчки кидали погляди на Далтона, хтось більш-менш при владі підставляв йому руку для потиску, але ніхто не наважувався зупинити його та втягнути до своєї групи, як це зробив Мартін Оддален. Нейтан легко виокремлював із потоку чужих розмов ім'я свого дідуся і, на диво, своє власне ім'я. Але не озирався на всі боки, не шукав тих, хто тихенько перешіптувався, тільки тому, що сам Далтон цього не робив. А хлопець як ніколи хотів бути схожим на нього, бути таким самим незворушним і авторитетним.

Їхня пара пройшла ще кілька груп, що жваво розмовляли, зупиняючись лише на мить, щоб привітатися, але нікого з тих людей Нейтан так і не запам'ятав. Чомусь усі гості зливалися в нього перед очима. Чоловіки у стандартних костюмах, а жінки - у вечірніх сукнях. Усі вони зливалися в єдиний потік, тому, коли перед ними виник чоловік у військовій формі, Нейтан ніби прийшов до тями.

Вольєн Парадді - голова управління безпеки корпорації - був тим, кого Далтон шукав увесь цей час. Він спинився на кілька секунд, а коли Вольєн його побачив, нарешті зупинився остаточно.

Голова управління безпеки виявився нижчим за Оддалена, але в його кремезній фігурі відчувалася важка, майже ведмежа сила. Він нагадував Нейтану саме ведмедя, бо його постать починалася з доволі вузьких плечей, розширювалася в районі живота і ставала ще ширшою в стегнах. Чоловік, очевидно, витратив чимало часу, намагаючись приборкати жорстке коричневе волосся на голові, а половину його обличчя вкривала густа борода. Накладки піджака намагалися розширити плечі, щоб надати фігурі квадратної форми, але збоку це виглядало надто карикатурно. Пильний погляд цього чоловіка змусив Нейтана мимоволі випрямити спину ще сильніше. Перед ним стояв той, хто тримав у кулаці весь оборонний штат КейДі. ОПІК, підрозділи військової підтримки, служба безпеки та порядку, відділ військового планування та інвестицій - усі вони безпосередньо чи опосередковано підпорядковувалися голові управління.

- Містере Парадді, - чемно мовив Далтон, заставши голову управління безпеки майже в самому кутку біля довгих столів із закусками. Він якраз клав до своєї тарілки третю порцію м'ясної нарізки, коли побачив Далтона.

- Як чемно, Стенфорде. З якого часу ти... - чоловік відвів погляд від столів із їжею, проціджуючи першу фразу крізь зуби, але так і не закінчив її, тому що його погляд упав на Нейтана.

Далтон ніби на підтримку знову поклав руку на плече онука, легко киваючи головою.

- Нейтан Стенфорд, мій онук та майбутній співробітник ОПІК.

Дідусь сказав це так упевнено, ніби майбутнє Нейтана вже було вирішене наперед, але насправді йому ще треба було пройти три етапи стажування і лише потім відбір до особливого відділу для подальшої роботи.

- О, Стенфорд-молодший, - у голосі Вольєна не було й краплі веселощів, як у промові Мартіна, і нічого урочистого, як у Далтона. Натомість він звучав так, ніби його відірвали від важливої військової справи. - Я чув про вас. То ви і є наше майбутнє?

Нейтан осікся, не розуміючи, чому Вольєн каже це. Він раптом згадав слова Мартіна про його «майбутні успіхи» і коротко глянув на дідуся, намагаючись зрозуміти, чи приклав той до цього руку. Зрештою Нейтан мовчки потиснув долоню містера Парадді, відчуваючи, як чоловік вклав усю силу у свій потиск, щоб вразити юнака.

- Такий самий мовчазний, як і ти, Далтоне, - посміхнувся Вольєн, коли Нейтан забув йому відповісти. Він був надто занурений у свої думки, розмірковуючи над тим, що почув, але нова фраза повернула хлопця в реальність. - Я вже чув, як малого посвятили в наші ряди. І не шкода тобі, Стенфорде, кидати юнака в це болото?

Вольєн говорив надто розв'язно, зовсім не дотримуючись правил або норм етикету. Але, дивлячись на Далтона, Нейтан розумів, що голова управління безпеки міг собі це дозволити. Він розстебнув кілька ґудзиків на своїй парадній військовій формі і закотив рукави, щоб вони не заважали йому тримати тарілку з їжею та келих із напоєм. Як і голова Ради, цей чоловік дозволяв собі те, про що інші навіть не наважувалися думати.

- Треба ж колись починати, - Далтон більше не стримував посмішки, і тоді хлопець зрозумів, що Вольєн був ближчим до Стенфордів, ніж Мартін Оддален. Панібратське спілкування між цими чоловіками було чимось на кшталт визнання авторитету один одного, тому і Нейтан мимоволі проникся образом Вольєна. Насамперед тому, що він був одним із небагатьох, хто не тушувався і не підлабузнювався.

- Тоді тобі треба познайомитися з Лукасом, Нейтане. Лукас Сайфер зараз очолює ОПІК, - швидко пояснив чоловік, легко штовхаючи юнака ліктем. Він посміявся, коли той від несподіванки здригнувся, а потім засунув до рота одразу дві сирні канапки. - Лукас точно буде присутнім під час щорічного відбору стажерів. Зайвий знайомий ніколи не зашкодить, чи не так? - чоловічий сміх вибухнув, ніби грім, але заглушився в потоці інших голосів, не привертаючи загальної уваги. - Я взагалі не розумію, навіщо він завжди витрачає час на новобранців, але моїх наказів він не слухає, - наступне речення прозвучало так, ніби Вольєн випадково озвучив власні думки, бо заговорив тихіше. - Стенфорде... старший, - доповнив чоловік з усмішкою, - цей нахаба слухається тебе краще. Скажи йому займатися роботою собі до снаги.

- Я і сам брав участь у наймі стажерів. Це мотивує молодь, як ніщо інше, - промовив Далтон таким тоном, що Нейтану стало не по собі, а ось Вольєн лише знову посміхнувся, закидаючи до рота нову порцію їжі.

- Тобі, мабуть, складно живеться з таким поважним паном, - зовсім неочікувано голова безпеки знову заговорив до Нейтана, хлопаючи його по спині сильніше, ніж належало. Нейтан від несподіванки нахилився вперед, але швидко взяв себе в руки.

- Я гадаю, дідусь має рацію... тобто, - він глянув на Далтона, помічаючи його зверхній погляд, а потім коротко відкашлявся в кулак, заговоривши більш упевнено. - Думаю, головний радник має рацію.

- Ну ти диви, - ще гучніше вигукнув Вольєн, а потім засміявся так голосно, що люди навколо повернули голови до їхньої трійки. - Ви, Стенфорди, такі непохитні, коли мова заходить про вашу родину. Пам'ятаю, як уперше зустрів твого батька. Той віддав мені честь, а на всі мої спроби пожартувати над вашим старим не промовив і слова. Почуття гумору у твоїх спадкоємців, Стенфорде, таке ж хрінове, як і в тебе.

- Я лише намагався бути ввічливим, - вставив Нейтан, на що Вольєн на хвилину замислився, пережовуючи нову канапку, а потім знову вдарив хлопця по спині.

- Та годі, хлопче. Я ж жартую. Здається, я знайшов єдине слабке місце Стенфордів. Жарти - то не для вас.

- Ну все, годі з нього посвяти, - Далтон втрутився в розмову саме в той момент, коли Нейтан уже не розумів, що робити.

Хоча Вольєн і називав усі свої фрази жартами, але було в них щось неоднозначне. Наче кожне речення було водночас і жартом, і їдкою правдою.

У звичайному житті Нейтан не раз стикався з такими висловами. Його одногрупник Морган нерідко говорив щось подібне, і Нейтан ніколи не звертав уваги на це та не відповідав на подібні випади у свій бік. Але як поводитися з кимось на кшталт Вольєна Парадді, юнак не розумів. Йому було легко з тими, хто, за відчуттями, був менш значущим, не його рівня, але Вольєн був тим, хто перевищував Нейтана в рази.

Хлопець подивився на Далтона, намагаючись зрозуміти, чи все він робив правильно, а потім перевів погляд на їхнього співрозмовника.

- Святі небеса, сподіваюся, ти не образився, хлопче? Це лише жарти старого сімейного друга, - здалося, наче й Вольєн міг читати думки, бо він знову порушив мовчання. - Тобі треба навчитися розрізняти друзів поміж ворогів. А я неодмінно буду тобі другом, - чоловік підморгнув хлопцеві, розпливаючись у люб'язній усмішці, а потім кивнув Далтону, наче питав, чи все сказав правильно.

- Нейтане, піди візьми нам пару келихів із того столу. Мені треба дещо сказати старому сімейному другу.

Насправді Нейтан був радий цьому проханню Далтона, бо йому потрібна була невеличка передишка. Він знову занурився у вихор чужих розмов та тостів, але цього разу пробиратися крізь натовп йому було не так легко. Він то й діло випадково зачіпав когось, вибачаючись та продовжуючи шлях, але не отримуючи жодних вибачень навзаєм. Одного разу офіціант узагалі пройшов повз нього, наче й не помітив, але потім Нейтан зрозумів, що той спеціально промайнув повз, бо його покликала до себе група жінок з надто великими та яскравими прикрасами на оголених грудях.

Тепер без впливового супутника Нейтан став непомітним, злившись із безбарвною частиною посіпак, які групками чіплялися до більш впізнаваних людей, наче риби-прилипали, що живуть лише за рахунок паразитування на сильніших особинах. Він бачив, як вони дивилися на всі боки, наче шукали нову здобич, і щось глибоко всередині нього скрутилося в напружену грудку від розуміння, що всі гості дивляться крізь нього. Вони не бачать його, тому що прямо зараз Нейтан - лише сіра тінь впливового Далтона.

Це відкриття так сильно зачепило хлопця, що він чи не вперше в житті відчув щось на кшталт ревнощів. Він завжди рівнявся на дідуся, але в той момент його почуття трансформувалися і з поваги перейшли в іншу площину. Тепер він прагнув ще більшого, а його амбіції зросли.

Усі ці відчуття згасли так само швидко, як і з'явилися, бо Нейтан ніколи не прагнув слави або визнання. Він хотів бути першим, найсильнішим, найрозумнішим, найкращим, але не для того, щоб інші ним захоплювалися. Власну перевагу він хотів використати на благо оточуючих, а не для задоволення власного его. Тому швидко позбувся дивних егоїстичних бажань, нагадуючи собі, навіщо він узагалі прийшов сюди. Хлопець проаналізував свою поведінку й доволі швидко переналаштувався, розуміючи, що поводився наче зляканий величними посадами юнак.

Повертався Нейтан уже трохи інакше. Тримаючи в руках два келихи, він ішов неспішно, як робив це завжди. Пробирався між групами людей, більше не дивлячись на них, легко оминаючи тих, кого раніше міг зачепити, і більше не вибачаючись, коли хтось траплявся на його шляху.

- Ця мегера у спідниці випила всі мої соки на минулому засіданні. Вона має намір прибрати до рук усі військові фонди, щоб перенаправити їх у свої відділи. Ти також чув про це? - це було першим, що Нейтан почув, зупинившись біля Вольєна та Далтона.

Вони все так само стояли осторонь біля столів з їжею. Дідусь слухав причитання, дивлячись кудись убік, а Вольєн жував солодкі еклери. Побачивши хлопця, він вмить змінився в обличчі, стискаючи губи й примружуючи очі так, наче сонце сліпило йому просто в обличчя.

- Так, здається, я чув щось подібне, - Далтон задумливо похитав головою, кидаючи швидкий погляд на Нейтана, а той швидко відвернувся, вдаючи, що подібні розмови його не цікавлять. До цього він віддав їм келихи й відійшов на пару кроків убік, без слів розуміючи, що прийшов надто швидко.

- Як завжди, ця лихачка діє нишком, - ще тихіше промовив Вольєн, але Нейтан усе одно його почув. - Вона втратила голову після того, як набрав чинності новий наказ про розподіл військового навантаження. Якщо мої хлопці більше не захищають її мавп із мензурками, це не означає, що вона може забрати всі мої гроші. Чорта з два. Ніколи дурна біологія не буде важливішою за воєнку, - чоловік розкидався словами занадто різко, а його шепіт звучав, як шипіння отруйного пітона. - Тільки подумай, Далтоне, до чого ми дійшли за останні кілька років? Партія стискає КейДі все сильніше й диктує мені, що робити. Вони відправляють своїх людей на охорону наших структур, дають до рук зброю першому-ліпшому, - Вольєн вилаявся надто непристойно, запиваючи залишки лайливих слів, які явно все ще крутилися в нього на язиці. - Вона все частіше ходить на приватні зустрічі з Мартіном. Ти щось чув про це? Щоб її... Ну нічого, подивимося, що ці мавпи з пістолетами робитимуть, якщо моя оборонка впаде.

Вимовивши останні кілька речень на одному диханні, голова безпеки нарешті замовк, а Далтон усе ще так само дивився кудись удалечінь, ніби взагалі не слухав емоційну тираду. Нейтан підглядав за дідусем краєм ока, до кінця не розібравши, про що взагалі йшла мова. Але йому подобалося те, як статно він виглядав на тлі спітнілого та розгніваного власною промовою містера Парадді. Далтон Стенфорд, як завжди, тримав обличчя, не виказуючи жодної емоції, приховуючи власні думки за незворушною маскою.

- Мені потрібна твоя допомога, Стенфорде. Дехто вийшов на мене... з дуже цікавою пропозицією.

- Добре, ми обговоримо це пізніше, - ніби знаючи, що Нейтан був свідком їхньої розмови, Далтон швидко її завершив, і Вольєн, на диво, послухався, ніби сприйняв фразу старшого товариша як наказ. - Я маю представити Нейтана ще кільком людям. А тобі треба заспокоїтися та випити. Ми поговоримо про твої справи в моєму кабінеті завтра.

- Звичайно, звичайно, - Вольєн відразу змінився в обличчі, ніби тільки зараз зрозумів, що його гнівну тираду міг почути не лише Далтон. Він глянув на Нейтана, швидко оглядаючи його високу постать, а потім навіщось засміявся, ніби йому треба було зробити це, щоб розрядити напружену атмосферу. - Ну що, хлопче, ти готовий до наступного повчального раунду? - чоловік підняв свій келих, наче промовляв тост, а потім випив усе, що в ньому залишалося. - Знайди мене, якщо тобі потрібна буде якась допомога. Двері мого кабінету завжди відчинені для будь-якого зі Стенфордів, - його очі вже бігали по столах у пошуках чогось смачненького, але відійти убік він чомусь не наважувався. Наче чекав ще одного наказу з боку радника.

І на його радість Далтон покрокував уперед, знову вливаючись у потік людських тіл, але цього разу Нейтан ішов поруч. Він не хотів знову плестися десь позаду, але все одно трохи відставав, бо не знав, кого примітив Стенфорд-старший цього разу.

Але не встигли вони й кількох кроків ступити, як їм довелося знову зупинитися, бо Сієна Рінго постала перед ними. Вона виникла нізвідки, наче фокусник, який з'являється в найневідповідніший момент. І через таку появу Нейтанові довелося здати назад, знову опиняючись за спиною Далтона.

Нейтан бачив Сієну Рінго в численних рекламних кампаніях, у яких глава досліджень і розробок просувала в маси думку про безпечну вакцинацію для людей із вірусом. І, якщо хлопець усе правильно розумів, саме вона була тією самою мегерою у спідниці. Ця жінка була обличчям КейДі, коли йшлося про медицину та контроль за поширенням вірусу. Саме вона керувала «мавпами з мензурками».

- Містере Стенфорде, - голос Сієни завжди здавався Нейтанові надто оксамитовим і тягучим, схожим на солодку каву з молоком, один ковток якої огортає горло і водночас бадьорить внутрішні органи. - Я вже й не чекала на вас тут зустріти.

- Ми потрапили в затор, - спокійно почав Далтон, знову висуваючи Нейтана трохи вперед, і тоді дивний запах Сієни окутав хлопця з усіх боків. Від неї пахло чимось специфічним - дорогим, стерильно чистим парфумом, який залишав на язиці ледь помітний, майже хімічний присмак гіркоти.

- Я тут зі своїм онуком. Нейтан Стенфорд.

Цього разу фраза дідуся звучала як своєрідний сигнал: «Я не один, тож добирайте слова, які збираєтеся сказати». І Сієна легко зчитала цей посил, розпливаючись у награній посмішці.

- Ласкаво просимо, Нейтане, - вона промовила його ім'я так, що по тілу хлопця пробігли мурашки. І він зрозумів, що дійсно потрапив до нового раунду протистояння.

Поки жінка розтягувала губи в посмішці, юнак міг роздивитися її краще. Її чорне довге волосся, як завжди, було розпущене й спадало на плечі, підкреслюючи світлу шкіру та темні очі. У неї було занадто худе обличчя зі впалими щоками й гострим підборіддям, а тонка шия навряд чи була товстіша за зап'ястя старшого Стенфорда. Сієна чомусь нагадала Нейтанові його матір, з її довгими руками та тонкими пальцями. Її квадратні нігті були пофарбовані в темний колір, а кілька масивних перстнів лише підкреслювали, якими кістлявими були пальці.

- Ми зможемо поговорити трохи пізніше, містере Стенфорде? Наодинці, - фраза, сповнена терпіння й стриманості, вразила Нейтана.

Ця жінка зневажала його дідуся. Це читалося в її примруженому погляді й у тому, як вона вимовляла його прізвище. Але, попри все невдоволення, Сієна намагалася виглядати чемно, складаючи руки разом, як ведуча прогнозу погоди, що стоїть перед кількома камерами.

- Я збираюся запропонувати кілька нововведень щодо розподілу фондів. Хочу дізнатися вашу думку до того, як про це почує голова Ради.

Нейтан глянув на дідуся, який зберігав один і той самий вираз обличчя - спокійний і навіть трохи незацікавлений. Одна маска на всі випадки життя.

- Безперечно, але мені треба познайомити Нейтана з главою ОПІК, - розмірено сказав Далтон, а Сієна ще сильніше примружилася, розтягуючи губи в змучено-дружній посмішці.

- Звичайно. Я бачила містера Сайфера біля шоколадного фонтану. Усі ми знаємо, який він ласий до солодкого, - вона знову посміхнулася, цього разу оголюючи рівний ряд зубів, але Нейтанові ця посмішка нагадала оскал загнаної в куток лисиці. Подібно до хижачки, Сієна Рінго спритно розвернулася на підборах, легко відкинувши волосся вбік, і сховалася в натовпі ще до того, як хтось зміг промовити хоч слово.

- Ого, - ледь чутно прошепотів Нейтан, чомусь зачеплений побаченим. - Вона була… не дуже доброзичливою.

- Ще б пак, - з легким смішком відповів Далтон. - Сьогодні, правду кажучи, вона доброзичливіша, ніж зазвичай. Напевно, твоє личко її потішило. Усі ми знаємо, що Сієна ласа на молодих хлопців.

Нейтан скривився, коли дідусь закінчив, використовуючи останню фразу жінки проти неї.

- Ідемо, треба зрештою представити тебе Лукасу.

Тепер вони прямували до протилежного кінця зали. Далтон знову йшов попереду, а Нейтан слідував за ним по п'ятах. Йому подобалося спостерігати за тим, як змінювалися вирази облич тих, хто зустрічав Далтона поглядом. Хтось дивився на нього лише секунду, але навіть у цьому короткому уривку можна було помітити багато чого: повагу, заздрість чи зневагу. Не всі ставилися до головного радника доброзичливо, але він був близький із Мартіном Оддаленом, а отже, мав майже прямий звʼязок з Радою. Ця позиція давала йому перевагу майже над усіма, хто був у цій залі.

- Хіба це не вважатиметься шахрайством? Знайомство до відбору, - в якийсь момент запитав Нейтан. Вони були лише за кілька метрів від столу з шоколадним фонтаном, коли його думки були озвучені.

Ці думки виникли в нього в той момент, коли він знову згадав дивні фрази Мартіна та Вольєна про власне майбутнє. 

- Не бачу нічого поганого в цьому, - не дивлячись на вала ні слова, Далтон трохи сповільнився, дивлячись на онука через плече. Але навіть якби Нейтан став категоричним, містер Стенфорд збирався досягти своєї мети цього вечора. - Уже передумав скористатися перевагою сім'ї?

- Ні, точніше... - Нейтан зупинився, легко зачіпаючи плечем когось із гостей і механічно вибачаючись, хоча до цього намагався нікого не помічати. Він потер плече, швидко оглянувся на всі боки, а потім підійшов до Далтона так, щоб ніхто інший не зміг почути подальшу розмову. - Ти так відкрито говориш про мою долю в ОПІК, але поки що нічого не відомо. Я хочу налагодити зв'язки, але це не означає, що я тут, щоб просити місце в ОПІК.

Далтон на мить прикрив очі, склав руки за спиною, а потім протяжно видихнув і зрештою похитав головою.

- Нейтане, при всьому бажанні я не зміг би випросити для тебе це місце. Туди не беруть будь-кого тільки тому, що в них є зв'язки. Співробітники ОПІК щодня наражають себе на небезпеку, і в їхніх лавах немає місця дилетантам. Тож не хвилюйся: ти потрапиш туди тому, що гідний, а не тому, що носиш моє прізвище, - чоловік знову зітхнув, а потім поклав руку на плече хлопця, що цього вечора слугувало чимось на кшталт підтримки, яку дідусь намагався надати. - Моя участь у твоїй долі буде навряд чи значною.

- Але ти допоміг перевестися до ОПІК батькові?

- Так, це правда. Він би й сам потрапив туди рано чи пізно. Твій батько також гідний, він багато зробив для того, щоб стати тим, ким він є. Але його амбіції набагато слабші, ніж наші з тобою, - Далтон широко посміхнувся, легко стискаючи плече Нейтана. Такі слова підкріплювали впевненість хлопця, але водночас ще більше обвішували його тягарем відповідальності. Їхнє прізвище з кожним днем ставало дедалі більшою ношею, яку Нейтан мав нести. - Ідемо. Я представлю тебе, а далі все у твоїх руках. Як бачиш, навіть на таких зустрічах мені доводиться працювати.

- Не думав, що на тебе такий попит, - це було жартом, і дідусь оцінив його, киваючи головою й видавлюючи з горла приглушений сміх. Він раптом змінився. Його обличчя вкрилося зморшками через посмішку, а Нейтан на кілька секунд зміг розслабитися, усміхаючись у відповідь.

- Так, роль радника голови Ради - справа нелегка.

- Але бути головою краще? - уточнив хлопець без жодного натяку на шпильку. Йому справді було цікаво, що думав Далтон із цього приводу, але відповідь відобразилася на його обличчі ще до того, як була озвучена.

- Дивлячись для кого. Я - на своєму місці, - коротка відповідь була надто рішучою, тому Нейтан більше не ставив жодних запитань. 

Вони знову рушили вперед після короткої зупинки, і вже за кілька хвилин Нейтан стояв віч-на-віч із Лукасом Сайфером - главою ОПІК.

Лукас був у верхівці списку людей, на яких Нейтан хотів бути схожим. Спочатку, звичайно, йшов Далтон Стенфорд, потім Лукас Сайфер і, можливо, після нього містер Парадді та Мартін Оддален. Ще туди входили міністр оборони та головнокомандувач партійної армії. Незважаючи на те, що вони обіймали керівні посади в Правлячій партії, в очах Нейтана вони все одно були заслуженими військовими.

Лукас Сайфер був легендою хоча б тому, що обіймав посаду глави ОПІК уже десять років поспіль - рівно з того моменту, як цей пост залишив Далтон Стенфорд. Сам Далтон на той момент уже служив в ОПІК тридцять років і прагнув обійняти посаду голови Ради, але його опонентом став Мартін Оддален, який тоді був головою управління безпеки. І зрештою Мартін став головою Ради, особисто попросивши Далтона стати його радником. Вольєн, який до всіх цих змін обіймав посаду голови військової підтримки, зайняв пост голови управління безпеки. А Лукас Сайфер за протекцією новоспеченого радника став главою ОПІК.

Нейтан поринув у свої думки, щодо ієрархічної будови КейДі, але прийшов до тями, коли Далтон заговорим з кимось перший. Він легко торкнувся плеча містера Сайфера, відволікаючи його від розмови й змушуючи відійти вбік. Усі в колі замовкли, щойно на горизонті з'явилася постать головного радника, і повернулися до розмов лише тоді, коли Далтон відійшов на безпечну відстань.

- Вітаю, - Стенфорд старший простягнув руку, і Лукас на мить застиг, бо в одній руці тримав глибоку тарілку з фруктами у шоколаді, а в іншій одноразову вилку з двома зубцями. Але чоловік швидко оговтався і потиснув руку радника, витримуючи його важкий погляд. - Знайти вас тут виявилося не так уже й легко.

- Тут дуже багато людей. Легко загубитися в натовпі, якщо хочеш уникнути зустрічі, - фраза Лукаса здалася Нейтанові не надто вдалим жартом, який прозвучав досить неоднозначно. Начебто саме вони були тими людьми, яких він намагався уникнути. - Радий зустрічі, містере Стенфорде, - одразу додав чоловік, щоб пом'якшити свої слова, а потім глянув на коло знайомих, котрих залишив через появу Далтона. 

Містер Стенфор також помітив цей погляд і зрештою посміхнувся, а потім зробив крок убік, збираючись вкотре представити свого поплічника.

- Я не займу багато вашого часу, Лукасе. Лише хотів представити вас моєму онуку.

Містер Сайфер якось дивно звів брови, ніби фраза «представити вас» підняла Нейтана вище за Лукаса. Але якою б не була його справжня реакція, чоловік швидко зорієнтувався й м'яко посміхнувся, цього разу першим простягаючи руку для рукостискання.

- Нейтан Стенфорд, - промовив Далтон, спостерігаючи за обміном рукостисканнями. - До речі, Нейтан має намір стати частиною вашого відділу.

- Щоправда? - Лукас усміхнувся, ніби ця заява була надто самовпевненою, і юнак на мить відчув себе розчавленим. Але майже відразу ж він узяв себе в руки, розуміючи, що має перейняти ініціативу та взяти цю розмову під контроль.

- Насправді, я розглядаю різні варіанти, - швидко додав хлопець, привертаючи увагу і Лукаса, і свого дідуся. Стенфорд старший ніби не очікував, що онук заговорить чи скаже саме цю фразу, але зрештою усміхнувся, розуміючи, що це своєрідний знак - йому слід було відступити. - Моє навчання у військовій академії майже закінчено, а стажування проходять у три етапи, у трьох різних відділах, тож я все ще розглядаю варіанти, - Нейтан намагався звучати впевнено й водночас спокійно, показуючи, що його служба в ОПІК важливіша для відділу, ніж для нього самого. Це була хороша стратегія, якою Нейтан користувався не раз. Він знав, що був найкращим, майже найкращим, але в будь-якому разі ця тактика завжди спрацьовувала. Тепер же він чекав хід у відповідь, щоб зрозуміти, як голова відділу реагуватиме на щось подібне.

- Ви знаєте собі ціну, це похвально, - Лукас зайшов здалеку, розтягуючи момент істини, наче хотів випробувати Нейтана. - У будь-якому випадку, що б ви не обрали, я думаю, відповідь корпорації буде позитивною. З вашим прізвищем іншого бути не може.

Нейтан стиснув щелепу, читаючи між рядками. «З вашим прізвищем», тобто з вашими зв'язками.

Містер Сайфер був неоднозначним і в житті виглядав інакше, ніж Нейтан уявляв його. Він, як і більшість членів військової еліти, був статним і підтягнутим, тому що його посада зобов'язувала тримати себе у формі. І якщо містер Парадді міг дозволити собі протирати штани у великому кабінеті, то Лукас Сайфер брав участь у наземних операціях ОПІК. Часто був тим, хто керував вилазками в Гірське місто, де люди з вірусом піддавалися меншому контролю, а отже, були більш небезпечними та непередбачуваними.

- Перепрошую, Мартін кличе мене, - з легкістю промовив Далтон, вклинюючись у паузу, що тривала між Нейтаном і Лукасом. - Я знайду тебе пізніше, - він звернувся до онука насамкінець, посилаючи Лукасу поважний кивок і швидко ховаючись з поля зору.

Нейтан продовжував мовчати, дивлячись на містера Сайфера надто уважно. Він розглядав його вишитий кольоровими нашивками парадний кітель, затримуючи погляд на найбільшій нашивці у вигляді двох мечів, схрещених між собою, поки сам чоловік поїдав фрукти зі своєї тарілки.

- Можливо, ви хочете щось запитати? - чомусь після відходу Далтона голос містера Сайфера змінився, набувши більш доброзичливого відтінку. Чоловік переступив з ноги на ногу, розуміючи, що Нейтан розглядає нашивки й тому зволікає. - Я братиму участь у відборі новобранців цього року, тож можете ставити будь-які питання.

- Я тут не для того, щоб шахраювати, - різко відповів Нейтан, почувши в словах нотки сарказму, і тоді їхні погляди знову зіткнулися. - Ви - людина, яку я поважаю, і ви безумовно є прикладом для наслідування для мене. Одним із, - зауважив Нейтан, змушуючи Лукаса посміхнутися. - Але я тут не для того, щоб умовляти вас чи шукати якісь лазівки. Я хочу бути нарівні з іншими.

- Це буде складним завданням для когось на зразок вас, - повільно промовив чоловік. 

Він обернувся в пошуках офіціанта, а потім махнув одному з них рукою, щоб віддати порожню тарілку і узяти келих із шампанським. І офіціант тієї ж миті опинився поруч, цього разу помічаючи й Нейтана, пропонуючи юнакові взяти келих для себе. Нейтан мовчки похитав головою, бо не мав звички пити, майже безперервно спостерігаючи за тим, як Лукас рухає щелепою, ніби жує жувальну гумку. Його світлі очі ще якийсь час блукали залом, а пальці прокручували наповнений келих.

- Як би ви не хотіли, за вами завжди стоятиме ваша родина. Навіть коли їх не стане, вони все одно завжди будуть десь поруч. Особливо ваш дідусь. Повірте, я знаю про що кажу, - на останній фразі чоловік знову посміхнувся, а потім глянув на Нейтана, розтягуючи губи в посмішці. - Мій батько був затятим ненависником КейДі. Він був частиною Міністерства економіки при Правлячій партії й виступав проти будь-якого втручання корпорації у справи Каруса. І що ви думаєте? Що б я не робив, скільки б років свого життя не віддав КейДі, усе ще є ті, хто за будь-якої нагоди так і норовить нагадати мені про моє походження.

Нейтан осікся, не знаючи таких подробиць про сім'ю містера Сайфера. Їхні історії були схожі й не схожі одночасно, але Нейтан точно розумів, який тягар відповідальності лежав на плечах Лукаса.

- Можливо, ваш шлях буде ще складнішим, ніж мій. Батько до кінця своїх днів не схвалював мого рішення пов'язати своє життя з КейДі, але іноді відсутність підтримки мотивує сильніше, ніж її наявність, - це прозвучало як тост, тому чоловік зробив невеликий ковток, спостерігаючи за тим, як його слова діють на хлопця. Нейтан опустив очі, намагаючись продумати свої наступні фрази, але всі думки буквально зникли з його голови.

- Я бачив ваші результати, Нейтане. Все виглядає непогано, - цими словами хлопець знову підняв погляд, спочатку зупиняючись на келиху в руці Лукаса й дивлячись на те, як шампанське переливається по стінках під час руху. - Станьте першим, якщо хочете потрапити до мого відділу, - вже ця фраза змусила Нейтана стрепенутися й знову поглянути в очі чоловіка. Він більше не посміхався, говорячи з усією серйозністю, через що його світлі брови злегка зрушилися вперед, а на лобі виступили мімічні зморшки.

- Я чув, що цього року в ОПІК буде п'ять стажувальних місць.

- Це так, але, крім вашої академії, є ще кілька закладів, звідки ми можемо набрати новобранців. Я збираюся взяти тільки тих, кого вважаю найкращими.

Нейтан знову стиснув щелепу так сильно, що його зуби рипнули від натиску один на одного. Здавалося, ще секунду тому доброзичливий Лукас Сайфер зараз дивився на Нейтана так, ніби викликав його на поєдинок. Але це не злякало хлопця, бо все його життя було схоже на бій. Хай він і був сином багатої сім'ї, але кожен новий день вступав у бій із самим собою.

- Гаразд, Нейтане, ви виглядаєте надто суворо, - на мить тонкі губи Лукаса склалися в криву усмішку, але майже відразу веселощі змінилися серйозною гримасою. - Я говорю все це не для того, щоб принизити вас. Ваших показників достатньо для ОПІК, це правда. Але крім розуму мені потрібне щось більше. Ваша сила і ваша лють - це тут є, - Лукас несподівано підняв руку вгору і втиснув вказівний палець у груди Нейтана, зустрічаючи його погляд. - Але так я бачу в вас краплю страху і невпевненості в собі, а цього бути не повинно. При роботі в ОПІК ии ризикуємо не тільки своїм життям. Ви ж це розумієте, Нейтане? - Вказівний палець ще сильніше втиснувся в груди, і юнак напружився всім тілом, намагаючись витримати цей тиск. - Всі двері відчиняться для вас, як тільки ви впораєтеся зі своєю слабкістю.

Лукас замовк, опускаючи руку і обертаючись, щоб знову оглянути велику залу, а Нейтан розчаровано відзначив, що кожен другий легко читає його думки або залазить йому в душу. Мартін, Вольєн, а тепер ще й Лукас.

Поки голова ОПІК мовчав, Нейтан безперервно думав про почуті слова, відчуваючи, як важчає ноша на його плечах. Всі навколо тиснули на нього, ніби спеціально граючи з його витримкою, але Нейтан розумів, що це було лише прелюдією до справжніх випробувань. Він уже став свідком того впливу, яким володів його дідусь, але й цей тиск був набагато сильніший, ніж неоднозначні фрази містера Сайфера.

- Здається, сьогодні я бачив тут Ноа. Містер Стенфорд вже познайомив вас? - коли Лукас знову подав голос, хлопець глянув на нього з рішучістю, ніби знову готувався вступити з ним у бій. - Ноа Міліган, син Райєна Мілігана - офіцера військової розвідки в Правлячій партії. Бачу містер Стенфорд вас ще не представив?

Нейтан неоднозначно похитав головою, намагаючись згадати хоч щось про прізвище Міліган. Коли співрозмовник так і не відповів, Лукас опустив голову і знову посміхнувся, прокручуючи келих у своїй руці.

- Можливо, він не знайомив вас, бо його ранг надто низький? - ця фраза звучала зухвало, і Нейтан проковтнув, не розуміючи справжнього ставлення до себе. 

Йому здавалося, що містер Сайфер ставиться до нього занадто упереджено, але в іншу мить у ньому ніби щось змінювалося, і він намагався виглядати дружелюбно. Можливо, Лукас був зобов'язаний Далтону, тому намагався зображати це і по відношенню до Нейтана, але його справжні почуття були куди більш неоднозначними і негативними. І ці дві сторони впливали на його поведінку.

- Я мав на увазі, що підрозділ військової розвідки належить до Правлячої партії, тому його співробітники мало цікавлять головного радника, - здавалося, світла сторона взяла контроль над емоціями, і Лукас поспішив пом'якшити раніше сказане, але Нейтан уже розумів, що чоловік був налаштований упереджено до всіх Стенфордів. Хоча й не розумів чим його сім’я заслужила таке відношення. - У будь-якому разі, я почав цю розмову… Ноа Міліган вирішив не йти стопами батька і віддав перевагу службі в КейДі. За його спиною - вдале закінчення військової академії та трирічна служба в ОПІК. Він підписав контракт з моїм відділом після піврічного стажування, а це дуже маленький термін. Я думаю, що вам варто познайомитися з ним, вам буде що обговорити. Ноа подає великі надії, і, як я чув, від вас теж чекають подібного, - Лукас нахилив голову набік, дивлячись на Нейтана впритул і продовжуючи посилати прямолінійні фрази. - Я відправлю його знайти вас, містере Стенфорд. Впевнений, Ноа поділиться особистим досвідом проходження моєї співбесіди. У рік його відбору я був менш гнучким, а місць було лише три.

Нейтан читав між рядків, надаючи словам інші значення. У якийсь момент йому здалося, що він просто неправильно розумів Лукаса і даремно піддавав його слова такому ретельному аналізу, але з іншого боку інтуїція ніколи не підводила хлопця. А зараз усе вказувало на те, що Лукас Сайфер випробовував Нейтана, кидався шпильковими фразами, змушуючи стати ще затятішим. 

- Гарного вечора, Нейтане. Якщо у вас будуть питання, впевнений, ваш дідусь знайде мене, щоб ви змогли поставити їх особисто.

Як тільки Лукас відвернувся, Нейтан не зміг стримати кривої усмішки. Він відчував себе виснаженим і збудженим, а десятихвилинна розмова, здавалося, тривала цілу вічність. Його погляд усе ще проводжав голову ОПІК, а в голові за ним слідом летіли занадто грубі слова. Ніхто ніколи раніше не спілкувався з Нейтаном так жорстко і упереджено. Його одногрупник Морган Гогер зі своїми жартами в порівнянні з Лукасом був білим і пухнастим, але це тільки підштовхувало хлопця рухатися вперед.

Він знав, що його місце було в ОПІК, і якщо Лукас Сайфер сумнівався в цьому, Нейтан був готовий дати йому відсіч і довести протилежне.